В цьому випадку парус починав тріпотіти і нам доводилось виконувати циркові номери, щоб примусити пліт знову слухатися стерна. Протягом двох днів і ночей ми вели пліт на північ і північний захід. Хвилі піднімалися високо, і коли пасат став нестійким і дув то з південного сходу, то зі сходу, вони йшли вже безперервними рядами; але ми пливли далі, піднімаючись і опускаючись разом з валами, що обрушувались на нас. На верхівці щогли весь час хто-небудь чергував, і коли пліт піднімався на гребінь, горизонт перед нами значно розширювався. Гребені хвиль здіймалися майже на два метри вище покрівлі нашої бамбукової каюти, а якщо дві великі хвилі обрушувались на нас одночасно, то, стикаючись, вони злітали ще вище і перетворювались на шиплячий водяний смерч, який міг налетіти на нас з будь-якого боку. Коли настала ніч, ми забарикадували вхід до каюти ящиками з продуктами; але океан раз у раз порушував наш спокій. Не встигли ми заснути, як пролунав перший тріск бамбукової стіни; тисяча струменів води фонтанами полилась на нас крізь бамбукове плетиво, а пінявий потік обрушився на ящики з продуктами, а потім всередину каюти.
— Викличте по телефону водопровідника, — почув я чийсь сонний голос, коли ми скорчилися, щоб дати можливість воді витекти крізь підлогу. Водопровідник не прийшов, і цієї ночі ми, лежачи в постелі, прийняли ще не одну ванну. Під час вахти Германа на пліт ненароком залетіла велика золота макрель.
Наступного дня хвилі трохи вщухли, бо пасат вирішив, що тепер він деякий час віятиме зі сходу. Ми заступали один одного на верхівці щогли, бо можна було сподіватись, що до вечора ми досягнемо того пункту, до якого прямували. В цей день море видавалося нам жвавішим, ніж завжди. Можливо, це відбувалося лише тому, що ми вдивлялися більш уважно, ніж звичайно.
Після полудня ми побачили велику меч-рибу, яка наближалася до плоту, пливучи біля самої поверхні. Два гостроконечні плавці, що стирчали з води, були один від одного на відстані майже двох метрів, а меч здавався таким же довгим, як і тулуб. Меч-риба описала криву поряд з стерновим і зникла за гребенями хвиль. Коли ми сиділи за обідом, таки добре приправленим солоною водою, висока хвиля підняла до самісіньких наших облич велику морську черепаху з щитом, головою і звисаючими ногами. Коли ця хвиля поступилася місцем двом іншим, черепаха зникла так само раптово, як і з'явилася. І на цей раз ми знову помітили, як, виблискуючи своїм зеленувато-білим черевом, золоті макрелі метушилися у воді під плазуном, захищеним бронею. Цей район океану був винятково багатий на дрібненькі летючі риби завдовжки в два-три сантиметри, які пливли поряд з нами великими косяками і часто потрапляли на пліт. Ми бачили також одиноких чайок-поморників, нас постійно відвідували фрегати, які літали взад і вперед над плотом, нагадуючи своїм роздвоєним хвостом велетенських ластівок. Поява фрегатів звичайно вважається ознакою наближення землі, і оптимістичний настрій на плоту посилювався.
"Можливо, тут справді є підводна скеля або піщана обмілина", — думав дехто з нас. А найбільші оптимісти говорили:
— А що, коли ми виявимо острівець з зеленого травою? Хто знає, адже тут до нас бувало так мало людей. Тоді ми відкрили б нову землю — острів Кон-Тікі!
Починаючи з полудня, Ерік все частіше й частіше вилазив на кухонний ящик і, примружившись, дивився в секстант. О 6 годині 20 хвилин пополудні він повідомив наше місцезнаходження: 6°42′ південної широти і 99°42′ західної довготи. Ми були на відстані однієї милі на схід від позначеної на карті скелі. Ми спустили бамбукову рею і згорнули на палубі парус. Вітер дув зі сходу і повинен був повільно донести нас до місця. Коли сонце швидко опустилося в океан, на зміну йому у всій своїй пишності появився повний місяць і освітив поверхню океану, який від горизонту до горизонту мінився черню і сріблом. Видимість з верхівки щогли була добра. Всюди котилися довгі вали хвиль, що стикалися між собою, але постійних бурунів, які вказували б на підводну скелю або об мілину, не було. Жоден з нас не заходив до каюти; всі стояли на палубі, пильно вдивляючись, а два-три чоловіка спостерігали з щогли. Коли ми повільно пливли в центрі відміченого на карті району, ми весь час робили промірювання. На кінець шовкового шнура завдовжки у 800 метрів, сплетеного з 54 ниток, ми прив'язали всі свинцеві грузила, які тільки були в нас; коли врахувати навіть, що через дрейф плоту шнур опускався не зовсім прямовисно, все ж вантаж висів на глибині щонайменше 600 метрів. А дна не було ні на схід від зазначеного місця, ні в центрі, ні на захід від нього. Востаннє оглянувши поверхню океану і остаточно переконавшись, що маємо повне право вважати цей район обстеженим і що тут немає ніяких обмілин, ми поставили парус і повернули стерно у нормальне положення, так що вітер і хвилі знову опинилися за кормою зліва. І наш пліт знову рушив вперед звичайним спокійним ходом. Як і раніше, хвилі накочувалися на корму і зникали в проміжках між колодами. Тепер ми могли спати і їсти, не приймаючи душу, хоч океан навкруги нас розбурхався серйозно і біснувався кілька днів, а пасат дув то зі сходу, то з південного сходу.
Під час цієї маленької подорожі до неіснуючого рифу ми почали розуміти, яку роль відіграють висувні кілі; а коли пізніше Герман і Кнут, пірнувши вдвох під пліт, звільнили п'ятий кіль, ми довідались про ці забавні дошки ще більше — довідались про те, чого ніхто не розумів відтоді, як самі індіанці перестали займатися цим забутим спортом. Те, що дошка виконувала роль кіля і надавала плоту можливості рухатися під кутом до вітру, було нам зрозумілим. Але коли ми читали у давніх іспанських істориків, що індіанці в якійсь мірі "керують" своїми бальзовими плотами в океані з допомогою "своєрідних висувних кілей, які вони просовують в щілини між колодами", це здавалося абсолютно незбагненним і нам і всім іншим, хто займався цим питанням. Адже висувний кіль просто вганявся у вузьку щілину і був нерухомий; він не міг повертатися вбік і правити за стерно.
Таємниця була розкрита при таких обставинах. Дув рівний вітер, і океан знову заспокоївся, тому на протязі кількох днів нам не доводилось торкатися прив'язаного стернового весла, щоб удержувати "Кон-Тікі" в потрібному напрямі. Ми засунули виловлений кіль у щілину на кормі, і в ту ж мить "Кон-Тікі" змінив курс на кілька градусів з заходу на північний захід, а потім продовжував спокійно й рівно прямувати новим курсом. Коли ми знову витягли кіль, пліт повернувся на попередній курс. Якщо ж ми витягували дошку тільки наполовину, то й пліт повертав на попередній курс тільки наполовину. Простим підійманням і опусканням кіля ми могли викликати зміну курсуй триматися його, не торкаючись стернового весла. В цьому й полягала дотепна ідея інків. Вони розробили просту систему важелів, у якій внаслідок тиснення вітру на парус щогла являлася нерухомою точкою. За плечі важеля правили частини плоту спереду від щогли і ззаду від неї. Якщо загальна поверхня кілів спереду була більшою, ніс плоту легко повертався до вітру, якщо ж поверхня кілей ззаду була більшою, поверталася до вітру корма, дія найближчих до щогли кілів була найбільш слабкою — згідно закону про співвідношення між довжиною плеча і силою. Коли вітер дув з корми, висувні кілі переставали діяти; тоді, для того щоб пліт ішов рівно, необхідно було весь час працювати стерновим веслом. В цьому випадку пліт ішов прямо за вітром; до того ж виявлялося, що він був трохи довший, ніж це було потрібно для того, щоб легко пливти на хвилях. А що двері каюти і місце наших трапез були з правого боку, ми завжди прагнули до того, щоб хвилі набігали на пліт ззаду під кутом зліва.
Звичайно, під час дальшої путі стерновий міг стояти біля кіля, піднімаючи і опускаючи його в щілини, замість того, щоб тягнути то в один, то в другий бік вірьовки стернового весла; проте ми тепер так звикли до весла, що воліли правити ним, встановивши за допомогою кілей лише загальний курс.
Наступна знаменна віха на нашому шляху була такою ж невидимою, як і обмілина, що існувала лише на карті.
Це сталося на сорок п'ятий день нашого перебування в океані; ми пройшли від 78° західної довготи до 108° і були рівно на півдорозі до найближчих островів попереду. Між нами і Південною Америкою на сході було понад 2 тисячі миль, і така ж відстань відокремлювала нас від Полінезії на заході. Найближчим суходолом були острови Галапагос на схід і північний схід і острів Пасхи на південь, але й до них більше ніж на 500 миль простягався безмежний океан. Ми не бачили і не могли побачити жодного корабля, бо в цій частині Тихого океану не проходили звичайні пароплавні путі.
Але насправді ми не відчували цієї величезної відстані; горизонт непомітно посувався разом з нами, і наш плавучий світ залишався весь час незмінним — обмежений горизонтом круг, що здіймався до небосхилу, пліт в центрі круга і ті ж самісінькі зірки, які ніч у ніч повільно посувалися над нами.
Розділ 6
Через Тихий океан. 2
Цікаве судно. — В гумовому човні серед океану. — Небезпечна необережність. — Безмежна синява. — Серед океану в бамбуковій хатині. — На меридіані острова Пасхи. — Таємниця острова Пасхи. — Камінні гіганти. — Перуки з червоного каменя. — "Довговухі". — Тікі — сполучна ланка. — Багатозначні географічні назви. — Ми ловимо акулу руками. — Папуга. — Позивні "LI2B". — Плавання по зірках. — Три хвилі. — Шторм. — Кривава баня на океані, кривава баня на плоту. — Людина за бортом. — Ще один шторм. — "Кон-Тікі" руйнується. — Вісники з Полінезії.
Коли море бувало не дуже буряним, ми часто виїздили на маленькому гумовому човні і робили знімки.
Я ніколи не забуду нашого першого досліду. Океан був такий спокійний, що двом з нас захотілося спустити на воду маленького човна, схожого на повітряну кулю, і трохи попрацювати веслами.
Ледве відпливши від плоту, вони перестали гребти і почали реготати на все горло. Їх відносило все далі, вони то зникали між хвилями, то знову з'являлися, і кожного разу, коли вони кидали погляд на нас, вони так голосно сміялися, що їх голоси дзвеніли над пустинним океаном.