Великі мозки маленьких канка-боно відключилися цілком, не в змозі пояснити, що коїться навколо. Хісако Хірогуті, Селіна Макінтош і "Казашка теж заціпеніли.
Ніхто нічого не чув, бо ударна хвиля зашкодила кісточкам у внутрішньому вусі — найніжнішим в усьому людському тілі. І повністю слух вони вже не відновлять. Крім капітана, перші колоністи на Санта-Росалії всі недочуватимуть, тож найчастіше вони вживатимуть у своєму спілкуванні — тією чи тією мовою — слова "Га?", "Голосніше!" тощо.
Цей ґандж, на щастя, не був спадковий.
Як і Ендрю Макінтош та Дзензрі Хірогуті, вони так і не дізнаються, що то був за удар, якщо тільки не отримають відповіді на це запитання в дальшому кінці голубого тунелю до потойбічного життя. Вони приймуть капітанову версію про те, що цей вибух і ще один трохи пізніше — удари розпечених до білого жару каменів з космічного простору; а втім, приймуть не остаточно, бо капітан на їхніх очах наробить у різних справах чимало кумедних помилок.
Капітанів молодший брат, в якого дзвеніло у вухах і трохи повертався слух, тремтячими руками зупинив автобус на причалі біля "Баійї де Дарвін". Він не сподівався знайти на ній притулок. І не здивувався, побачивши її темною, вочевидь усіма покинутою, з вибитими ілюмінаторами й без рятувальних шлюпок, пришвартованою до причалу лише одним-єдиним тросом на кормі. Ніс її вільно погойдувався далі від причалу, а сходні висіли над водою.
Судно, певне, розграбували, як і готель. Причал був усіяний всілякими обгортками, картоном та іншим мотлохом.
"Зігфрід не сподівався побачити тут брата. Він чув, що той вилетів з Нью-Йорка, але чи потрапив до Гуаякіля — хтозна. Якщо й потрапив, то скоріш за все мертвий або поранений, і допомогти нікому не зможе. А втім, у Гуаякілі на тому відтинку історії ніхто нікому не міг би допомогти.
Сказав "Мандаракс":
Бог допомагає тому, хто сам собі допомагає. Жан д лафон ( 1621-1695)
Найбільше, на що сподівався Зігфрід,— це знайти в тому хаосі якесь місце, де б можна було спокійно перебути. Цієї мети він досяг. Навколо не видно було жодної живої душі.
Тож він вийшов з автобуса, щоб спробувати якось подолати оці свої мимовільні танцювальні рухи, спричинені хореєю Гентінгтона, за допомогою фізичних вправ — смикаючи руками й ногами, низько присідаючи, віджимаючись в упорі тощо.
Сходив місяць.
І тоді він побачив людську постать, яка підводилась на верхній палубі "Баійї де Дарвін".
То був його брат. Але на капітанове обличчя падала тінь, і Зігфрід його не впізнав.
Зігфрід чув історії, що їх люди пошепки переказували одне одному, буцімто на судна навідуються привиди. І він вирішив, що перед його очима — дух. Він подумав, що то — я. Подумав, що бачить Леона Траута.
36
Капітан, одначе, впізнав свого брата й крикнув, звертаючись до нього, таке, що, може, зважився б крикнути і я, коли б мій дух там матеріалізувався. А крикнув він ось що:
— Ласкаво прошу на "Круїз віку до витоків природи!"
Капітан, усе ще міцно тримаючи пляшку, хоча вона була вже порожня, спустився на головну палубу біля корми й тепер стояв майже на одному рівні з братом. А Зігфрід — адже він оглух — підійшов якнайближче, щоб тільки не впасти у вузьке провалля, яке їх розділяло. Містком через це провалля був протягнутий угорі кормовий трос — ота біла пуповина.
— Я оглух,— мовив Зігфрід. — А ти теж?
— Ні,—відповів капітан. Він перебував набагато далі, ніж Зігфрід, від епіцентру вибуху, і в нього тільки потекла з носа кров, що самому йому здавалося кумедним. Капітан роз'юшив носа, коли ударна хвиля кинула його долілиць на верхню палубу. Коньяк загострив його почуття гумору до такої міри, що все здавалось йому напрочуд смішним.
Він подумав, що фізичні вправи, які 'Зігфрід робив на причалі,— то пародія на танцювальну хворобу, успадковану, мабуть, ними обома від батька.
— Ти здорово наслідуєш батька,— сказав він. Розмовляли вони німецькою — мовою їхнього дитинства, першою, якою оволоділи.
— Це не смішно, Аді! — крикнув 'Зігфрід.
— Усе смішно,— заперечив капітан.
— Ти маєш якісь ліки? А харчі? А ліжка ще є? — запитував "Зігфрід. Капітан відповів цитатою, добре відомою "Мандараксові":
Я винний багатьом; я нічого не маю. Решту віддаю бідним Франсуа Рабле (1494-1533)
— Ти п'яний! — вигукнув Зігфрід.
— А чом би й ні? — промовив капітан. — Я лише клоун, більш ніхто. — Безладдя, спричинене в його мозку коньяком, зробило його вкрай егоцентричним. У нього й гадки не майнуло про страждання, яких, напевно, зазнавали люди в темному, зруйнованому місті там, у далечині. — Знаєш, Зіггі, що сказав мені один із моєї ж таки команди, коли я не давав йому вкрасти компаса?
— Ні,— мовив 'Зігфрід, знов починаючи танцювати.
— "Геть із дороги, ти, клоуне!" — Капітан зареготав і, все ще регочучи, повів далі: — Він посмів сказати таке адміралові, Зіггі! Його треба було повісити на нок-реї,— гик! — якби цю — гик! — нок-рею — гик! — хтось уже не поцупив. І повісити на світанку — гик! — якщо ніхто ще не вкрав світанку.
Люди, до речі, гикають і нині. Вони й досі неспроможні себе контролювати. Я часто чую, як вони гикають, мимоволі закриваючи голосові щілини й спазматично вдихаючи повітря, коли лежать на широких білих пляжах чи хлюпаються у голубих лагунах. Коли вже на те пішло, то люди гикають тепер більше, ніж мільйон років тому. Це, гадаю, не є безпосереднім наслідком еволюції, а скоріше зумовлено тим, що вони звичайно ковтають, аж давлячись, сиру рибу замість ретельно її пережувати.
І сміються люди майже стільки, як колись, хоч мозок у них і менший. Коли, приміром, цілий їхній гурт валяється на пляжі і хтось один пукне, то всі потім регочуть, аж на кольки їх бере — так само, як і мільйон років тому.
37
— Гик! — знов озвався капітан. — Тепер бачиш — гик! — Зігфріде, що я мав рацію. Я ж давно казав, час від часу слід побоюватись великих метеоритів. І ось — гик! — таке скоїлось — гик!
— То вибухнула лікарня,— сказав "Зігфрід. Так йому здавалося.
— Жодна лікарня ніколи б так не спалахнула,—відказав капітан і аж перелякав Зігфріда, бо поліз на поруччя — нібито з наміром стрибнути на причал.
Стрибати було не далеко, ні — так метрів зо два через те провалля. Але ж капітан був дуже п'яний!
Одначе він успішно подолав перешкоду й упав на причалі навколішки. І від цього минуло його гикання.
— А на судні є ще хтось? — спитав Зігфрід.
— Нікого, крім нас, грішних,— відповів капітан, і гадки не маючи, що вони із Зігфрідом несуть відповідальність ще за когось, крім себе. В автобусі ще всі були на підлозі. 3ігфрід, до речі, передав "Мандаракс" Мері Хепберн, щоб та могла спілкуватися з Хісако Хірогуті. Для спілкування з канка-боно — я про це вже казав — з "Мандаракса" перекладач був ніякий. Капітан поклав руку на тремтячі плечі 'Зігфріда і звернувся до нього:
— Не лякайся, братику. У нас-бо довга історія виживання. Що таке для представника роду фон Кляйстів якийсь там метеоритний дощик?!
— Аді,— мовив 'Зігфрід,— чи не можна якось підвести судно до причалу? — Він подумав, що на борту пасажири автобуса почуватимуть себе, мабуть, трохи безпечніше й напевне зручніше.
— Тепер судно нам до одного місця,— сказав капітан. — Вони ж на ньому нічого не залишили. Думаю, поцупили навіть старого Леона. — Це він про мене, я ж бо Леон.
— Аді,— не вгавав 'Зігфрід,— в автобусі десятеро пасажирів, і в одного з них серцевий напад.
Капітан зиркнув на автобус.
— А чому вони такі невидимі? — І навіть не гикнув.
— Бо всі на підлозі й перелякані до смерті,— пояснив 'Зігфрід. — Тобі слід прохмелитись. Я не можу піклуватися про них. Ти мусиш узяти все на себе, Бо я вже не контролюю своїх дій, Аді. Це виявилось невчасно, але в мене — батькова хвороба.
Час, як здалося капітанові, зупинився. Таке траплялося з ним нерідко, либонь, кілька разів на рік — щоразу, коли він одержував погані вісті, з якими йому було не до жартів. Але він добре знав, що робити, аби час знову спливав приємно,— треба забути про погану новину — і край.
— Неправда,— мовив він. — Цього не може бути.
— Гадаєш, я танцюю задля втіхи? — спитав 'Зігфрід і, відступаючи від брата, мимоволі затанцював.
Потім, знов-таки мимоволі, підійшов до капітана й заявив:
— Життя моє пішло під укіс. Мабуть, і жити мені було не варто. Принаймні я хоч ніколи не дозволив собі, щоб якась бідолашна жінка народила від мене ще одне страхіття.
— Я почуваю себе таким безпорадним... — промовив капітан і пригнічено додав: — І таким жахливо п'яним... Боже, я ж був певен, що ні за що більше не відповідатиму! Я такий п'яний... Думки не тримаються купи. Скажи, що робити, Зіггі?
Він був надто п'яний, щоб принести бодай якусь користь, тож просто стояв собі з відвислою щелепою й виряченими очима, поки Мері Хепберн, Хісако та 'Зігфрід — у ті хвилини, коли припиняв свій танок,— підтягли корму судна за допомогою автобуса до самого причалу, а потім поставили автобус впритул, щоб по ньому перелізти на нижню палубу, бо потрапити на неї інакше не випадало.
І тут ви, звичайно, маєте право спитати: "А хіба не розумно вони це придумали? Хіба б вони зробили це, не маючи великого мозку? Нині напевне ніхто б не здогадався, як облагодити таке діло" тощо. Але ж їм зовсім не довелося б виявляти цю винахідливість, та й не потрапили б вони в такі скрутні обставини, якби через інших людей з великим мозком планета не стала, по суті, непридатною для життя.
Сказав "Мандаракс":
Що втратиш в одному — надолужиш в іншому' патрік Реджінальд Чалмерс (1872-1942)
Вони гадали, що найбільшого клопоту їм завдасть непритомний Джеймс Уейт. Та насправді найбільше клопоту буде від капітана, надто п'яного, щоб йому можна було довірити хоч якусь ланку в цьому людському ланцюгу; цей чоловік тільки й робитиме, що скиглитиме на задньому сидінні автобуса про те, який він п'яний.
Капітан знову став гикати.
А ось як вони перетягли на судно Джеймса Уейта. На причалі лежало досить кормового тросу, щоб з його вільного кінця зробити щось схоже на упряж. То була ідея Мері Хепберн, вона ж таки її й здійснила, бо, хоч би що там казати, мала досвід в альпінізмі. Вони поклали вже запряженого "Уейта поряд з автобусом,
Тоді Мері, Хісако й Зігфрід вилізли на дах і почали якнай обережніше підтягати його до себе.