Полк був теж домівкою, і домівкою незмінно милою і дорогою, як і домівка батьківська.
Прибувши до полкового командира, одержавши призначення до того самого ескадрону, побувавши на чергуванні й на фура-жировці, ввійшовши в усі маленькі інтереси полку і відчувши себе позбавленим волі і закованим в одну вузьку незмінну рамку, Ростов відчув те саме заспокоєння, ту саму опору і ту саму свідомість4того, що він тут вдома, на своєму місці, які він почував і в рідній домівці. Не було всього того безладдя вільного світу, в якому він не знаходив собі місця і помилявся в добиранні; не було Соні, з якою треба було або не треба було порозуміватися. Не було змоги їхати туди чи не їхати туди; не було цих двадцяти чотирьох годин доби, які стількома різними способами можна було використати; не було цієї безлічі людей, з яких ніхто не був ближчим, ніхто не був дальшим; не було цих неясних і непевних грошових стосунків з батьком; не було нагадування про жахливий програш Долохову! Тут, у полку, все було ясно і просто. Увесь світ був поділений на два нерівних відділи: один — наш Павлоградський полк, і другий— все інше. І до цього іншого не було ніякого діла. У полку все було відомо: хто був поручик, хто ротмістр, хто гарний, хто поганий чоловік, і головне — товариш. Маркітант вірить наборг, платня одержується третинами; вигадувати і вибирати нема чого, лише не роби нічого такого, що вважається поганим у Павлоградському полку; а пошлють, роби те, що ясно і чітко визначено і наказано,—і все буде гаразд.
Увійшовши знову в ці певні умови полкового життя, Ростов почував радість і заспокоєння, подібні до тих, які почуває втомлена людина, лягаючи на відпочинок. Тим більш втішним було в цю кампанію це полкове життя для. Ростова, що він, після програшу Долохову (вчинку, якого він, незважаючи на всі заспокійливі вмовляння рідних, не міг пробачити собі), вирішив служити не як раніш, а так, щоб загладити свою вину, служити добре й бути цілком хорошим товаришем і офіцером, тобто прекрасною людиною, що здавалося таким трудним у цивільному житті, а в полку таким можливим.
Ростов, з часу свого програшу, вирішив, що він за п'ять років заплатить цей борг батькам, йому надсилали по десять тисяч на рік, а тепер він вирішив брати лише дві, залишаючи решту батькам для сплати боргу.
Армія наша після неодноразових відступів, наступів та боїв при Пултуску, при Прейсіш-Ейлау, зосереджувалась біля Бар-тенштейна. Чекали на цриївд государя до армії і на початок нової кампанії.
Павлоградський полк, перебуваючи в тій частині армії, що була в поході 1805 року, спізнився, укомплектовуючись у Росії, до перших дій кампанії. Він не був ні під Пултуском, ні під Прейсіш-Ейлау і в другій половині кампанії, приєднавшись до діючої армії, був зачислений до загону Платова.
Загін Платова діяв незалежно від армії. Кілька разів пав-лоградці були частинами в перестрілках з ворогом, захопили полонених і одного разу відбили навіть екіпажі маршала Удіно. У квітні місяці павлоградці кілька тижнів простояли біля спустошеного дотла німецького порожнього села, не рухаючись з місця.
Була відлига, грязюка, холод, ріки скресли, дороги стали непроїзними: по кілька днів не видавали ні коням, ні людям провіанту. Тому, що підвозити стало неможливо, люди розсипались по покинутих пустинних селах шукати картоплі, але вже і її знаходили мало.
Все вже з'їли, і все населення розбіглося; ті, що залишалися, були нужденніші за старців, і відбирати в них уже не було чого, і навіть не дуже жалісливі солдати часто, замість брати в них, віддавали їм своєх останнє.
Павлоградський полк у боях втратив лише двох поранених; але від голоду та хвороб втратив майже половину людей. У госпіталях помирали так певно, що солдати, хворі на гарячку та на опухання, до чого спричинялися погані харчі, воліли викону* вати службу, насилу тягнучи ноги у строю, ніж іти до лікарні. Напровесні солдати стали знаходити подібну до спаржі рослину, яка почала сходити і яку вони називали чомусь машчин солодкий корінь, і розсипалися по луках та полях, шукаючи цього машчи-ного солодкого кореня (що був дуже гіркий), шаблями викопували його і їли, незважаючи на наказ не їсти цієї шкідливої рослини. Весною серед солдатів з'явилася нова хвороба — опухання рук, ніг та обличчя, причину якої медики вбачали у вживанні цього кореня. Але, незважаючи на заборону, павлоградські солдати ескадрону Денисова їли переважно машчин солодкий корінь, бо вже другий тиждень розтягали останній залишок сухарів, видавали лише по півфунта на чоловіка, а картоплю в останній посилці привезли померзлу і пророслу.
Коні живилися теж 'другий тиждень солом'яними стріхами з хат, були потворно худі і вкриті ще зимовою шерстю, що позбивалася клаптями.
Незважаючи на таке лихо, солдати й офіцери жили зовсім так само, як і завжди; так само й тепер, хоч і з блідими й опухлими обличчями і в обшарпаних мундирах, гусари шикувалися до розрахунків, ходили на прибирання, чистили коней, амуніцію, носили замість корму солому зі стріх і ходили обідати до казанів, від яких вставали голодні, жартуючи над своєю гидкою їжею і своїм голодом. Так само, як і завжди, у вільний від служби час солдати розкладали багату, парилися голі біля вогнищ, курили, відбирали і пекли пророслу, прілу картоплю й розповідали і слухали розповіді або про потьомкінські та сувороз-ські походи, або казки про Альошу-пройду та про попового наймита Миколку.
Офіцери так само, як і завжди, жили по-двоє, по-троє в розкритих, напіврозорених будинках. Старші піклувалися про придбання соломи та картоплі, взагалі про харчування людей; молодші займалися, як завжди, хто картами (грошей було багато, хоч провіанту не було), хто безневинними іграми — у швайку та скраклі. Про загальний перебіг справ говорили мало, почасти тому, що нічого певного не знали, почасти тому, що туманно відчували, що загальна справа війни розвивалась погано.
Ростов жив, як і раніше, з Денисовим, і дружній зв'язок їх з часу їхньої відпустки став ще тісніший. Денисов ніколи не говорив про домашніх Ростова, але з ніжної дружби, яку командир виявляв до свого офіцера, Ростов почував, що нещаслива любов старого гусара до Наташі була причетна до цього посилення дружби. Денисов явно намагався якомога рідше наражати Ростова на небезпеки, беріг його і після бою особливо радісно зустрічав його живим і здоровим. В одному зі своїх відряджень Ростов знайшов у покинутому, спустошеному селі, куди він приїхав за провіантом, родину старого поляка і його дочки з немовлям. Вони були голі, голодні і не могли піти звідти, і не мали чим виїхати.' Ростов привіз їх у свою стоянку, дав їм притулок у своїй квартирі і кілька тижнів, поки старий набирався сили, утримував їх. Товариш Ростова, розговорившись про жінок, став сміятися з Ростова, кажучи, що віц хитріший за всіх і що йому б не гріх познайомити товаришів з гарненькою полькою, яку він врятував. Ростов прийняв жарт за образу і, спалахнувши, наговорив офіцерові таких неприємних речей, що Денисов ледве стримав їх обох від дуелі. Коли офіцер пішов, і Денисов, сам не знаючи взаємин Ростова з полькою, почав докоряти йому за його запальність, Ростов сказав йому:
— Як же ти хочеш... Вона мені, як сестра, і я не можу тобі описати, як це мене образило... тому що... ну, через те...
Денисов ударив його по плечу і швидко став ходити по кімнаті, не дивлячись на Ростова, як це він робив у хвилини душевного хвилювання.
— Ото яка дурна ваша порода ростовська,— промовив він, і Ростов помітив сльози на очах у Денисова.
XVI
У квітні місяці війська підбадьорила звістка про приїзд государя до армії. Ростову не пощастило потрапити на огляд, що його робив государ у Бартенштейні: павлоградці стояли на аванпостах, далеко спереду від Бартенштейна.
Вони стояли бівуаками. Денисов і Ростов жили у вкритій гіллям та дерном землянці, яку викопали для них солдати. Землянка була зроблена ось у такий спосіб, що ввійшов тоді в моду: викопувалась канава півтора аршина завширшки, два завглибшки і три з половиною завдовжки. З одного краю канави робилися приступки, і це був вхід, ґанок; сама канава правила за кімнату, в якій у щасливих, як от у ескадронного командира, далі, на протилежному до східців боці лежала на кілках дошка— це був стіл. З обох боків вздовж канави було знято на аршин землю, і це були двоє ліжок і дивани. Покриття влаштовувалось так, що посередині можна було стояти, а на ліжку навіть можна було сидіти, коли посунутись ближче до столу. В Денисова, який жив розкішно, бо солдати його ескадрону любили його, була ще дошка у фронтоні покрівлі і в цій дошці вставлена розбита, але склеєна шибка. Коли було дуже холодно, то до сходів (у приймальну, як називав Денисов цю частину приміщення) приносили на вигнутому листі бляхи жар із солдатських вогнищ, і ставало так тепло, що офіцери, яких завжди багато бувало в Денисова і Ростова, сиділи в самих сорочках.
У квітні Ростов був черговим. О восьмій годині ранку, повернувшись додому після безсонної ночі, він звелів принести жару, перемінив намоклу від дощу білизну, помолився богу, напився чаю, зігрівся, прибрав у своєму куточку й на столі і в самій сорочці ліг горілиць, заклавши руки під голову. Обвітрене обличчя його пашіло. Він з приємністю роздумував про те, що днями має вийти йому підвищення за останню рекогносцировку, і чекав Денисова, який кудись вийшов. Ростову хотілося поговорити з ним.
За землянкою перекотами залунав крик Денисова, який, видно, розсердився. Ростов посунувся до вікна подивитися, з ким він завівся, і побачив вахмістра Топчеєнка.
— Я тобі наказував не пускати їх жерти цей корінь, машчин якийсь! — гримав Денисов.— Я ж сам бачив, Лазарчук з поля ніс.
— Я наказував, ваше високоблагородіє, не слухають,— відповів вахмістр.
Ростов знову ліг на своє ліжко і з задоволенням подумав: "Хай собі тепер морочиться, піклується, я своє відробив і лежу— чудесно!" З-за стіни він чув, що, крім вахмістра, ще говорив Лаврушка, цей меткий, шахраюватий лакей Денисова. Лаврушка щось розповідав про якісь підводи, сухарі та воли, яких він бачив, їздивши за провізією.
За землянкою знову розлігся, віддалюючись, галас Денисова і слова: "Сідлай! Другий взвод!"
"Куди це зібралися?" — подумав Ростов.
Через п'ять хвилин Денисов увійшов до землянки, заліз із брудними ногами на ліжко, сердито викурив люльку, розкидав усі свої речі, начепив нагайку і шаблю й рушив з землянки.