Я відчув це вже під час того першого несміливого танцю з нею, відчув дух цієї геніальної, дбайливо виплеканої чутливості і був зачарований нею. І Герміна, яка все знала й розуміла, напевне не випадково привела мені Марію. Своїм запахом, усім своїм виглядом вона нагадувала літо, нагадувала троянди.
Я не мав щастя бути Маріїним єдиним чи хоча б привілейованим коханцем, я був одним із багатьох. Часто вона не мала для мене часу, інколи мала годину після обіду і дуже рідко вночі. Вона не хотіла брати від мене грошей — мабуть, їй заборонила Герміна. Але подарунки брала залюбки, а коли я одного разу подарував їй новий гаманець із червоної лакованої шкіри й поклав у нього дві чи три золоті монети, то взяла їх. До речі, вона висміяла мене через той червоний гаманець. Він був дуже гарний, але, виявилося, давно вже не модний. Я багато чого довідався від Марії про ці речі, в яких досі так розумівся, як в ескімоській мові. Насамперед я довідався, що ці модні дрібнички й предмети розкошів не якийсь там несмак, непотріб, винахід жадібних на гроші фабрикантів і гендлярів, а цілий світ, виправданий, гарний, різноманітний, маленький, чи, швидше, великий світ речей, що всі мають одну-однісіньку мету: служити коханню, збагачувати почуття, оживляти мертвий навколишній світ, чарівним способом обдаровувати кохання новими засобами. Все це — від пудри й парфумів до бальних черевиків, від перснів до цигарниць, від пряжок до гаманців — було не просто гаманцями, квітками, віялами, а магією, принадою, пластичним матеріалом кохання, його посланцем, контрабандистом, зброєю, бойовим покликом.
Я часто розмірковував, кого Марія насправді кохає. Найбільше, здавалось мені, кохала вона саксофоніста Пабло з меланхолійними чорними очима й довгими, блідими, гарними, повільними руками. Я уявляв собі Пабло в коханні трохи сонним, розпещеним і пасивним, але Марія запевняла мене, що хоч він і поволі розпалюється, зате потім стає нетерплячіший, наполегливіший, мужніший і вимогливіший, ніж якийсь там боксер чи жокей. Так я довідався багато інтимного про того й іншого, про музиканта з джазового оркестру, про актора, про багатьох жінок, про дівчат і чоловіків нашого кола, дізнався чимало різних таємниць, побачив, що стоїть за тією чи іншою дружбою і ворожнечею, був повільно (і це я, зовсім чуже тіло в цьому світі, нічим не пов'язане з ним) втягнений у їхнє середовище й завоював у ньому довіру. Багато чого я довідався й про Герміну. Та особливо часто я тепер зустрічався з паном Пабло, якого Марія дуже любила. Їй також часом потрібні були його таємничі порошки, часом вона брала їх і для мене, а Пабло завжди був особливо радий мені прислужитися. Якось він сказав мені навпростець:
— Ви такий нещасний, а це недобре, не можна таким бути. Мені шкода вас. Покуріть легенького опіуму.
Моя думка про цього веселого, недурного, хлопчакуватого і все ж таки загадкового чоловіка весь час змінювалася. Ми зійшлися ближче, не раз я навіть брав у нього якийсь порошок. Його трохи смішила моя закоханість у Марію. Якось він влаштував для нас "свято" у своїй кімнаті на найвищому поверсі приміського готелю. Там був тільки один стілець, і нам із Марією довелося сидіти на ліжку. Пабло почастував нас таємничим, дивовижним лікером, налитим із трьох пляшечок. А потім, коли я був уже в чудовому гуморі, він, сяючи з радощів, запропонував нам влаштувати втрьох оргію. Я гостро відмовився, для мене це була неприпустима річ. Але все ж таки скоса глянув, як поставилась до його слів Марія. Хоч вона відразу підтримала мене, а проте я побачив, що очі в неї засвітилися і в її відмові забринів жаль, Пабло був розчарований моєю відмовою, але не образився.
— Шкода, — мовив він, — Гарі надто дбає про мораль. Нічого не вдієш. А було б гарно, дуже гарно! Але я маю заміну.
Він дав нам покурити опіуму, і ми всі троє, непорушно сидячи з розплющеними очима, пережили сцену, яку нам Пабло щойно пропонував. Марія тремтіла з розкошів. Коли мені після опіуму стало трохи зле, Пабло поклав мене на ліжко й дав кілька крапель якихось ліків. Через кілька хвилин я заплющив очі й відчув легенький, як подих, поцілунок, спершу на одній повіці, потім на другій. Я прийняв той поцілунок, наче він був Маріїн, хоч добре знав, що поцілував мене Пабло.
А одного вечора він ще дужче приголомшив мене. Він прийшов до мене додому й сказав, що йому потрібні двадцять франків і він хоче попросити їх у мене. А за це він мені відступить на цю ніч Марію.
— Пабло, — злякано мовив я, — ви самі не знаєте, що кажете! В нас вважають найбільшою ганьбою відступати іншому за гроші свою коханку. Вважайте, що я не чув вашої пропозиції.
Він співчутливо глянув на мене.
— Не хочете, пане Галере? Гаразд. Ви завжди утруднюєте собі життя. Ну, то спіть цю ніч без Марії, якщо вам так краще. А гроші ви мені однаково дасте, я їх потім вам поверну. Вони мені дуже потрібні.
— Навіщо?
— Для Аґостино. Це той хлопець, що грає на другій скрипці, знаєте? Він уже вісім днів як хворий, і його нікому доглянути. Грошей у нього немає ані шеляга, а тепер і в мене скінчилися.
З цікавості, а почасти, щоб покарати себе, я пішов із ним до Аґостино. Той жив в убогій мансарді. Пабло приніс йому молока й ліків, перестелив ліжко, провітрив кімнатку, приклав йому до гарячої голови гарно, по-мистецькому зроблений компрес, і все це швидко, легко і вправно, як добра медична сестра. Того ж таки вечора я бачив, як він грав до самого ранку в барі "Ситі".
Я часто розмовляв із Герміною про Марію, докладно змальовував, які в неї руки, плечі, стегна, як вона сміється, цілує, танцює.
— А це вона вже показала тобі? — спитала одного разу Герміна й описала мені якусь особливу гру язика під час поцілунку.
Я попросив, щоб вона сама мені показала її, та вона рішуче відмовилась.
— Колись пізніше покажу, — відповіла вона. — Я ще не твоя коханка.
Я спитав, звідки їй відомо про Маріїні поцілунки та про інші таємниці, які може знати лише коханець.
— О, — вигукнула Герміна, — вона ж моя приятелька! Невже ти думаєш, що ми могли б мати таємниці одна від одної? Я часто спала і бавилася з нею. Тобі справді дісталася дівчина, що вміє більше, ніж інші.
— Все ж таки я думаю, Герміно, що й ви маєте одна від одної таємниці. Чи ти й про мене розповіла їй усе, що знаєш?
— Ні, це інша річ, цього вона б не зрозуміла. Марія чудова дівчина, тобі пощастило, але нас із тобою єднає те, про що вона й гадки не має. Я, звичайно, багато чого розповіла їй про тебе, куди більше, ніж тобі на той час хотілося б, — я ж повинна була прихилити її до тебе. Але ні Марія, ні хтось інший ніколи не зрозуміє тебе так, як я. Дещо і я довідалася від неї, бо вона розповідає мені про тебе все, що сама в тобі бачить. Я знаю тебе майже так, як знала б, якби ми часто разом спали.
Коли я знов зустрівся з Марією, вона мені здалася якоюсь інакшою, дивною і таємничою. Адже я знав тепер, що вона пригортала й Герміну до свого серця так само, як мене, відчувала, цілувала, пестила і гладила її руки й ноги, її волосся й шкіру так само, як мої. Переді мною постали нові, не прямі, складні стосунки і зв'язки, нові любовні й життєві можливості, і я згадав про тисячу душ трактату про Степового Вовка.
Протягом того короткого часу, що минув від мого знайомства з Марією до балу-маскараду, я був справді щасливий, а проте мене ніколи не покидало почуття, що це ще не порятунок, не райське блаженство, що все це тільки прелюдія, приготування, що події швидко розвиваються й основне ще має настати.
Я вже так навчився танцювати, що не боявся йти на бал-маскарад, про який із кожним днем було дедалі більше мови. Я й досі не знав, у якому костюмі з'явиться на бал Герміна, вона нізащо не хотіла зрадити цієї таємниці. Казала, що я й так її впізнаю, а якщо ні, то вона мені дасть якийсь знак. Але поки що я не повинен був нічого знати. В чому я сам думаю прийти на бал, їй було байдуже, і я вирішив з'явитися туди в звичайному вечірньому костюмі. Я хотів запросити на бал Марію, але вона заявила, що вже має туди кавалера, і справді показала мені квиток. Я був трохи розчарований, коли побачив, що мені доведеться йти на бал самому. Це був найславетніший бал-маскарад міста, його щороку влаштовували в "Глобусі" актори й митці.
Герміну тими днями я бачив рідко, але напередодні балу вона заглянула до мене, прийшла по вхідний квиток, який я купив для неї. Ми трохи посиділи в моїй кімнаті, і між нами відбулася розмова, що справила на мене глибоке враження.
— Тобі тепер досить добре, — сказала вона. — Танцювати ти вже вмієш. Той, із ким ти місяць не бачився, навряд чи й упізнав би тебе.
— Авжеж, — погодився я, — мені вже давно не було так добре. І все завдяки тобі, Герміно.
— А часом не завдяки Марії?
— Ні. Адже Марія також твій подарунок. Але вона чудова.
— Тобі треба було саме такої коханки, Степовий Вовче. Гарної, молодої, веселої, дуже мудрої в коханні й не щодня приступної. Якби ти не мусив ділити її з іншими, якби вона не була для тебе завжди тільки гостею на короткий час, ти б не почував себе так добре.
Так, із цим мені теж довелося погодитись.
— Отже, ти тепер, власне, маєш усе, що тобі потрібно?
— Ні, Герміно, не все. Я маю щось дуже гарне, чарівне, велику втіху, розраду. Я справді щасливий...
— От бачиш! Чого ж ти ще хочеш?
— Хочу чогось більшого. Мені мало бути щасливим, я не для цього створений, це не моя доля. Моя доля цілком протилежна.
— Виходить, твоя доля бути нещасним? По-моєму, нещастя ти мав уже вдосталь, коли через бритву боявся йти додому.
— Ні, Герміно, це ж зовсім не те. Припустімо, я тоді був дуже нещасний. Але то було дурне нещастя, даремне.
— Чому даремне?
— Бо я не повинен був боятися смерті, якої, зрештою, бажав! Те нещастя, яке мені потрібне і якого я прагну, — зовсім інакше, таке, що змушує людину впиватися стражданням і з насолодою вмирати. Ось те нещастя, чи, може, щастя, на яке я очікую.
— Я розумію тебе. В цьому ми — як брат і сестра. Але чим тебе не влаштовує твоє теперішнє щастя, яке ти знайшов із Марією? Чому ти невдоволений?
— Воно влаштовує мене, чому ж, я захоплений ним, вдячний йому. Воно таке гарне, як сонячний день дощового літа. Та я відчуваю, що воно довго не триватиме.