Другий син покійного герцога привласнив собі титули й маєтності, незважаючи на те, що існує законний спадкоємець. Я прямий нащадок того спадкоємця — законний герцог Бріджуотерський. І ось я тут — усіма покинутий, позбавлений високого свого становища, зацькований, зневажений холодним світом, обідраний, змучений, з розбитим серцем, ще й на додаток, принижений до співжиття з якимись пройдисвітами на плоті!
Ця розповідь зворушила Джіма до краю, і я розчулився й собі. Ми намагалися його розважити, але він заявив, що це даремно — ніщо не може зменшити його страждань; та коли ми визнаємо його за герцога, то це його трохи втішить. Ми відразу погодилися, але не знали, як шанують герцогів. Він пояснив, що ми маємо вклонятися йому, звертаючись до нього "ваша милість", або "мілорде", або "ваша світлість", проте, якщо називати його просто "Бріджуотер", він не матиме нічого проти, бо це титул, а не прізвище; і ми мусимо по черзі слугувати йому за обідом і завжди коло нього упадати.
Усе те було не так важко, і ми погодились. За обідом Джім стояв біля нього і весь час питав: "Чи не накажете, ваша світлість, подати вам цього чи того?" — легко було помітити, що герцогові це до вподоби.
Тим часом старий ставав дедалі мовчазніший — було, й словечка не скаже,— і, здається, не дуже тішився з того нашого упадання коло герцога. Старий, видно, плекав якусь потаємну думку. Таки й справді, десь по обіді він і каже:
— Слухайте-но, Бріджуотере,— почав він,— мені, звісно, вас дуже шкода, проте ви не єдина особа, що попала в таку біду.
— Цебто як?
— А отак, не єдина. Ви не єдина особа, яку жорстока доля скинула з висоти.
— Гай-гай!
— Ні, ви не єдина особа, чиє народження повито таємницею!
І, слово честі, старий зарюмсав.
— Стривайте! Що ви маєте на увазі?
— Бріджуотере, чи можу я звіритися на вас? — все ще схлипуючи, запитав старий.
— Щоб мені язика зав՚язало! — Молодший стиснув старому руку та й каже: — Довірте мені таємницю вашого життя... ну ж бо, я слухаю.
— Бріджуотере, я той небіжчик дофін!
Нам із Джімом аж заціпило. А герцог питає:
— Хто ви, кажете, такий?
— Так, друже мій, це свята правда,— ви бачите перед собою бідолашного, загиблого безвісти дофіна Людовіка Сімнадцятого, сина Людовіка Шістнадцятого та Марії-Антуанетти.
— Би?! Та ще й у вашому віці? Не може бути! Ви, мабуть, хотіли сказати, що ви — небіжчик Карл Великий, таж вам років шістсот — сімсот щонайменше.
— Горе спричинилося до цього, Бріджуотере, горе! Горе вибілило мені волосся й передчасно оголило мені черепа. Так, джентльмени, ви бачите перед собою, в синьому полотні та в злиднях, безпритульного вигнанця, нехтуваного всіма страдника — законного короля Франції!
Та як почав плакати, як почав,— аж ми з Джімом не знали, як його вгамувати: з одного боку, нам його було дуже шкода, а з другого — були дуже раді, що вітаємо в себе на плоті таку вельможну особу. Тож ми заходилися потішати його, як раніше потішали герцога, й намагалися слугувати тепер і йому. Але він сказав, що те все надаремне, мовляв, єдиною втіхою для нього може бути тільки смерть, яка покладе край його мукам і подарує йому святий спокій; щоправда, він відчуває часом невеличку полегкість, коли з ним поводяться, як то личить високому його санові, тобто, розмовляючи з ним, стають на одне коліно, називають його "ваша величність", за столом підносять страви перш за все йому і не сідають у його присутності, аж поки він сам запросить. Отож ми з Джімом почали величати його, годити йому то сим, то тим та стояли біля нього, аж поки він дозволить нам сісти, його як по душі маслом помазали, тож він розважився трохи й повеселішав. Тим часом герцог почав дивитися на короля скоса, видно, нові порядки на плоті не дуже були йому до душі; але король ставився до нього по-дружньому і раз у раз повторював, що його батько-король опікувався прадідом та всіма іншими герцогами Бріджуотерськими і що вхід до палацу був для них завжди вільний; однак герцог і після того довго ще копилив губу, доки король вирішив якось із ним порозумітися й сказав:
— Бріджуотере, невже ви не розумієте, що нам хоч-не-хоч, а доведеться перебути на цьому бісовому плоті ще довгенько? Годі-бо строїти таку кислу міну! Це може нам обом вийти тільки на гірше. Не моя вина, що породжено мене не як герцога, і не ваша вина, що вас не привели на світ як короля, то чи варто через те супитися та закушувати губи? Погоджуйся з тим, що є, та бери з того, що можеш,— це я поставив собі за правило. Врешті то вже не так і погано, що ми опинилися тут, на плоті: їжі досхочу й живемо лагідно та мирно — годі-бо, потиснім один одному руки, герцогу, й будьмо всі друзями.
Герцог пристав на цю пропозицію, і ми з Джімом були дуже раді. Це відразу усунуло всі незручності й усіх якнайкраще влаштовувало, бо то ж таки казна-що, коли ще й на плоті ворогувати! Тут перш за все треба, щоб кожен був задоволений, зі щирим та добрим серцем ставився до інших.
Я скоро зміркував, що ті брехуни — ніякі не король і не герцог, а звичайні шахраї та дурисвіти. Проте я цього не показував, і знаку не подавав; затямив собі — та й край; так воно краще: уникаєш і сварок, і неприємностей. Якщо вони бажають, щоб ми називали їх королями та герцогами, нехай собі, аби було тихо; навіть Джімові я й слова не сказав, не було жодної потреби. Поживши з батьком, я хоч одного навчився — як з подібними людьми ладнати: їм не слід перечити, хай собі роблять, що хочуть.
Розділ XX
Вони стали засипати нас усякими питаннями: цікавилися, чому ми вдень так пильно ховаємося із плотом, замість того щоб завидна пливти,— а може, Джім втеклий? Я їм сказав:
— Нехай Бог милує! Чи ж то втеклий негр тікатиме на Південь?
Вони погодилися, що таки ні. Мені треба було якось вибрехатися, тож я й почав забивати їм баки:
— Рідні мої жили в окрузі Пайк, у штаті Міссурі, де я й народився, проте всі вони до одного повмирали, крім мене, татка і мого брата Айка. Татко вирішив кинути все й податися до дядька Бена, що господарював собі на маленькій фермі за сорок чотири милі нижче Орлеана. Татко був дуже бідний, та ще й борги його обсіли; отож, коли він остаточно з усіма розрахувався, в нього лишилося всього шістнадцять доларів грішми та ще наш негр Джім. З такими грошима на пароплав і не потикайся, хоча б ти й на палубі їхав. А їхати аж тисячу чотириста миль! Ну, а коли вода в річці піднялася, таткові раптом поталанило,— він упіймав цього плота, і ми вирішили, що до Орлеана можна й плотом дістатися. Тільки щастя таткове було недовге — якось уночі пароплав наскочив на передній край нашого плоту, і ми всі попадали з нього у воду й пірнули під колеса; ми з Джімом урятувалися — виринули наверх, але ж татко був таки добре під чаркою, а Айкові щойно скінчилося чотири роки, тому обидва вони пішли на дно. Потім протягом кількох днів мали ми неабиякий клопіт — всілякі люди раз у раз підпливали до нас у човнах і намагалися відібрати в мене Джіма, кажучи, що він обов՚язково має бути втеклий негр. Тепер удень ми здебільшого стоїмо, а вночі нас ніхто не чіпає.
Герцог сказав:
— Полишіть це на мене. Я знайду який-небудь спосіб, щоб можна було пливти і вдень, коли потрібно. Я все обміркую і щось придумаю. Сьогодні хай уже буде так, як досі: нам, звісно, нема чого серед білого дня пливти повз місто — чого доброго напитаємо клопоту.
Надвечір небо спохмурніло, ніби на дощ збиралося; на обрії раз по раз спалахували зірниці, листя почало тремтіти — відразу було видно, що суне гроза. Герцог та король пішли оглянути нашого куреня,— подивитися, на чому ми спимо. У мене був солом՚яник, Джімові доводилося гірше — він спав на матраці з кукурудзиння, а в таких матрацах частенько трапляються качани, які немилосердно муляють, а коли перевертаєшся з боку на бік, сухе кукурудзиння шурхотить під тобою, немов купа опалого листя, і від того такий хрускіт, що мимохіть прокидаєшся. Герцог заявив, що він візьме собі мого солом՚яника, але король не дозволив. Він сказав:
— Мені здається, вам би потрібно мати більше поваги до мого сану, самі повинні б збагнути, що не випадає королю спати на матраці з кукурудзиння. Хай ваша світлість сплять на тому матраці самі.
Ми з Джімом на всі вуха слухали ту розмову, бо вже боялися, що вони знову посваряться, і дуже зраділи, коли герцог сказав:
— Так уже судилося мені, щоб мене залізним підбором насилля завжди топтали в бруд. Злигодні зламали мій колись гордий дух; здаюся на вашу ласку — така моя доля Я сам-один на цілім світі, приречений до страждання; ну що ж, витерплю й це.
Тільки-но стемніло, ми рушили в дорогу. Король наказав нам триматися середини річки та не засвічувати ліхтарів, доки проминемо місто. Незабаром перед нами заблимала невеличка купка вогників — це й було місто,— і ми щасливо проскочили повз нього на відстані якої півмилі. Пропливши ще три чверті милі, ми засвітили нашого сигнального ліхтаря, а приблизно годині о десятій линув дощ, зірвалася буря, вдарив грім та блиснула сліпуча блискавиця. Король звелів нам обом стояти на вахті, поки розпогодиться; потім вони з герцогом забралися в курінь та й полягали спати. Вартування моє починалося з дванадцятої години, проте хоч би й мав я де спати — однаково не лягав би, бо не часто випадає бачити таку громовицю. Господи, як же біснувався той вітер! Мало не щосекунди блискала грімниця, освітлюючи на півмилі довкруж усю місцевість — і білі гриви розбурханих хвиль, і острівці, що ви глядали крізь дощ, мов запорошені, і дерева, що їх несамовито розгойдував вітер; а тоді раптом — бум! бум! буум-умбум-бум-бум-бум-бум! — грім, ухкаючи та бухкаючи, розсипається вдалині, й западає тиша, та ось, зненацька — хрясь! — знову спалах блискавиці, знову грім гуркоче. Хвилі піднімалися горою й кілька разів мало не змили мене з плоту, але я поскидав із себе всю одежу й мені було до того байдужісінько. Що ж до корчів, то й вони анітрохи нас не турбували; блискавка спалахувала так часто й освітлювала все навколо так чітко, що ми завчасно помічали ті корчі і завжди встигали роздивитися, з якого боку їх обминути.
Як я вже казав, випадало мені стояти на вахті після півночі, але мені страшенно захотілося спати, і Джім запропонував початувати за мене першу половину вахти; ох, і добросердий же він був, отой Джім! Я спробував заповзти до куреня, але король із герцогом так широко порозкидали ноги, що мені не було де притулитися; нічого не вдієш, умостився я на плоті просто неба — дощ не заважав мені спати, бо був він теплий, а хвилі не ходили вже горою по річці.