Вибору немає, думала вона. Життя не вдалося. Навіщо опиратись далі? Коли б вона могла зробити щасливими своїх рідних, дати освіту Весті, приховати своє минуле й саме існування Вести — може бути... може бути... адже ж трапляється, що багаті люди одружуються з бідними дівчатами, а Люстер такий добрий, і вона, звичайно, подобається йому. О сьомій годині вона пішла до м-с Брейсбрідж; опівдні відпросилася під тим приводом, що треба допомогти матері, й пішла до готелю.
Лестер виїхав з Цінціннаті на кілька днів раніше, ніж розраховував, і тому не одержав відповіді Дженні; він з'явився до Клівленда похмурий і невдоволений цілим світом. У нього ще жевріла надія, що лист Дженні жде його в готелі, але там не було від неї жодного рядка.
Лестер був не з тих людей, які легко впадають у розпач, але сьогодні й він зажурився і, похмурий, піднявся де-своєї кімнати, щоб переодягнутись. Після вечері він спробував розважитися грою на Мільярді й розійшовся з. приятелями тільки після того, як випив значно більше, ніж звичайно. Наступного ранку він встав з невиразною-думкою махнути рукою на цю справу, але час ішов, наближалась призначена година, і Лестер вирішив, що, мабуть, треба б зачекати. А що, як Дженні ще прийде'-' Отже, за чверть години до призначеного строку він спустився у вітальню. Яка ж була його радість, коли він побачив Дженні — вона сиділа й ждала, і це був знак,, що вона скорилася. Лестер швидко підійшов до неї, задоволений, радісний, з посмішкою.
— Ти все ж таки прийшла,— сказав він, дивлячись, на неї з виглядом людини, яка знову знайшла втрачений-скарб.— Чому ж ти не написала мені? Ти так уперто мовчала, я вже вирішив, що ти й знати мене не хочеш.
— Я писала,— відповіла Дженні.
— Куди?
— На ту адресу, яку ви мені дали. Я написала три. дні тому.
— Ах, от у чім справа: лист мене вже не застав. Треба було написати раніше. Ну, як ти живеш?
— Добре,— відповіла Дженні.
— Щось не схоже. У тебе стомлений вигляд. Що трапилось, Дженні? Як вдома, все гаразд?
Лестер спитав про це зовсТм випадково. Він сам не-знав, чому поцікавився цим. Але його запитання допомогло Дженні заговорити про те, що найбільше її хвилювало.
— Батько хворий,— сказала вона.
— А що з ним?
— йому обпекло руки на фабриці. Ми страшенне, перелякались. Схоже, що він уже ніколи не володітиме вільно руками.
Дженні замовкла, і на обличчі в неї відбилась вся глибина її розпачу; Лестер зрозумів, що вона в безвихідному становищі.
— Мені дуже шкода,— сказав він.— Справді, шкода. Коли це сталося?
— Майже три тижні тому.
— Так, погано. А все ж таки давай поснідаємо. Я хочу поговорити з тобою. Від того часу, як я поїхав, мені все хотілося дізнатись, як живе твоя родина.
Він повів Дженні до ресторану й вибрав там столик у куточку. Бажаючи розважити її, він запропонував їй замовити сніданок, але Дженні була надто заклопотана й соромлива, і йому довелося самому подбати про меню. Закінчивши з цим, він весело повернувся до неї.
— Ну, Дженні, я хочу, щоб ти розповіла мені все про родину. Я дещо зрозумів ще минулого разу, а тепер хочу як слід у всьому розібратися. Ти кажеш, твій батько склодув. Тепер йому доведеться залишити свій фах, це зрозуміло.
— Так,— сказала Дженні.
— Скільки в родині дітей, крім тебе?
— П'ятеро.
— Ти найстарша?
— Ні, старший Себастян. Йому двадцять два роки.
— Що він робить?
— Він продавець у тютюновій крамниці.
— Не знаєш, скільки він заробляє?
— Здається, дванадцять доларів,— подумавши, відповіла Дженні.
— А інші діти?
— Марта й Вероніка не працюють, вони ще надто малі. Джордж працює хлопчаком у крамниці Уілсона. Він одержує три з половиною долари.
— А ти скільки одержуєш?
— Я — чотири.
Лестер помовчав, підраховуючи про себе, скільки ж у них припадає на життя.
— Скільки ви платите за квартиру? — запитав він.
— Дванадцять доларів.
— Мати, мабуть, уже не молода?
— їй скоро п'ятдесят.
Він замислено крутив виделку.
— Сказати по правді, Дженні, я приблизно так собі цс й уявляв,— промовив він нарешті.— Я багато думав про тебе. Тепер мені все зрозуміло. У тебе є тільки один вихід, і він не такий уже поганий, якщо тільки ти звіришся на мене.
Він помовчав, чекаючи запитання, але Дженні ні про що не питала. Вона була заглиблена в свої клопоти.
— Ти не хочеш знати, який вихід? — запитав він.
— Хочу,— машинально відповіла вона.
— Це я,— сказав Лестер.— Ти повинна дозволити мені допомогти вам. Я хотів зробити це минулого разу. Ллє тепер ти повинна прийняти мою допомогу, чуєш?
— Я думала, що до цього не, дійде,— просто сказала Дженні.
— Я знаю, що ти думала,— заперечив він.— Забудь про це. Я подбаю про твою родину. І зроблю це зараз же, не відкладаючи...
Він витягнув гаманець і дістав кілька десяти— й два-дцятидоларових папірців — всього двісті п'ятдесят доларів.
— Візьми,—сказав він.— Це тільки початок. Я стежитиму за тим, щоб і надалі твоя родина була забезпечена. Дай-но руку.
— Ні, ні! — вигукнула Дженні.— Не треба так багато. Не давайте мені стільки.
— Не сперечайся,— сказав Лестер.— Ану, давай руку. Скоряючись під його поглядом, Дженні простягла
руку, він вклав у неї гроші і злегенька стиснув її пальці.
— Тримай, дитинко. Я кохаю тебе, моя радість. Я не хочу, щоб ти бідувала, і твої рідні також.
Дженні прикусила губу і з німою подякою подивилась на нього.
— Не знаю, як вам дякувати,— нарешті сказала вона.
— І не треба,— відповів Лестер.— Повір, що це я повинен подякувати тобі.
Він замовк і подивився на неї, зачарований її вродою. Вона не підводила очей, чекаючи, що ж буде далі.
— Чому б тобі не покинути роботу? — запитав Лестер.— Ти була б цілий день вільна.
— Я не можу,— відповіла вона.— Тато не дозволить. Він же знає, що я повинна заробляти.
— Це, мабуть, правда,— сказав Лестер.— Та який толк у твоїй роботі? Господи! Чотири долари на тиждень! Я з радістю давав би тобі в п'ятдесят разів більше, коли б знав, що ти зумієш використати ці гроші.
Він неуважно тарабанив пальцями по столу.
— Не можу,— сказала Дженні.— Я й з цими грошима не знаю, як бути. Мої догадаються. Доведеться все розповісти мамі.
З того, як вона це сказала, Лестер зробив висновок, що мати й дочка дуже близькі, якщо Дженні може при-
знатись у цьому матері. Він зовсім не був черствою людиною, і це зворушило його. Але він аж ніяк не збирався відмовитися від своїх намірів.
— Оскільки я розумію, є тільки один вихід,— м'яко вів далі він.— Тобі не личить бути покоївкою. Це не гідне тебе. Я проти цього. Покинь усе й поїдемо зі мною до Нью-Йорка; я подбаю про тебе. Я люблю тебе й хочу, щоб ти була моєю. І тобі не доведеться надалі турбуватися про рідних. Ти зможеш купити їм гарненький будиночок і обставити його на свій смак. Хіба тобі цього не хочеться?
Він замовк, і Дженні зразу ж подумала про матір, про свою милу маму. Все життя м-с Герхардт тільки й говорила про це — про отакий гарненький будиночок. Яка вона була б щаслива, коли б у них був більший будинок, хороші меблі, сад. У такому будинку вона буде звільнена від турбот про квартирну плату, від незручних старих меблів, від образливих злиднів,— вона буде така щаслива! Поки Дженні думала про це, Лестер, який пильне-стежив за нею, зрозумів, що зачепив найміцніше її почуття. Це була вдала думка — запропонувати їй купити? пристойний будинок для рідних. Він почекав ще кілька хвилин, потім сказав:
— Так ти дозволиш мені це зробити?
— Це було б дуже добре,— сказала Дженні.— Але зараз це неможливо. Я не можу поїхати з дому. Тато захоче точно знати, куди я їду. Що я йому скажу?
— Чому б не сказати, що ти їдеш до Нью-Йорка з місіс Брейсбрідж? — запропонував Лестер.— Проти цього ніхто не може заперечити, адже так?
— Так, якщо дома не дізнаються про правду,— здивовано поглядаючи на нього, сказала Дженні.— А що, як дізнаються?
— Не дізнаються,— спокійно відповів Лестер.— Вони не в курсі справ місіс Брейсбрідж. Хіба мало хазяйок, виїжджаючи надовго, беруть з собою покоївок? Просто скажи, що тобі запропонували поїхати, що ти мусиш їхати — і ми поїдемо.
— Ви гадаєте, це можна? — запитала вона.
— Звичайно,— відповів Лестер.— А що тут такого?
Поміркувавши, Дженні вирішила, що це, мабуть, можна здійснити. А потім їй спало на думку, що зв'язок з цією людиною може знову закінчитися для неї материн-
ко
ством. Яка це трагедія — дати життя дитині... ні... вона не може піти на це знову, в усякому разі — не так необачно, як колись. Вона не могла примусити себе розповісти йому про Весту, але вона повинна сказати йому про цю непереборну перешкоду.
— Я...— почала вона й зупинилась, не маючи сил говорити далі.
— Ти?..— повторив Лестер.— А далі що?
— Я...— і Дженні знову замовкла.
Лестера захоплювала її соромливість, її ніжні боязкі уста, що не насмілювалися вимовити потрібне слово.
— Ну що ж? — спитав він, підбадьорюючи її.— Ти просто чудова. Ти боїшся мені сказати?
Рука Дженні лежала на столі. Лестер схилився і поклав на неї свою дужу смугляву руку.
— Мені ніяк не можна мати дитини,— вимовила, нарешті, Дженні, опустивши очі.
Він пильно дивився на неї й відчував, що її принадна щирість, гідність, яку вона зберігала навіть у таких важких, ненормальних умовах, її вміння просто, безпосередньо сприймати найважливіші життєві явища надзвичайно підносять її в його очах.
— Ти незвичайна дівчина, Дженні,— сказав він.— Ти просто чудо. Але не турбуйся. Це можна владнати. Навіщо ж тобі мати дитину, якщо ти не хочеш, та й я також цього не хочу.
На червоному від сорому обличчі Дженні відбилося здивування.
— Так, так,— сказав Лестер.— Адже ти мені віриш7" Я знаю, що говорю, як по-твоєму?
— Т-так,— запинаючись, відповіла вона.
— Ну от. У всякому разі, я не припущу, щоб з тобою сталось щось недобре. Я повезу тебе звідси. І потім, я зовсім не хочу ніяких дітей. Зараз я не мав би від них ніякісінької втіхи. Вважаю за краще почекати з цим. Але нічого подібного й не буде, нехай це тебе не турбує.
— Гаразд,— ледве чутно відповіла вона.
Нізащо в світі не наважилася б вона зараз зустрітися з ним поглядом.
— Послухай, Дженні,— сказав він трохи згодом.— Адже ти мене кохаєш, правда? Невже я став би упрошувати тебе, коли б не кохав, як ти думаєш? Я просто загубив голову через тебе, це щира правда. Я сп'янів від
9"
131
тебе, як від вина.