Потім з уст його полинули незрозумілі слова якоїсь пісні.
— Що воно в бога... — почав був Браун.
— Польська, це ж польська! — вигукнув Вейзак. Очі його розширились, обличчя зблідло. — Він співає по-польському, колискову, о Господи, що ж це з ним діється!..
Вейзак нахилився, так наче хотів разом із Джонні здолати відстань років, перескочити через них, так наче побачив...
(міст; атож, міст, це вже у Туреччині; потім ще міст серед спеки Південно-Східної Азії, чи не в Лаосі? важко сказати, втратили там якогось чоловіка, якогось Ганса; потім міст у Віргінії, міст через річку Раппаханок, і ще один, у Каліфорнії; тепер ми просимо громадянства і ходимо на курси англійської мови у невеличкій задушній кімнаті за поштовою конторою, де завжди пахне клеєм; минає 1963 рік, уже листопад, і коли до нас доходить звістка, що в Далласі вбито Кеннеді, ми плачемо, а коли малий хлопчик салютує біля батькової труни, вона думає: "хлопчика врятовано", і їй спадає на пам'ять якась пожежа, якась величезна пожежа і горе; якого хлопчика? вона силкується пригадати того хлопчика, і в неї починає боліти голова; а чоловік помирає, Гельмут Боренц помирає, і вона з дітьми живе в Кармелі, штат Каліфорнія, в будинку на... на... на... не бачу таблички з назвою вулиці, вона у мертвій зоні, так само як весловий човен і пікніковий стіл на лужку; у мертвій зоні, як і Варшава; діти виростають і одне по одному покидають матір, вона ходить на їхні випускні церемонії до школи, а стегно все болить; один загинув у В'єтнамі, з іншими все гаразд; ще один будує мости; Ті звуть Йоганна Боренц, самотніми ночами вона часто думає в цокітливій темряві: "хлопчика врятовано")
Джонні звів очі на лікарів. У голові було якесь дивне відчуття. Оте ясне, живе світло над Вейзаком уже зникло. Джонні знову був самим собою, тільки почував себе знесиленим і його трохи нудило. Він мигцем поглянув на фотокартку в своїх руках і віддав її Вейзакові.
— Джонні, — озвався до нього Браун, — з вами все гаразд?
— Стомився, — пробурмотів Джонні.
— Ви можете розказати нам, що з вами було?
Джонні подивився на Вейзака.
— Ваша мати жива, — сказав він.
— Ні, Джонні. Вона померла багато років тому. Під час війни.
— Її збив німецький ваговоз, і вона влетіла у вітрину годинникової крамниці, — сказав Джонні. — Опритомніла в лікарні, але їй одібрало пам'ять. Посвідки про особу при ній не було, і взагалі ніяких документів. Вона прибрала собі ім'я Йоганна... І якесь прізвище, я його не вловив. Та коли закінчилася війна, вона виїхала до Швейцарії і одружилась із швейцарцем... здається, з інженером. Він працював на будівництві мостів, і звали його Гельмут Боренц. Отож і її прізвище після одруження було — і є — Йоганна Боренц.
Очі медсестри дедалі дужче круглішали. Обличчя доктора Брауна посуворішало — чи то він вважав, що Джонні всіх їх дурить, чи то просто був невдоволений цим порушенням чіткого плану досліджень. Тільки обличчя Вейзака залишалося замисленим і незворушним.
— Вона народила від Гельмута Боренца четверо дітей, — провадив Джонні тим самим тихим, виснаженим голосом. — Робота кидала його по всьому світу. Якийсь час він жив у Туреччині. І десь у Південно-Східній Азії, у Лаосі чи, може, в Камбоджі. Потім приїхав сюди. Був у Віргінії, в інших частинах країни, де саме, я не розібрав, і зрештою осів у Каліфорнії. Вони з Йоганною дістали американське громадянство. Потім Гельмут Боренц помер. Не стало й одного з їхніх дітей. Решта живі й здорові. Та іноді вона згадує про вас. І тоді думає: "Хлопчика врятовано". Але імені вашого не пам'ятає. А може, вважає, що нічого вже не повернути.
— У Каліфорнії? — замислено спитав Вейзак.
— Семе, — втрутився доктор Браун, — ви не повинні цьому потурати.
— Де в Каліфорнії, Джоне?
— В Кармелі. На узбережжі. От тільки не можу сказати, на якій вулиці. Не вловив назви. Вона в мертвій зоні. Як отой пікніковий стіл і човен. Але в Кармелі, у Каліфорніії. Йоганна Боренц. Вона ще не стара.
— Та ні, звісно, ще не стара, — промовив Сем Вейзак тим самим замисленим, відчуженим тоном. — Коли німці напали на Польщу, їй було всього двадцять чотири.
— Докторе Вейзак, я змушений наполягати, — різко сказав Браун.
Вейзак мовби отямився від глибокої задуми. Тоді озирнувся так, наче оце вперше побачив свого молодшого колегу.
— Та певно, — мовив він. — Ви маєте рацію. Досить із Джона цих запитань і відповідей... Хоч як на мене, то він повідав нам куди більше, ніж ми йому.
— Усе це дурниці, — відрубав Браун, і Джонні подумав: "Він переляканий. Страшенно переляканий".
Вейзак усміхнувся до Брауна, потім до сестри. Вона дивилася на Джонні, як на тигра в благенькій клітці.
— Нікому про це не розказуйте, сестро. Ні старшій медсестрі, ні матері, ні братові, ні коханцеві, ні священику. Зрозуміли?
— Так, докторе, — озвалася сестра.
"Але вона однаково розкаже, — подумав Джонні й позирнув на Вейзака. — І він це знає".
2
Він проспав майже до четвертої години дня. Потім його повезли коридором до ліфта, спустили у неврологічне відділення і провели дальші дослідження. Джонні плакав. Скидалося на те, що він майже втратив контроль над своїми фізичними функціями, властивий дорослим людям. По дорозі назад він обпудився, і йому, наче маляті, поміняли білизну. Його захлюпнула перша (та далеко не остання) хвиля розпачу, потягла за собою, і йому захотілося вмерти. Разом з розпачем накотив жаль до себе, і Джонні подумав, як усе це несправедливо. Його спіткала доля Ріпа Ван Вінкла . Ходити він не міг. Його дівчина одружилася з іншим, мати стала релігійною фанатичкою. Він не бачив попереду мети, задля якої варто було б жити.
У палаті сестра спитала, чи не треба йому чогось. Якби чергувала Марі Мішо, Джонні попросив би води з льодом. Але вона пішла додому ще о третій.
— Ні, — сказав він і відвернувся до стіни. А трохи перегодом знову заснув.
Розділ восьмий
1
Того вечора батько з матір'ю прийшли на цілу годину, і Віра залишила Джонні пачку брошурок.
— Ми пробудемо тут до кінця тижня, — сказав Герб, — а потім, якщо в тебе й далі все йтиме гаразд, на якийсь час повернемося в Паунел. Але щотижня приїздитимем на суботу й неділю.
— Я хочу залишитися з моїм хлопчиком, — голосно озвалась Віра.
— Краще тобі теж поїхати, мамо, — сказав Джонні. Розпач трохи розвіявся, але Джонні добре пам'ятав, як йому було вдень. Коли б мати завела тоді теревені про чудесне призначення, яке приготував для нього Господь бог, Джонні навряд чи стримав би напад істеричного сміху.
— Я тобі потрібна, Джонні. Я повинна пояснити тобі...
— Найперше мені потрібно одужати, — сказав Джонні. — Ти поясниш мені все, що захочеш, коли я почну ходити. Гаразд?
Віра не відповіла. На її обличчі застиг майже сміховинно затятий вираз, а проте нічого смішного в їхньому становищі не було. Анічогісінько. Хіба що химерна примха долі, ото й тільки. Якби я проїхав тією дорогою на п'ять хвилин раніше чи пізніше, все могло б бути по-іншому. А тепер подумати лишень, як нас усіх довбонуло. І вона вважає, що все це з волі божої. Мабуть, так і треба, бо інакше не довго й геть з глузду з'їхати.
Щоб порушити ніякову мовчанку, Джонні спитав:
— То що, тату, Ніксона знов обрали? А хто був його суперником?
— Обрали, — відказав Герб. — А змагався з ним Макговерн.
— Хто?
— Макговерн. Сенатор від Південної Дакоти.
— А не Маскі?
— Ні. Але Ніксон уже не президент. Він пішов у відставку.
— Що?
— Він був облудник, — суворо промовила Віра. — Його здолала гординя, і Господь бог відступився від нього.
— Ніксон пішов у відставку? — Джонні був приголомшений. — Ніксон?
— Мусив піти, а то б його погнали, — сказав Герб. — Уже готове було звинувачення у державному злочині.
Раптом Джонні збагнув, що в американському політичному житті відбулися великі й глибокі переміни, — найімовірніше, спричинені війною у В'єтнамі, — і що всі вони пройшли повз нього. Це вперше він по-справжньому відчув себе Ріпом Ван Вінклем. Якою ж мірою все змінилося? Він навіть не зважувався запитати. Потім його пронизала моторошна думка...
— Невже Агню... став президентом?
— Форд, — сказала Віра. — Добрий, порядний чоловік.
— Генрі Форд — президент Сполучених Штатів?!
— Не Генрі, — сказала вона. — Джеррі .
Джонні пильно дивився то на матір, то на батька, майже впевнений, що все воно або сон, або якийсь несусвітний жарт.
— Агню теж пішов у відставку, — пояснила Віра. Губи її міцно стислись і аж побіліли. — Він був злодій. Узяв хабара просто в своєму кабінеті. Так усі кажуть.
— Він пішов не через хабар, — сказав Герб, — а через якусь брудну історію в своєму рідному Меріленді. Схоже на "те, що він загруз у ній по самі вуха. Ніксон призначив віце-президентом Джеррі Форда. А в серпні минулого року й сам пішов у відставку, і його місце зайняв Форд. Цей зробив віце-президентом Нельсона Рокфеллера. Отакі в нас справи.
— Розлучений, — похмуро мовила Віра. — Господь ніколи не допустить, щоб він став президентом.
— А що ж накоїв Ніксон? — спитав Джонні. — Їй-богу, я не... — Він швидко позирнув на матір, яка враз насупилась. — Я хотів сказати, добре мені діло, коли дійшло до звинувачення в державному злочині...
— Не згадуй всує ім'я спасителя нашого, коли говориш про кодло безчесних політиканів, — промовила Віра. — Усе те спричинив Уотергейт.
— Уотергейт? Це що — операція у В'єтнамі? Щось таке?
— Готель "Уотергейт" у Вашингтоні, — пояснив Герб. — Якісь кубинські емігранти пробралися в розміщену там штаб-квартиру демократичної партії, і їх застукали. Ніксон знав про це. І намагався затерти справу.
— Ти жартуєш? — нарешті здобувся на слово Джонні.
— Лишилися магнітофонні записи, — докинула Віра. — І отой Джон Дін . Не більш як пацюк, що тікав з приреченого корабля, так я вважаю. Звичайна річ.
— Тату, ти можеш усе це мені пояснити?
— Спробую, — сказав Герб. — Але не думаю, що всю цю історію розкрито до кінця, навіть тепер. Я принесу тобі книжки. Про Уотергейт написано вже мільйон книжок, і, мабуть, поки все остаточно з'ясується, буде написано ще стільки ж. Так от, улітку тисяча дев'ятсот сімдесят другого року, незадовго до виборів...
2
Було пів на одинадцяту, батьки вже пішли. У палаті світив тільки нічник. Джонні не міг заснути. Від усього, що він почув, брала тривога й паморочилось у голові.