Тут прожив він довго, ніким не впізнаний, у великій нужді та притузі челядникуючи.
Віоланта, прозвана Жанеттою, росла собі тим часом у тої вельможної пані в Лондоні, рік од року хорошіючи, і в таку ласку увійшла у неї, і в мужа її, і в усіх домівників, і в будь-кого, хто її знав, що просто диво; усякий, хто бачив її чемність і ввічливість, зичив їй всілякого добра і щастя. Тим-то пані, що взяла її од батька і знала про нього тільки те, що він сам сказав, вирішила одружити її пристойно і згідно з тим станом, до якого, на її думку, дівчина належала. Та Господь, праведний видець цінноти людської, відаючи, що вона роду вельможного і безневинно за чужі гріхи страждає, розсудив по-інакшому і з добротливості своєї не попустив графівни в руки посполитому чоловікові.
Та вельможна пані, що в неї жила Жанетта, мала од свого мужа сина-одинака, якого батьки дуже любили не тим тільки, що він їхня рідна дитина, а й тим, що він тої ласки понад усякого іншого достоїнствами своїми заслуговував, — на вроду був дуже гарний, на звичай добрий, на вдачу смілий і мужній. Юнакові було років на шість більше, ніж Жанетті; він так закохався в ту милу і вродливу дівчину, що за нею вже й світу не бачив. Гадаючи, однак, що вона походить із простого роду, він на тільки не насмілився в батька-матері руки її просити, але й таїв якомога кохання своє, щоб не осудили його, що на таку низоту очі звернув, та від того таїння пристрасть його ще дужче розгорялася. З того жалю великого юнак тяжко занедужав.
Кинулись до лікарів, давай вони різні ознаки хвороби досліджувати, да так і не змогли її причини встановити і жодної вже на уздоровлення надії не мали. Батько й мати так горювали, так тяжко журилися, що далі вже нікуди; не раз і не два словами благущими допитувались вони у нього причини тих болещів, а він тільки зітхне, бувало, або скаже: "От собі в'яну, та й годі".
Одного разу сидів при ньому лікар, молодий іще, проте велико вчений, і тримав його за руку, живчика намацував, аж тут до покою, де лежав хворий, увійшла за чимось Жанетта, що з пошани до матері юнакової дбайливо його доглядала. Як побачив він дівчину, то й слова не промовив і не ворухнувся, проте відчув, як у серці його пломінь любовний розжеврівся, і живчик йому закидався дужче; лікар одразу те постеріг, здивувався і став мовчки пильнувати, чи довго воно так буде. Коли Жанетта вийшла з покою, живчик угамувався, і лікар почав догадуватися, що в юнака за хвороба. Перечасувавши трохи, він, не випускаючи руки болящого, гукнув Жанетту, нібито хотів щось у неї спитати. Жанетта з'явилась на виклик не гаючись; не встигла вона й порога переступити, як живчик у юнака знову сильно забився, а як дівчина вийшла, биття знов ущухло. Тут уже лікар остаточно упевнився у своїй догадці; він устав, пішов до батьків юнакових і сказав їм:
— Здоров'я сина вашого не од лікаря залежить, воно в руках у Жанетти. З деяких прикмет я напевне дізнався, що він кохає її жагуче, а вона, як я бачу, про те й гадки не має. Тепер відомо вам, що маєте робити, коли вам дороге його життя.
Сеє почувши, маршал з дружиною дуже зраділи, що знайшовся-таки синові рятунок, хоч і прикро їм було, що доведеться, може, одинака свого з Жанеттою одружити. От як пішов лікар, побігли вони зразу до недужого, і мати сказала йому:
— Сину мій, не ждала я й не сподівалася, щоб ти якесь бажання своє од мене приховував, а найпаче таке, що сухотою тебе сушить! Будь же певен, що нема на світі такої речі, якої я для тебе не вчинила б, як для себе самої, хоч би та річ і неподобна була. Та хоч ти од мене й таївси, Господь був милостивіший до тебе, ніж ти сам, і, щоб тебе од смерті порятувати, з'ясував мені причину хвороби твоєї; не од чого іншого вона прикинулась, як од надмірної любові до одної дівчини, сам знаєш якої. Того соромитись аж ніяк не треба, у твої роки се діло світове; щоб ти не був закоханий, я невисокої була б про тебе думки. Тож не крийся од мене, дитино моя, сміло признайся, чого ти бажаєш; розмай свою тугу і думки сумнії, що тебе зв'ялили, утішся і вір мені — нема такого нічого, щоб я по спромозі своїй не зробила для твого задоволу, бо люблю тебе, як свою душу. Не бійся ж, не соромся, скажи мені, як і чим можу я допомогти тобі в любові твоїй. Коли побачиш, що я не докладу всіх сил моїх, щоб тебе щасливим учинити, назви мене найлихішою матір'ю, яка будь-коли привела на світ сина.
Зачувши материну мову, юнак спочатку засоромився, але потім, подумавши, що ніхто краще за неї не міг би волі його вволити, поборов стид і сказав:
— Паніматко, не що інше змусило мене з любов'ю своєю критися, як саме те, що майже всі люди віку поважного забувають, бачиться, що були колись молодими. Та ви, як я бачу, розумно в сій справі міркуєте, тож не тільки не заперечу того, про що ви самі здорові догадались, а й одкрию вам геть усе без утайки з тою умовою, що ви по спромозі своїй справдите обіцянку вашу; тільки так зможете ви мені здоров'я привернути.
Сподіваючись, що їй удасться залагодити сю справу, може, й по-інакшому, ніж вона спершу подумала, мати знову попрохала сина щиро відкрити їй свою схотінку, обіцяючи влаштувати без угайки все згідно з його бажанням.
— Паніматко, — сказав тоді юнак, — за вроду пишну та звичаї добрі полюбив я щиро нашу Жанетту, та не смів їй кохання свого одкрити, не то що на любощі схиляти, і нікому іншому про почуття свої говорити не наважувався. Те все й довело мене до такої гіркої долі. Як не дістану тим чи іншим способом того, що ви мені приобіцяли, так і знайте — недовго мені залишилося животіти.
Уважаючи за ліпше в таку хвилю не докоряти синові, а потіху йому дати, мати сказала:
— Дитино моя, отсе така, виходить, хвороба з ніг тебе звалила? Не журись, скоро будеш здоровий, я вже за те потурбуюся.
Підбадьорений доброю надією, юнак почав швидко вичунювати, а врадувана мати заходилась думати, як би їй ту свою обіцянку краще спевнити. Одного дня покликала вона Жанетту і спитала її дуже приязно, немовби задля жарту, чи є в неї коханець.
— Міледі, — одповіла Жанетта, спаленівши, — такій, як я, убогій і бездомній дівчині, що живе з ласки в чужій сім'ї, не випадає та й не подобає зовсім у кохання вдаватися.
— Коли не маєш любчика, — сказала на те пані, — то ми тобі такого знайдемо, що ти з ним весело житимеш і красою своєю по-справжньому тішитимешся; негоже-бо такій гарній дівчині, як ти, без коханця пробувати.
— Міледі, — заперечила Жанетта, — ви взяли мене од батька, вибавили з убожества і виховали, як доньку свою рідну, тим повинна я у всьому вашу волю чинити; тільки сього бажання вашого я зроду не вволю, бо не годиться. Як дасте мені, з ласки вашої, мужа, його любитиму, а іншого — ні, бо з усієї предківщини лишилась у мене одна тільки цнота, і я берегтиму й пильнуватиму її, поки віку мого.
Сі Жанеттині слова суперечили тим замірам, які повзяла пані, щоб додержати даної синові обіцянки, хоч у глибині душі, як жінка статечна, вона схвалювала таке поводження дівчини.
— Як то, Жанетто? — вела далі пані. — А якби його милость король (він же ще рицар молодий) зажадав любовної втіхи од тебе, такої гарної панянки, невже б ти і йому одмовила?
— Король міг би взяти мене ґвалтом, — одказала дівчина без обрізків, — але самохіть я ніколи не пішла б на нечестя.
Побачивши пані, які у дівчини мислі, перестала вговоряти її, та вирішила все ж таки вивірити в неї ума і сказала синові, що як тільки він одужає, вона помістить його в одній кімнаті з Жанеттою, а він уже нехай сам доб'ється од неї любові, бо матері, мовляв, не випадає, ніби звідвиці, перед дівчиною за сина клопотатися. На те син жодним способом не хотів погодитись і ще тяжче занедужав. Тоді пані сказала все по щирості Жанетті, та вона ще твердіше на своєму стояла. Тут уже розповіла пані мужеві своєму про всі свої заходи, і, хоч нелегко було їм обом, урадили вони спільно оженити сина з Жанеттою: нехай уже живе собі з нерівнею, ніж має без дружини помирати. Так вони й зробили, сю справу з усіх боків обміркувавши. Юнак же цілком одужав, справив весілля з такою радістю, як ніхто у світі, і зажив любо та мило із своєю коханою дружиною.
Тим часом П'єро жив собі в Уельсі у маршала англійського короля і чимраз більше панові своєму під ласку підходив. Він виріс на гарного і голінного юнака, що другого такого на весь острів годі було знайти; у шермицерії, верхогонах та інших справах рицарських не було йому рівні, і по всьому краю гучно лунала слава П'єро-пікардійця. Як не забув Господь сестри його, так і на нього самого мав обачіння. Найшло в ту пору на Уельс чумне помір'я і вигубило майже половину людності, та ще багато мешканців з того переляку в чужі краї вивтікало, так що вся країна пустизною лежала. Під те помір'я і маршал, у якого жив П'єро, і жінка його, й син, і брати, і племінники, й інші родичі — всі повмирали, лишилась одна тільки донька його, панянка вже на відданні, та скількись челядників, у тім числі П'єро. Його ж то (коли пошесть перелютувала), як чоловіка доброго й достойного, обрала маршалівна з поради й призволення небагатьох обивателів, що живими зостались, собі за мужа, вчинивши його паном усіх маєтностей, що їй у спадок припали. Невзабарі король англійський, почувши про смерть маршала, іменував на його місце П'єро-пікардійця, котрого прикмети були йому добре знані. Отак повелося в житті обом невинним дітям графа Антверпенського, яких він мусив був покинути ніби напризволяще.
Уже минуло вісімнадцять років, відколи граф Антверпенський утік з Парижа. Бідував він та горював у тій Ірландії, і закортіло йому на старості літ довідатися, що то з його дітьми діється. За сей час він так перемінився з виду, що здавався зовсім іншою людиною, але од трудового життя ніби аж покріпшав проти молодого віку, коли він жив неробітником. Одягнений в убоге рам'я, покинув він того господаря, в якого так довго служив, і подався до Англії, де він зоставив колись свого П'єро. Дуже йому було любо побачити сина свого маршалом, великим можновладцем, при силі, красі і здоров'ї. Та граф вирішив не одкриватися йому, поки не дізнається, що сталося з Жанеттою.
Знов рушив він у дорогу і не зупинявся, покіль не прибув до Лондона; тут, розпитавши обережно про панію, у котрої він залишив Жанетту, — довідався він, що дочка його стала її невісткою.