Він працює в мене, доглядає моїх віслюків.
– Невже ми злодії тільки через те, що зайшли до його дому? Це казна-що, пане! Ми тільки напилися води, і це, по-вашому, крадіжка?
– А торбинка з флоринами?
– Так, я розв'язував торбинку й навіть ненароком порвав мотузочка. Але я тільки подивився на гроші, щоб знати, в якій країні ми опинилися. Потім я ретельно склав гроші назад у торбинку й поклав її туди, де взяв, – на грубку.
Комісар дивиться мені в очі, тоді враз обертається до чоловіка на велосипеді й суворо розмовляє з ним. Навіть не дає йому слова сказати. Потім комісар садовить того сердегу поряд з водієм у свій автомобіль і сідає сам із двома поліцейськими. Нааль і чоловік, що приїхав з ним, залишаються з нами.
– Мушу вам дещо пояснити, – озивається доктор Нааль. – Той чоловік сказав мені, що торбинку зникла. Перш ніж вас обшукати, комісар допитав його, припускаючи, що він бреше. Якщо ви невинні, мені буде прикро за це непорозуміння, але моєї вини тут нема.
Не минає і чверті години, як автомобіль повертається.
– Ви сказали правду, – підходить до мене комісар. – Цей чоловік – нікчемний брехун. Ми його покараємо за спробу звести на вас наклеп.
Сердега вже сидить у поліційному фургоні, схожому на кошик для городини, п'ятеро моїх товаришів теж залазять до фургона, а мені комісар каже:
– Сідайте в мій автомобіль поряд з водієм.
Ми випереджаємо фургон, залишаємо його далеко позаду і мчимо чудовою асфальтовою дорогою. Потім в'їздимо до міста, будинки якого споруджені в голландському стилі. В місті чисто, більшість людей – на велосипедах. Сотні чоловіків та жінок котяться сюди-туди по місту. Їдемо до поліції. З великого кабінету, де на лавах, кожен перед своїм письмовим столом, сидять кілька офіцерів, заходимо до іншої кімнати з кондиціонером. Тут прохолодно. З крісла підводиться високий білявий чоловік років сорока й звертається по-голландському до комісара. Коли вони закінчують розмову, комісар каже до нас по-французькому:
– Перед вами начальник поліції Кюрасао. Пане начальнику, цей чоловік – француз, він за старшого серед шести осіб, яких ми затримали.
– Гаразд, комісаре, вважатимемо, що ці люди потрапили на Кюрасао внаслідок кораблетрощі. Як вас звати?
– Анрі.
– Ви, Анрі, пережили дуже неприємні хвилини через непорозуміння з торбинкою. Але ця пригода відіграла й позитивну роль: вона допомогла нам зрозуміти, що ви порядна людина. Я дам вам простору кімнату з ліжками, де ви зможете відпочити. Ми доповімо про вас губернаторові, а він уже розпорядиться, що робити далі. Ми з комісаром подбаємо про вас. – Він тисне мені руку, і ми виходимо.
На подвір'ї доктор Нааль вибачається переді мною і обіцяє теж допомогти нам. Через дві години нас замикають у великій кімнаті з дванадцятьма ліжками й довгим дерев'яним столом та лавами обабіч. Я просовую крізь грати на вікні трінідадські долари й прошу поліцейського купити нам тютюну, паперу й сірників. Він грошей не бере, і ми не розуміємо, що він відповідає.
– Цей негр, чорніший за ебенове дерево, – каже Клузйо, – запопадливий служака. Ми не випросимо в нього тютюну.
Я стукаю в двері, і вони одразу ж відчиняються. Входить невисокий чоловік у сірій робі в'язня і з номером на грудях.
– Гроші, сигарети? – питає він.
– Ні. Тютюн, папір і сірники.
За кілька хвилин він приносить нам усе це, а також горщик із гарячим шоколадом чи какао. Ми випиваємо по великому кухлеві, що їх теж приніс цей в'язень.
Пополудні до мене приходить посильний і знову веде до кабінету начальника поліції.
– Губернатор розпорядився випустити вас на подвір'я в'язниці. Скажіть своїм товаришам, щоб не пробували втекти, бо це погано скінчиться для всіх. Ви, як старший у групі, зможете виходити до міста на дві години вранці – з Десятої до дванадцятої, а також пополудні – з третьої до п'ятої. Ви маєте гроші?
– Так. Англійські й французькі.
– Вас супроводжуватиме на прогулянках поліцейський у цивільному.
– Що ви збираєтесь робити з нами?
– Думаю, спробуємо посадити по одному на танкери різних держав. На Кюрасао найбільший у світі нафтоперегінний завод, він переробляє венесуельську нафту, отож від нас щодня відпливають по двадцять – двадцять п'ять танкерів. Ви потрапите до країн, де не матимете ніяких проблем.
– До яких саме? До Панами, Коста-Ріки, Гватемали, Нікарагуа, Мексіки, Канади, Куби, США чи до заморських англійський володінь?
– Ні, там вас не приймуть. До Європи ми теж не можемо вас відіслати. Але не хвилюйтеся, покладіться на нас, ми допоможемо вам почати нове життя.
– Дякую вам, пане начальнику.
Я розповідаю все це товаришам. Клузйо, найупертіший серед нас, питає:
– Що ти думаєш про це, Метелику?
– Не знаю, що й сказати. Боюсь, це тільки слова, щоб ми поводилися спокійно і не пробували втекти.
– Здається, – мовить Клузйо, – ти маєш рацію.
Бретонець вірить у цей чудовий план. Сяючи весь, він каже:
– Не буде більше човна, це вже напевне! Я не хочу пригод. Кожен із нас прибуде на танкері до якоїсь країни й офіційно ступить на її землю.
Леблон такої самої думки, що і я.
– А ти як гадаєш, Матюрете?
І цей юнак з ніжними рисами обличчя, – рідко в якої жінки побачиш такі, – цей дев'ятнадцятирічний бовдур, що так змінився на каторзі, лагідно відповідає:
– І ви вірите, що ті дубоголові фараони дадуть нам фальшиві посвідчення? Я не вірю. В крайньому разі, вони заплющать на все очі й дозволять нам по одному таємно сісти на танкер, ото й тільки. Вони підуть на це, щоб із легким серцем позбутися нас. Ось моя думка. Я їм не вірю.
Я виходжу до міста дуже рідко, тільки зранку, щоб дещо купити. Ми тут уже цілий тиждень, і ніяких новин. Починаємо нервуватися. Якось пополудні троє священнослужителів – серед них єпископ – у супроводі поліцейських обходять одну за одною всі камери. Вони затримуються трохи довше в сусідній з нашою камері, де сидить негр, звинувачений у згвалтуванні. Ми думаємо, що вони зайдуть і до нас, тому приготувалися й посідали кожен на своєму ліжку. І справді, заходять усі троє разом з доктором Наалем, начальником поліції та вдягненим у білу форму з нашивками чоловіком, певне, офіцером морського флоту.
– А тут ось французи, – каже по-французькому начальник поліції. – Вони чудово поводяться.
– Я вітаю вас, діти мої. Сядьмо на лави за цим столом, тут нам буде зручніше розмовляти.
Усі сідають, навіть ті, що супроводжують єпископа. Хтось приносить із коридора табурет і ставить його на чолі столу. Звідси єпископ бачитиме всіх.
– Усі французи – католики. Хто з вас не католик?
Ніхто не піднімає руки. Мені здається, що священик із Консьєржері майже охрестив мене, і я теж повинен вважати себе католиком.
– Друзі мої, сам я французького походження, звуть мене Ірене де Брюїн. Мої предки були протестанти, що втекли до Голландії, коли Катерина Медічі загрожувала їм смертною карою. Отже, в мені тече французька кров, я єпископ Кюрасао, де живе більше протестантів, ніж католиків, але католики тут щиро віруючі й дотримуються всіх релігійних обрядів. Як ваші справи?
– Ми чекаємо, що нас по одному посадять на танкери.
– Скількох уже посадили?
– Поки що нікого.
– Гм! Що ви на це скажете, начальнику? Відповідайте французькою мовою, ви добре нею говорите.
– Губернатор, ваша превелебність, справді хотів так допомогти цим людям. Але я мушу щиро зізнатися, що досі жоден капітан корабля не згодився взяти когось із них, бо вони не мають паспортів.
– З цього й слід починати. Невже губернатор не може видати їм паспорти?
– Не знаю. Я з ним про це не розмовляв.
– Післязавтра я відправлю за вас службу. Чи не бажаєте завтра пополудні висповідатись? Я особисто висповідаю вас, я хочу допомогти вам, щоб Господь милосердний простив ваші гріхи. Ви зможете привезти їх до собору о третій годині?
– Привеземо.
– Я хотів би, щоб це було таксі або приватний автомобіль.
– Я сам їх привезу, ваша превелебність, – озивається доктор Нааль.
– Дякую, сину мій. Діти мої, я не обіцяю вам нічого. Хіба що можу дати слово честі: від цієї миті я намагатимусь бути для вас корисним.
Побачивши, що Нааль поцілував його перстень, ми всі теж торкаємося губами єпископального персня, а тоді проводимо його превелебність до автомобіля, що стоїть на подвір'ї.
Наступного дня єпископ усіх нас сповідає. Я йду до нього останнім.
– Що ж, сину мій, починай із свого найбільшого гріха.
– Ваша превелебність, спершу хочу сказати вам, що я не– хрещений, але один священик сказав мені у французькій в'язниці, що всі ми, хрещені чи ні, діти Господні.
– Він мав рацію. Гаразд. Зараз ми вийдемо із сповідальні, і ти все мені розповіси.
Я докладно розповідаю йому про своє життя. Цей церковний князь слухає мене довго, терпеливо, дуже уважно й не перебиваючи. Він узяв мої руки у свої й часто зазирає мені у вічі, а тоді, коли мені стає важко в чомусь зізнатися, потуплює погляд, щоб допомогти в моїй сповіді. Цей шістдесятирічний святий отець має такі чисті очі, що відсвічують чимось дитинним. Світла й, певне, повна великої доброти душа випромінюється з обличчя превелебного отця, а погляд його ясно-сірих очей впливає на мене, наче бальзам на рану.
Він, і далі тримаючи мої руки у своїх, тихо розмовляє зі мною, майже шепочучи.
– Інколи Бог посилає своїм дітям тяжке випробування, аби той, кого він обрав собі за жертву, вийшов з нього як ніколи сильним і благородним. Бачиш, сину мій, якби тобі не випало понести цей хрест, то ти довіку не піднявся б так високо й не наблизився б так безпосередньо до правди Божої. Скажу більше: люди, системи, шестерні цієї жахливої машини, яка тебе подробила, страшенно погані істоти, які всіляко катували тебе й завдали тобі морального збитку, зробили тобі більшу послугу, ніж могли. Вони розбудили в тобі нову істоту, вищу за попередню, і якщо сьогодні ти відчуваєш у собі честь, доброту, милосердя й енергію, необхідну, щоб переборювати перешкоди й стати кимось благороднішим, то за це ти повинен дякувати їм. Ці думки про помсту, про бажання покарати тих, хто завдав тобі неабиякого болю, не можуть з'явитися в такої особи, як ти. Ти мусиш бути рятівником людей і жити не для того, щоб чинити зло, давіть вважаючи, що це буде виправдано. Бог був благородний з тобою, він сказав тобі: "Допоможи сам собі, і я допоможу тобі".