За шістнадцять миль, якщо не помиляюся. Тож це та частина світу, у якій добре знають Елізабет Темпл і де вона сама добре знає як місцевість, так людей, що тут мешкають.
— Атож. І це розширює можливості, — сказала міс Марпл. — Я погоджуюся з вашим припущенням, що нападник був радше чоловіком, ніж жінкою. Той камінь, якщо його зіштовхнули умисне, був спрямований на жертву з великою точністю. Точність значно більшою мірою притаманна чоловікам, ніж жінкам. З іншого боку, у нашій екскурсії або десь у цій місцевості цілком імовірно могла бути жінка, яка знала місіс Темпл або випадково зустрілася з нею на вулиці, колишня школярка з її минулих років. Жінка, яку вона не могла впізнати через такий великий період часу, але та впізнала її, бо директорка у віці близько шістдесяти років не так дуже відрізняється від тієї самої директорки в її п'ятдесят років. Її все ще можна впізнати. Тож якась жінка могла впізнати свою колишню вчительку, а крім того, їй було відомо, що колишня вчителька знає про щось таке, що могло б завдати їй великої шкоди або становить реальну небезпеку для неї. — Вона зітхнула. — Щодо мене, то я зовсім не знаю цієї частини світу. Можливо, ви щось про неї знаєте?
— Ні, — сказав професор Вонстед. — Я не можу похвалитися тим, що знаю цей куточок нашої країни. Я знаю про ті кілька подій, які тут сталися, лише з вашої розповіді. Якби я не познайомився з вами й ви мені нічого не розповіли, то я взагалі не мав би найменшого уявлення про те, де ми тепер є. А що ви тут, власне, робите? Ви не знаєте. Вас сюди послали. Адже містер Рейфаєл умисне так усе влаштував, щоб ви взяли участь у цій екскурсії, щоб ви і я тут зустрілися. Були й інші місця, де ми зупинялися або через які проїздили, але містер Рейфаєл подбав про те, щоб ви могли зупинитися тут щонайменше на дві доби. Ви заночували в його колишніх друзів, які не змогли б відмовити йому в будь-якому проханні. Навіщо він це зробив?
— Певно, хотів, щоб я довідалася про деякі факти, про які мені треба знати, — сказала міс Марпл.
— Про серію вбивств, які сталися багато років тому? — у голосі професора Вонстеда прозвучав сумнів. — У цьому немає нічого незвичайного. Те саме можна сказати про багато місцевостей в Англії та у Велсі. Такі події, схоже, завжди відбуваються серіями. Спочатку знаходять труп убитої дівчини. Потім труп ще однієї дівчини, неподалік звідти. Потім щось подібне відбувається за двадцять миль. Одна й та сама картина смерті.
У Джоселін-Сент-Мері зникло двоє дівчат, однією з них була та, про яку ми говорили, чий труп було знайдено через півроку, за багато миль звідти, і яку востаннє бачили в товаристві Майкла Рейфаєла…
— А другою?
— Другу дівчину звали Нора Брод. Цю ніяк не можна було назвати "тихою і скромною дівчиною без приятелів сумнівного ґатунку". Їх у неї було чимало. Її тіла так ніколи й не знайшли. Коли-небудь знайдуть. Були випадки, коли трупи вбитих знаходили через двадцять років. — Він зменшив швидкість автомобіля. — Ми приїхали. Це Керистаун, а онде — лікарня.
У супроводі професора Вонстеда міс Марпл увійшла до лікарні. Професора вже, певно, чекали. Його провели до невеличкої кімнати, де назустріч йому підвелася жінка, що сиділа за столом.
— Вітаю вас, професоре Вонстед, — сказала вона. — А це… е… е… — вона завагалася.
— Міс Джейн Марпл, — сказав професор Вонстед. — Я розмовляв по телефону із сестрою Баркер.
— Так, справді. Сестра Баркер сказала, що супроводжуватиме вас.
— Як там міс Темпл?
— Вона в тому самому стані, у якому й була. Без якихось помітних поліпшень, гадаю. — Вона підвелася. — Я проведу вас до сестри Баркер.
Сестра Баркер була високою, тендітною жінкою. У неї був низький авторитетний голос і темно-сірі очі, які мали звичку спрямовувати на вас свій погляд й відразу його відводити, залишаючи вас із відчуттям, що вона за дуже короткий час оглянула вас і ухвалила вам вирок.
— Я не знаю, що ви тут спланували, — сказав професор Вонстед.
— Мабуть, я ліпше відразу повідомлю міс Марпл, навіщо ми її сюди викликали. Насамперед вам треба ясно собі усвідомити, що наш пацієнт, міс Темпл, досі перебуває в комі, що уривається лише на дуже короткі проміжки часу. Іноді вона начебто приходить до тями, впізнає тих, хто її оточує, і може сказати кілька слів. Але ми не маємо жодних засобів, щоб стимулювати її. Залишається покладатися на терпіння. Думаю, інспектор Вонстед вам уже розповів, що в один із коротких проблисків своєї свідомості вона дуже чітко вимовила: "Міс Джейн Марпл". А потім: "Я хочу говорити з нею. Міс Джейн Марпл". Після цього вона знову знепритомніла. Лікар визнав за потрібне сконтактуватися з іншими пасажирами автобуса. Професор Вонстед навідав нас, дещо пояснив і сказав, що привезе вас. Боюся, ми можемо запропонувати вам тільки посидіти у приватній палаті, у якій лежить міс Темпл, і бути готовою занотувати кілька слів, що їх вона може промовити, якщо знову прийде до тями. Боюся, наш прогноз не дуже сприятливий. Якщо бути відвертим, — а ліпше відразу сказати правду, адже ви не близька родичка хворої й можете спокійніше сприйняти цю інформацію, — лікар вважає, що її стан швидко погіршується, і вона може померти, так і не опритомнівши. Ми не вміємо лікувати струс мозку. Якщо все ж таки вона на мить опритомніє і щось скаже, то дуже важливо почути її слова, але лікар вважає, вона не повинна побачити біля себе багато людей, якщо раптом опритомніє. Ми сподіваємося, міс Марпл нічого не має проти, щоб посидіти там самій, сестра теж буде поблизу, хоч і не на видноті. Тобто її не видно буде від ліжка, і вона підійде лише в тому разі, коли її покличуть. Вона сидітиме в кутку палати, за ширмою. Тут, поблизу, буде також службовець поліції, готовий занотувати будь-яку інформацію. Але лікар вважає, що йому теж не слід потрапляти на очі міс Темпл. Лише одна людина і при тому людина, яку вона хоче побачити поруч, не повинна налякати її і примусити забути те, про що вона хоче повідомити. Гадаю, ви не будете проти, якщо ми вас про все це попросимо?
— О, ні, — сказала міс Марпл. — Я готова все це зробити. Я завжди маю при собі невеличкого записника та кулькову ручку, які легко заховати. Я спроможна запам'ятовувати на короткий час усе, що почую, тому в мене не буде потреби записувати в неї на очах усе, що вона мені скаже. Ви можете довіритися моїй пам'яті, і я не глуха — не глуха у справжньому розумінні. Звісно, я вже чую не так добре, як чула раніше, але якщо я сидітиму біля самого ліжка, то легко почую все, що вона скаже, навіть якщо міс Темпл говоритиме пошепки. Я звикла до хворих людей. Мені не раз доводилося доглядати їх у своєму житті.
Блискавичний погляд сестри Баркер знову ковзнув по міс Марпл. Цього разу вона завершила його легким кивком голови, висловивши в такий спосіб своє вдоволення.
— Ми вдячні вам, — сказала вона, — і певні, що коли раптом знадобиться від вас якась допомога, ви її надасте. Якщо професор Вонстед погодиться зачекати внизу, у приймальні, то ми зможемо покликати його в будь-яку хвилину, коли виникне потреба. А зараз, міс Марпл, будьте ласкаві піти зі мною.
Міс Марпл пішла за сестрою по коридору й увійшла до невеличкої, добре обладнаної палати. У тьмяно освітленій — бо штори були напівзатулені — кімнаті лежала в ліжку Елізабет Темпл. Вона лежала нерухомо, як статуя, проте не виникало враження, що вона спить. Вона дихала нерівно й уривчасто, короткими й спазматичними вдихами та видихами. Сестра Баркер підійшла оглянути свою пацієнтку й показала міс Марпл рукою на стілець, який стояв біля ліжка. Потім знову перетнула палату в напрямку до дверей. Там із-поза ширми вийшов молодик із записником у руці.
— Виконуйте розпорядження лікаря, містере Рекіт, — сказала сестра Баркер.
З'явилася також іще одна медсестра. Вона сиділа в протилежному кутку палати.
— Покличте мене в разі потреби, сестро Едмондс, — сказала сестра Баркер, — і надайте в розпорядження міс Марпл усе, що може їй знадобитися.
Міс Марпл розстебнула ґудзики жакета. У палаті було дуже тепло. Медсестра, яка тут чергувала, підійшла і взяла в неї жакет. Потім повернулася за ширму, а міс Марпл опустилася на стілець. Вона подивилася на Елізабет Темпл і подумала те саме, що подумала, коли вперше подивилася на неї в автобусі: "Яку гарну голову вона має!" Відгорнуте назад сиве волосся обрамлювало її, наче капелюх досконалої форми. Вродлива жінка й справжня особистість. Світ втратить дуже й дуже багато, подумала міс Марпл, якщо в ньому більше не буде Елізабет Темпл.
Міс Марпл поправила подушку за своєю спиною, присунула стілець на один дюйм ближче до ліжка і стала терпляче чекати. Вона не мала найменшого уявлення, дочекається чогось чи ні. Час минав. Десять хвилин, двадцять хвилин, півгодини, тридцять п'ять хвилин. Потім раптом, цілком несподівано, пролунав голос. Тихий, але дуже виразний, ледь хрипкий. Зовсім не схожий на той дзвінкий голос, яким ця жінка розмовляла раніше.
— Міс Марпл…
Очі Елізабет Темпл були тепер розплющені. Вони дивилися на міс Марпл. Вони дивилися спокійним, цілком усвідомленим поглядом. Вони роздивлялися обличчя жінки, яка сиділа біля ліжка, роздивлялися його без емоцій, без подиву. Але дивилися вони дуже пильно й дуже уважно. З цілком осмисленою уважністю. І знову пролунав голос:
— Міс Марпл. Адже ви Джейн Марпл?
— Так, — сказала міс Марпл. — Я Джейн Марпл.
— Генрі часто згадував про вас. Він багато розповідав про вас.
Голос замовк. Міс Марпл повторила з легким запитанням у тоні:
— Генрі?
— Генрі Клітерінґ, мій давній друг — дуже давній друг.
— Він і мій давній друг теж, — промовила міс Марпл. — Генрі Клітерінґ.
Їй пригадалися ті багато років, протягом яких вона його знала, сера Генрі Клітерінґа, пригадалися його розповіді, допомога, яку той часом у неї просив, допомога, про яку часом вона просила в нього. Дуже давній і дуже добрий друг.
— Я запам'ятала ваше ім'я. І коли побачила його у списку пасажирів, то подумала, що це, певно, ви. Ви можете допомогти. Так би сказав і він, Генрі, якби був тут. Ви можете допомогти. З'ясувати. Це важливо. Дуже важливо, хоч і сталося… вже… давно.
Її голос затремтів і урвався, очі майже заплющилися. Сестра підвелася зі свого місця, перейшла кімнату, взяла невеличку склянку й піднесла її до губів Елізабет Темпл.