Зверху на папірці написано: "Вексель". Он які ті векселі, ха-ха-ха! І варто клопотатися ними?
Ту мить гуркає грім, так гуркає, що Єва-Лотта з ляку аж підстрибує. Властиво, вона не боїться бурі. Але тепер, самій, у Преріях! Усе раптом стало таке неприємне! В кущах так темно, навіть у повітрі відчувається щось страшне, зловісне. Якби оце бути вдома! Треба поспішати, щодуху поспішати.
Але ж як, без Мумрика? Ні, лицар Білої Троянди виконає свій обов'язок, навіть якщо в нього душа з ляку холоне. До каменя лишилося всього кілька ступнів. Тільки зайти за кущі. Єва-Лотта біжить…
Спершу вона лиш тихенько схлипує. Стоїть непорушно, дивиться й схлипує. Може, о, може, все їй тільки сниться? Може, там ніхто не лежить… ніхто не скоцюрбився коло каменя?..
Потім Єва-Лотта затуляє обличчя, обертається й біжить, а з її грудей вихоплюється дивний, жахливий зойк. Вона біжить, хоч у неї тремтять ноги. Вона не чує грому, не відчуває, як періщить дощ і ліщинове гілля б'є її по обличчю. Вона тікає так, як уві сні тікають від невідомої загрози.
Через Прерії, через міст, знайомими вулицями, що спорожніли в дощ.
Удома! Нарешті вона вдома! Єва-Лотта штовхає хвіртку в садок. Там, у пекарні, — її тато. Він стоїть коло таць у білій шапочці. Великий, спокійний, як завше. Не встигнеш наблизитись до нього, як ти вже геть у борошні. Авжеж, тато такий, як завше, навіть коли світ навколо змінився, став моторошний, і в ньому більше не можна жити. Єва-Лотта стрімголов кидається до тата, тулиться до нього, обіймає руками за шию, ховає на грудях заплакане личко й тихенько схлипує:
— Допоможіть, татку! Дідусь Ґрен…
— Що з ним сталося, доню?
Вона схлипує ще жалібніше, ще тихіше:
— Він лежить мертвий у Преріях.
8
Невже це те саме сонне, тихе, спокійне містечко?
Ні, тепер його не впізнати. Десь за годину воно геть змінилося. Містечко гуло, мов вулик, приїздили й від'їздили поліційні машини, дзвонили телефони, мешканці хвилювалися, обмірковували подію, вгадували, що буде далі, питали Б'єрка, чи правда, що вбивцю спіймано. І сумно кивали головами: "Авжеж, не повелося сердешному Ґренові… еге ж… Але й сам він був не вельми порядний, тож воно, либонь, і не дивно… хоч усе ж таки… як страшно!"
Юрми цікавих подалися в Прерії. Та місцевість навколо Садиби була оточена поліцією, і туди нікого не пускали.
Поліція прибула навдивовижу швидко й заходилась обстежувати місце злочину. Все сфотографовано, перешукано кожний метр землі, і все запротокольовано. Чи злочинець не залишив ніякого сліду, відбитка черевика абощо? Ні, не лишив. Навіть як щось було, то все змив дощ. Не знайдено нічого, навіть недокурка. Судовий лікар, який обстежував тіло, засвідчив, що Ґрена вбито пострілом ззаду. Гаманця й годинника не взято, отже, вбито старого не задля грабунку.
Комісар кримінальної поліції хотів поговорити з дівчинкою, що помітила тіло, однак доктор Форсберг не дозволив. Дівчинка налякалася, і їй потрібен спокій. Хоч як непокоїла комісара така затримка, та довелося скоритись. У кожному разі, доктор Форсберґ розповів йому, що дівчинка плакала і в одно казала: "Він у зелених габардинових штанях!" Очевидно, вона мала на думці вбивцю.
Але ж не можна розсилати по всій країні прикмет злочинця, зазначаючи тільки, що на ньому були зелені габардинові штани. Якщо дівчинка справді бачила вбивцю, хоч комісар і сумнівався, то вбивця напевно вже встиг перебратися. Та про всяк випадок комісар розіслав телеграми до поліційних дільниць із наказом стежити за всіма підозрілими зеленими габардиновими штаньми. А тим часом залишилось тільки шукати далі й чекати, поки дівчинка оклигає і з нею можна буде як слід поговорити.
Єва-Лотта лежала на маминому ліжку. Безпечнішого місця вона не могла собі уявити. Доктор Форсберґ дав їй ліки, щоб вона спокійно заснула, а мама й тато обіцяли сидіти коло неї цілу ніч.
І все ж таки… Тяжкі думки не давали їй спокою. Якби вона була не йшла до Садиби! Тепер усе пропало. Вона вже довіку не буде весела. Як можна веселитися, коли люди так погано чинять одне одному? Звісно, вона й раніше знала, що таке буває, але знала не так, як тепер. Аж дивно: вони з Андерсом дражнили Калле, говорили про вбивства як про щось смішне, таке, чого ніколи не буває! Тепер на саму згадку про ті кпини їй стає страшно. Ніколи вона вже не буде сміятися з таких речей! Про таке навіть жартома не можна говорити, бо ще зурочиш і воно станеться насправді. А що, як вона винна, що Ґрена… що Ґрена… ні, вона не хоче про це думати! Але тепер вона стане зовсім інша… неодмінно стане інша! Буде жіночіша, як казав дядько Б'єрк. Ніколи більше не братиме участі у війні Троянд, бо то через війну вона зазнала такого страху… о, краще не думати, а то голова трісне…
Ні, з війною вже край. Вона більше не гратиметься в Троянд. Ніколи! О, як вона нудитиметься!
Їй знову на очі набігли сльози, і вона схопила маму за руку.
— Я почуваю себе такою старою, мамо, — мовила вона плачучи. — Наче мені п'ятнадцять років!
Потім Єва-Лотта заснула. Та поки ще поринула в цілющий сон, згадала про Калле. Що він думає про все це? Калле ж стільки років вистежував злочинців! Що ж він робить тепер, коли злочинець насправді з'явився?
Знаменитий детектив Блюмквіст почув про вбивство, стоячи за прилавком таткової крамниці. Він саме загортав покупцеві оселедці в газету, як улетіла пані Карлсон із Лупієвої гори, наладована новинами. Хвилини за дві в крамниці кипіло, наче в казані: запитання, зойки, крик… Було вже не до торгівлі, всі оточили пані Карлсон. А вона торохтіла без угаву, розповідала все, що знала, і навіть те, чого не знала.
Знаменитий детектив Блюмквіст, що мав охороняти суспільство, стояв за прилавком і слухав. Сам він мовчав. І ні про що не питав. Він стояв, наче громом прибитий. Вислухавши головне, він непомітно вийшов до комори й сів на порожню скриньку з-під цукру.
Він довго сидів там. Гадаєте, балакав зі своїм уявним співрозмовником? Наче й справді була нагода! Але ні, він ні з ким не балакав. Він просто думав.
"Ти, Калле Блюмквісте, йолоп! — казав він подумки. — Справжній йолоп. У містечку можуть статися найтяжчі злочини, а ти стоїш собі спокійнісінько за прилавком і загортаєш оселедці. Що ж, роби так і далі, роби, хоч якась користь буде з тебе!"
Він сидів, підперши руками голову, і смутні думки не давали йому спокою. О, чому саме нині йому треба було сидіти в крамниці! Адже тоді Андерс послав би його, а не Єву-Лотту. І тоді він би помітив забитого. Або ж хтозна… Може, він прийшов би вчасно й став би на заваді злочинцеві. А потім заарештував би його, давши йому добру науку. Так, як він звичайно робив…
Однак Калле, зітхаючи, згадав, що звичайно робив так тільки подумки. І аж тепер він збагнув до кінця, що сталося насправді. Дійсність так його вжахнула, що в нього відпало бажання бути знаменитим детективом. Це було не вигадане вбивство, що його можна гарненько розплутати, а тоді сидіти й хвалитися перед уявним співрозмовником. Ні, це була жахлива й відразна дійсність, і Калле аж млосно стало на думку про неї. Він зневажав себе за це, але, як щиро казати, радий був, дуже радий, що не опинився на місці Єви-Лотти. Бідна Єва-Лотта!
Калле вирішив залишити крамницю без дозволу. Йому конче хотілося поговорити з Андерсом. Добутися до Єви-Лотти він навіть не мріяв. Адже пані Карлсон, зойкаючи, сказала, що "пекарева дівчина налякалася до смерті, і в неї сидить лікар". Тепер про це знало вже ціле містечко.
Тільки Андерс нічого не знав. Він сидів у майстерні й читав "Острів скарбів". Від самого ранку до нього ніхто не навідувався, та й добре, бо Андерс перебував тепер на острові серед Тихого океану, оточений жорстокими піратами, тож хіба йому в голові були підметки? Як Капле, не постукавши, штовхнув двері, Андерс витріщився на нього так, немов сподівався побачити самого кривого Джона Сільвера, і був приємно вражений, що то просто Капле. Він схопився з дзиґлика й захоплено загорлав:
Дванадцять людей на скриню мерця!
Йо-го-го, та ще й пляшечка рому!
Калле аж здригнувся.
— Цить, — сказав він. — Цить-бо!
— Те саме каже вчитель співу, тільки-но я розтулю рота, — охоче погодився Андерс.
Калле хотів щось сказати, та Андерс випередив його:
— Не знаєш, Єва-Лотта забрала Великого Мумрика?
Калле докірливо глянув на нього. Скільки Андерс іще наговорить дурниць, поки Калле пощастить перебити його? Калле знову спробував озватися, та Андерс і цього разу не дав йому й слова сказати. Він так довго мовчав, що тепер нічим не можна було його вгамувати. Андерс тицьнув Калле під ніс "Острів скарбів".
— Оце книжка! — вигукнув він. — Така цікава, що далі нікуди! От коли треба було нам жити! Які пригоди! А в наш час нічого не стається.
— Не стається? — мовив Калле. — Ти сам не знаєш, що мелеш!
t він розповів Андерсові про те, що сталося в наш час.
Темні Андерсові очі ще дужче потемнішали, коли він почув, до чого призвів його наказ перенести Мумрика. Він хотів негайно ж бігти до Єви-Лотти і якщо не потішити її, то принаймні якось дати взнаки, що вважає себе найостаннішою свинею за те, що послав її з таким дорученням.
— Але ж я не міг знати, що там лежатимуть мертві, — сумно сказав він.
Калле сидів навпроти нього й задумливо забивав кілочки в шевський стіл.
— Як же ти міг знати? — озвався він. — Таке ж не часто буває.
— Що?
— Та мертві коло Садиби.
— Авжеж, не часто, — погодився Андерс. — Та й Єва-Лотта оклигає, ось побачиш. Інша дівчина відразу б зомліла, а Єва-Лотта ні. Вона ще розповість поліції безліч цінного.
Калле кивнув.
— Може, вона бачила того… ну, хто міг убити Ґрена.
Андерс здригнувся. Але він не почувався таким пригніченим, як Калле. З натури Андерс був веселий, відвертий, дуже енергійний, і незвичайні події, навіть якщо вони були страшні, тільки викликали в ньому жадобу діяльності. Він хотів щось робити, і то негайно. Кинутися слідами вбивці, спіймати його, найкраще за годину. Він не любить мріяти, як Калле.
Та було б несправедливо казати, що мрійливість заважала Калле діяти, — дехто на власній шкурі переконався, що це правда, — однак діяльності Калле завше передували довгі міркування. Він любив сісти й подумати, і треба визнати, що додумувався він до хитромудрих речей, але частенько то було безпідставне фантазування.
Андерс не фантазував.