— Плюєте на підлогу так, наче ви в трамваї, поїзді або десь у ресторані. Я завжди дивувався, чому там усюди висять таблички, що на підлогу плювати забороняється. А тепер бачу: це через вас. Вас, мабуть, уже всюди добре знають.
Суворий незнайомець аж на виду змінився, і на адресу Швейка й фельдкурата посипався град добірної лайки.
— Ви вже виговорилися? — спокійно спитав Швейк, коли пролунали останні образи:
"Ви розбійники, ви обидва падлюки, — який пан, такий крам". — Може, ще щось маєте додати, поки не злетіли зі сходів?
Але суворий добродій так уже вичерпався, що на думку йому не спадала жодна соковита лайка. І він замовк. Швейк вирішив, що марно чекати якихось доповнень, а тому відчинив двері, поставив суворого пана обличчям до виходу... і такого удару не посоромився б навіть найкращий гравець футбольної команди міжнародного класу.
А за суворим добродієм покотився по сходах Швейків голос:
— Вдруге, коли виберетеся в гості до порядних людей, поводьтеся пристойно!
Суворий добродій, чекаючи на фельдкурата, довго ходив попід вікнами.
Швейк відчинив вікно і стежив за ним.
Нарешті гість дочекався фельдкурата, який привів його до кімнати й посадовив навпроти себе на стілець.
Швейк мовчки приніс плювальницю і поставив її перед гостем.
— А це, Швейку, нащо?
— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, що з цим ось добродієм уже була тут невеличка неприємність через плювання на підлогу.
— Залишіть нас, Швейку, ми дещо маємо наодинці залагодити.
Швейк козирнув:
— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я вас залишаю, — і пішов на кухню, а в кімнаті розпочалася дуже цікава розмова.
— Ви, якщо не помиляюся, прийшли одержати гроші по тому векселю? — спитав фельдкурат свого гостя,
— Так. І надіюся...
Фельдкурат зітхнув.
— Ми часто потрапляємо в таку ситуацію, коли нам залишається тільки надія. Яке це чудесне слівце — "надійся". Це один з листочків трилисника, який підносить людину над хаосом життя: віра, надія, любов.
— Я надіявся, пане фельдкурате, що сума...
— Звичайно, шановний пане, — перепинив його фельдкурат. — Можу ще раз повторити, що слово "надіятись" додає людині сили в її боротьбі з життям. І ви не втрачайте надії. Це прекрасно — мати певний ідеал, бути невинним, чистим створінням, яке позичає гроші під вексель і має надію, що йому вчасно заплатять.
Надіятися, постійно надіятися, що я виплачу вам тисячу двісті крон, коли в моїй кишені менше ста.
— Отже, ви... — заникуючись, відізвався гість.
— Так, отже, я... — відповів фельдкурат.
Обличчя гостя знову набрало впертого і лютого виразу.
— Пане, це шахрайство, — сказав він, підводячись.
— Заспокойтеся, шановний пане.
— Це шахрайство! — вперто вигукнув гість. — Ви зловживаєте моїм довір'ям!
— Пане, — сказав фельдкурат, — вам для здоров'я треба свіжого повітря. Тут надто задушно. Швейку, — гукнув він до кухні, — цей пан бажає вийти на свіже повітря!
— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, — озвався Швейк з кухні, — я цим паном уже раз відчиняв двері.
— Повторити! — пролунав наказ. І Швейк виконав його рвучко, швидко і суворо.
— Дуже добре, пане фельдкурате, — сказав Швейк, повернувшись з коридора, — що ми з ним упоралися раніше, ніж він тут почав бешкетувати. В Малешицях був один корчмар, грамотій. Він на все мав цитати зі святого письма, а коли кого лупцював батогом, завжди промовляв: "Хто жаліє різки, той ненавидить сина свого, але хто любить його, то, доки не пізно, карає; я тебе, потіпахо, провчу, як битися в моєму шинку".
— Бачите, Швейку, як то буває з такою людиною, що не шанує священика, — засміявся фельдкурат. — Святий Іоанн Златоуст сказав: "Хто шанує священика, шанує Христа, хто кривдить священика, кривдить господа Ісуса Христа, заступником якого є священик". До завтрашнього дня ми повинні добре підготуватися. Підсмажте яєчню з шинкою, зваріть пунш бордо, а потім віддамося побожним роздумам, бо, як сказано у вечірній молитві: "Милосердям божим відвернуто всі підступи ворогів проти дому цього".
На світі існують уперті люди. До них належав і добродій, що його вже двічі викинули з квартири фельдкурата. Саме коли вечеря була готова, хтось задзвонив, Швейк пішов відчинити, за хвилину повернувся і доповів:
— Він знову тут, пане фельдкурате. Я поки що замкнув його у ванній, щоб ми могли спокійно повечеряти.
— Погано робите, Швейку, — сказав фельдкурат. — Гість у хату — бог у хату. В давні часи на бенкети для розваги кликали блазнів-калік. Приведіть його сюди, хай нас розважить.
Швейк за хвилину повернувся з упертим відвідувачем, який похмуро дивився поперед себе.
— Сідайте, — чемно попросив його фельдкурат. — Ми саме кінчаємо вечеряти. У нас були краби, лосось, а тепер ще яєчня з шинкою. Тож-то любо бенкетувати, Коли люди позичають гроші!
— По-моєму, я тут не для смішок, — проговорив похмурий добродій, — я тут сьогодні вже втретє, Сподіваюся, тепер уже виясниться,
— Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, — зауважив Швейк, — що це
найсправжнісінька гідра, достеменно як той Боушек з Лібні. За один вечір його вісімнадцять разів викидали з "Екснерів", і він за кожним разом знову повертався туди, нібито "забув люльку". Пхався до того ресторану вікном, дверима, з кухні, через мур і через льох і, можливо, спустився б туди комином, коли б пожежники не зняли його з даху. Він був такий настирливий, що міг би стати міністром або депутатом. Його б там добре шанували.
Настирливий гість, ніби пускаючи все те повз вуха, вперто торочив:
— Я хочу все з'ясувати і прошу мене вислухати.
— Це вам дозволяється, — сказав фельдкурат, — говоріть, шановний пане, говоріть, скільки хочете, а ми тим часом будемо далі трапезувати. Гадаю, що це не перешкодить вашій розповіді. Швейку, подавайте на стіл!
— Як вам відомо, — сказав упертюх, — зараз шаліє війна. Я позичив вам гроші перед війною, і, коли б не було війни, я б не наполягав, щоб ви заплатили. Але я вже здорово обпікся.
Він витяг з кишені записник і вів далі:
— У мене все записано. Поручник Яната був винен мені сімсот крон, але осмілився загинути на Дрині. Поручник Прашек на російському фронті потрапив у полон, а він у мене позичив майже дві тисячі крон і не повернув. Капітан Віхтерле, який винен мені таку саму суму, дозволив власним солдатам убити себе під Равою-Руською.
Поручник Махек — у сербському полоні, не повернув мені тисячу п'ятсот крон. У мене записано багато таких людей. Один з моїм незаплаченим векселем гине в Карпатах, другий преться в полон, третій топиться в Сербії, а четвертий помирає в Угорщині у шпиталі. Тепер ви розумієте мої побоювання. Якщо я не буду енергійний і немилосердний, то ця війна мене зруйнує вщент. Ви можете, звичайно, зауважити, що вам не загрожує жодна безпосередня небезпека. Так ось дивіться. —
Він підсунув фельдкуратові під ніс свій записник. — Бачите: фельдкурат Матіаш помер в інфекційній лікарні тиждень тому. Тепер мені хоч волосся рви на собі. Не повернув мені тисячу вісімсот крон і йде в холерний барак мастити єлеєм людину, з якою його нічого не зв'язувало і яка йому до хрінa була потрібна.
— Це був його обов'язок, милий пане, — сказав фельдкурат. — Я завтра теж піду соборувати.
— Пане фельдкурате, — сказав упертюх, — повірте, що я в жахливому становищі!
Невже ж війна тільки для того, щоб спровадити зі світу всіх моїх боржників?
— Коли вас призвуть в армію й ви підете на фронт, — знову зауважив Швейк, — ми обидва з паном фельдкуратом відправимо службу, щоб цар наш небесний зглянувся і перша ж граната вас ласкаво розірвала.
— Пане, це серйозна справа, — сказала гідра до фельдкурата. — Прошу, хай ваш слуга не пхає свого носа до наших справ. Я хочу їх нарешті скінчити.
— Дозвольте, пане фельдкурате, — озвався Швейк. — Я вас прошу таки справді наказати мені не втручатись у ваші справи, бо інакше я боронитиму ваші інтереси, як личить і як слід порядному воякові. Цей пан має рацію, коли хоче звідсіля вийти сам. Я теж не люблю непотрібних бешкетів. Я людина товариська.
— Швейку, мені вже це набридло, — сказав фельдкурат, немовби не помічаючи присутності гостя, — я думав, цей добродій оповідатиме нам якісь анекдоти, а він домагається, щоб я заборонив вам утручатися до нашої розмови, хоч вам уже довелося з ним двічі морочитися. В такий вечір, перед таким відповідальним актом, коли мені годилось би звернути всі свої почуття до бога, він турбує мене якоюсь дурною історією про мізерні тисячу двісті крон, відвертає мене від випробування своєї совісті, від бога і хоче ще раз почути від мене, що я йому зараз нічого не дам. Не хочу з ним далі говорити. Не хочу псувати цього урочистого вечора. Скажіть йому, Швейку, самі: "Пан фельдкурат вам нічого не дасть".
Швейк виконав наказ, прогорлавши це гостеві на вухо.
Та впертий гість і не ворухнувся.
— Швейку, — заохочував фельдкурат, — спитайте його, чи довго він ще думає тут гав ловити.
— Не піду звідсіля, поки не заплатите, — вперто відповіла гідра.
Фельдкурат підвівся, підійшов до вікна і сказав:
— У такому разі, Швейку, я передаю його в ваші руки. Робіть з ним що хочете.
— Ходімте, пане, — сказав Швейк, вхопивши небажаного гостя за плече. — "Хто хоче по пиці, дістане тричі", — І він повторив свій маневр швидко і елегантно під похоронний марш, який фельдкурат вистукував на шибці.
Вечір, присвячений роздумам, мав кілька фаз. Фельдкурат так побожно і палко прагнув наблизитися до бога, що о дванадцятій годині ночі з його квартири ще лунала пісня:
Гей, як ми в похід рушали,
Всі дівчата заридали...
І бравий вояк Швейк співав разом з ним.
* * *
Соборування у військовому шпиталі бажали прийняти двоє людей. Старий майор і банківський службовець — офіцер запасу. Обидва в Карпатах дістали кулі в живіт і тепер лежали поруч. Офіцер запасу вважав за свій обов'язок соборуватися, бо його начальник хотів соборуватися. На його думку, було б порушенням дисципліни відмовитися від цього. А побожний майор робив це з розрахунку, думаючи, що молитва зцілить його. Проте обидва померли саме в ніч перед соборуванням; і коли вранці прийшли фельдкурат із Швейком, вони вже лежали під простирадлами з почорнілим обличчям, як усі, хто вмирає від ядухи.
— Ми з такою помпою сюди їхали, пане фельдкурате, а вони нам усе зіпсували, — злостився Швейк, коли в канцелярії їх повідомили, що обидва хворі вже нічого не потребують.
І справді, вони їхали з помпою: сидячи в дрожках, Швейк дзвонив, а фельдкурат тримав у руці пляшечку з олією, загорнуту в серветку, і тією ж олією з серйозним обличчям благословляв тих перехожих, котрі скидали капелюхи.