Кабіна дрібно задрижала, наче хтось увімкнув зуболікувальну бормашину.
Коля простяг руку, щоб вимкнути якнайшвидше це дрижання, та цієї миті на невеликому екрані зверху пульта з'явився червоний, дуже яскравий напис: "Увага".
Напис відразу ж погас, і на його місці виник інший, білий: "Перевірте, чи стоїте ви в колі".
Коля поглянув униз і побачив, що стоїть на чорному ребристому круглому килимку, окресленому білою лінією.
— Так, — сказав він, намагаючись перекричати гул, що наростав. — Стою в колі!
Наступний напис був ще більш строгий: "Не рухатися. Тримайтеся за поручень".
Коля не бачив ніякого поручня, але цієї миті досить високо, на рівні його очей, із приладової панелі висунулось держално для рук. Воно було розраховане на зріст дорослої людини. Коля слухняно вчепився в прохолодну трубку, бо не смів сперечатися з написами на екрані.
"Заплющіть очі", — наказав напис.
Коля замружився.
І тут усе зникло.
Нічого не було — ні верху, ні низу, ні повітря, ні спеки, ні холоду. Тільки прохолодний метал ручки, за яку тримався Коля.
І скільки це тривало, Коля не знав. Напевно, недовго, а можливо, дві години. Він навіть не міг злякатися і не міг закричати, бо і страх і крик — це зрозуміло, а як же можна лякатися, якщо нічого немає?
І раптом усе скінчилося. Залишилося тільки гудіння. Коля ще якийсь час постояв, намагаючись отямитися, а потім насмілився трохи розплющити одне око.
Він одразу побачив екран і на ньому зелений напис:
"Перекидання завершено. Проміжна станція".
Коля перевів дух і присягнув собі ніколи більше не залазити в ті місця, куди його не кликали.
Тепер він знав, що робити. Він вимкнув перемикач "Пуск", потім повернув ліворуч перемикач "Вмк. — вимк.". Зразу стало дуже тихо.
"Могло б бути гірше, — подумав Коля, відчиняючи двері кабіни. — І я, загалом, поводився молодцем і не сильно злякався. Навіть жаль, що не можна нікому розказати".
Коля вийшов із кабіни й зупинився, бо в кімнаті щось змінилося. Або його обманювали очі. По-перше, дверцята шафи для одягу були зачинені, хоч Коля їх не чіпав. Ну, це ще не найдивніше — дверцята могли самі зачинитися, коли кабіна дрижала, як переляканий заєць. Але кудись поділися всі розкладачки, а стіни кімнати, які щойно були обклеєні зеленими шпалерами, виявилися зовсім білими, пофарбованими. Коля навіть протер очі. Не допомогло.
Тоді Коля вирішив про це не думати. Якщо геть нічого не розумієш, ліпше не думати. Цього правила Коля дотримувався, коли його викликали до дошки, а він не міг розв'язати задачу або не знав, якого року було відкрито Америку. Тоді він дивився у вікно і не думав про задачу чи Америку. Все одно двійки не уникнути. Якщо, правда, яка-небудь добра душа не підкаже.
От і тепер Коля не став думати, намацав у кишені ключ від квартири й пішов до виходу.
У великій кімнаті теж був непорядок. Фрегат зник. Та якби ж тільки фрегат зник. Але зник і стіл, на якому стояв фрегат, зникла канапа з пом'ятими простирадлами й ковдрами, зник телефон, зник пістолет зі стіни, — словом, усе зникло. Кімната була та сама, але, поки Коля стояв у кабіні, хтось вибілив стіни, а замість речей напхав повнісіньку кімнату приладів.
Що накажете в такому разі думати?
І Коля, як людина розумна, відразу придумав. Він недавно читав оповідання американського письменника Вашінгтона Ірвінга. Про одного чоловіка на ім'я Ріп Ван Вінкль, який пішов у гори й заснув. Він повернувся до себе в село, йде вулицею, а його ніхто не впізнає. Він хап себе за обличчя, а в нього борода до п'ят. Так він і здогадався, що проспав двадцять років поспіль.
Подумавши так, Коля схопив себе за підборіддя й навіть здивувався, що бороди немає. А поки він мацав своє підборіддя, то забідкався про батьків, які двадцять років тому повернулися зі свого катера, бачать на столі кефір, а сина ніде нема. Вони обдзвонили всі лікарні, приходила міліція з собакою, але все марно. Коля, дванадцяти років, пропав безслідно. І ось зараз він вийде на сходи, постукає в двері, відчинять старенька мама і старенький засмучений батько й спитають: "Ви до кого, юначе?" А Коля скаже: "Я до вашого сина". А вони у відповідь: "У нас давно вже немає дітей, бо наш син Микола двадцять років тому пропав безвісти".
З такими сумними думками Коля перетнув кімнату. Він чекав, що коридор теж змінився за двадцять років. Але ніколи не міг припустити, що він ТАК змінився.
Коридора не було. Була кімната в десять разів більша за попередню, заввишки у два поверхи, теж заставлена апаратурою і незрозуміло як освітлена.
Цей зал займав не тільки колишній коридор, а й площадку сходів і навіть квартиру, в якій мешкав Коля. Оце вже був удар сильніший за попередні.
Коля хотів було бігти назад у кабіну й натискати на кнопки — раптом наслання мине, — але в цей момент йому сяйнула інша думка.
Що було написано над кнопкою? "Проміжна станція", "Кінцева станція". А що це означає? Станція, зупинки… Отже, кабіна — це новий вид швидкохідного двигуна, і Коля просто попав у інше місце" в інше місто… а можливо, в Індію? І, звичайно, це не та сама кімната, а інша, схожа.
Як тільки Коля здогадався про це, він вирішив не квапитися в кабіну. Встигнеться. Не треба відмовлятися від нагоди зазирнути в Індію чи в Самарканд.
Невдовзі Коля знайшов двері. Вони були такого ж кольору, як стіна, і їх виказувала тільки вузенька щілина, як волосина завтовшки. Скраєчку дверей Коля знайшов білу кнопку. Він натиснув на неї, і двері відповзли вбік. Коля опинився в довгому широкому коридорі без вікон. Може, в ньому й були двері, та здалеку вони зливалися із стіною.
Що ж, підемо далі, вирішив Коля, а щоб не загубити дверей — шукай їх потім, — він поклав біля них п'ятака.
Ніхто йому в коридорі не зустрівся. Напевно, тому, що була неділя або ще рано. Годинника в Колі немає, але ж у різних місцях землі різні часові пояси, і тому в Індії може бути полудень, а якщо він попав на Гавайські острови, то й вечір.
Так, не даремно сусід замикав задню кімнату на ключ. Цей двигун достеменно експериментальний і, можливо, поки що секретний. Ну нічого, можна не турбуватися: Коля мовчатиме. Ніхто навіть під катуваннями не примусить його відкрити чужу таємницю.
За коридором були широкі сходи. Коля тільки хотів ступити на верхню сходинку, як помітив, що внизу майнуло щось блискуче. Він завмер. Почулося шурхотіння. Коля швидко відбіг на кілька кроків убік і присів за рогом. Йому зовсім не хотілося, щоб його побачили й заходилися запитувати: "А ти, хлопчику, як тут опинився? А тобі, хлопчику, хто дозволив їздити в кабінах?"
Із свого сховку Коля побачив, як сходами підіймається дивна істота, чи то рицар-ліліпут, чи то пилосос на ніжках. Голови в калічки не було, зате численні ручки притискали до боків і спини аркушики, сміття, а круглі щітки вискакували з-під карлика і, крутячись, обмахували перила й сходинки, а сміття заганяли в блискучий мішок, прикріплений іззаду. Карлик-прибиральник пробіг за метр від Колі й устиг обмахнути щіткою Колині штани, а другою — почистити черевики. І, не зупиняючись, поквапився далі.
— Дякую, — сказав прибиральникові Коля, і, хоч перша зустріч закінчилася щасливо, далі він ішов обережно й оглядався, щоб не навернутися комусь на очі.
Сходи привели Колю у великий вестибюль із прозорою передньою стіною. Скло було таке велике, що дивно, як його ніхто досі випадково не розбив. Коля підійшов до скляної стіни, розглядаючи майдан попереду.
Майдан був укритий низенькою молодою травою. За нею стояли дерева, які розбруньковувалися. Коля подумав, що в Москві дерева ще не розпускаються і, отже, він приїхав у південне місто.
Ненароком Коля доторкнувся до скляної стіни, і раптом у ній з'явився отвір саме в Колин зріст. Стіна, немов жива, пропонувала крізь неї пройти.
Коля послухався.
Надворі було не холодно, і Коля в куртці почувався саме в раз. Дув несильний вітер, за деревами виднілися високі будинки. Коля перетнув гладеньку рожеву доріжку і ступив кілька кроків по газону. Потім обернувся, щоб краще роздивитися будинок, із якого він вийшов.
Будинок був високий, поверхів на двадцять. Але вікон у ньому було мало. І мало кутів. Немовби хтось узяв напильник і обточив будинок. Він був переливчастого, перламутрового кольору. Подекуди будівельник забув загладити виїмки й опуклості, та згодом Коля здогадався, що це зроблено навмисне. У виїмках були балкони, а опуклості були затягнуті склом, ніби очі бабки. Не можна сказати, що Колі будинок сподобався, але він був людиною широких поглядів і вважав, що кожен народ може зводити такі будинки, які він хоче. Напевно, ескімосам, що мешкають у снігових іглу, або індіанцям із вігвамів смішно дивитися на висотні будівлі або хатинки.
Над скляною стіною, крізь яку Коля щойно пройшов, по склу були викладені величезні золоті літери:
ІНСТИТУТ ЧАСУ
А по боках написи — два великих, у два поверхи, чорних квадрати. Один із них був годинником. У ньому світилися цифри: 9.15.35…36…37…38…39… Остання цифра весь час мінялася й означала секунди.
А от другий квадрат зруйнував усі Колині теорії.
У ньому був напис:
11 КВІТНЯ 2092 РОКУ НЕДІЛЯ
Цілком можливо, що інший на Колиному місці схопився б за голову, заплакав від жаху й побіг назад в Інститут часу, щоб якнайшвидше повернутися додому, до мами. Адже пригода, що випала на долю Колі, до снаги далеко не кожному. Треба мати міцну нервову систему. Це тобі не Ріп Ван Вінкль зі своїми жалюгідними двадцятьма роками й нечесаною бородою. Тут понад сто років, навіть черепахи по стільки рідко живуть.
А Коля зрадів. Він сказав уголос:
— Оце так справні
І вирішив назад поки не повертатися.
Батька з матір'ю все одно вдома немає. Микола Миколайович у лікарні. А якщо відмовитися від прогулянки по віддаленому майбутньому, то цього собі ніколи в житті не простиш. Може, Коля ще засумнівався б, якби в нього були брудні черевики, але прибиральник йому допоміг. Чого ще залишається бажати мандрівникові в часі?
Розділ ІІІ
ДІДУСЬ-РОВЕСНИК
Спочатку треба було вирішити, куди йти.
Колин будинок стояв у провулку Сивцев Вражек. Будинок цей старий, зведений іще до революції. Коля міркував так. Якісь московські будинки неодмінно мусять зберегтися — адже навіть раніше будинки стояли по триста років.