щоб не пропало, моя дитино... воно не мусить пропасти, збите з природної колії через мене. В своєму самозреченні ти не можеш зрозуміти, як я мучився цим; однак спитай саму себе, чи міг я бути цілком щасливий, коли б твоє щастя не було повне?
— Коли б я ніколи не бачила Чарлза, мій батьку, я була б зовсім щаслива з вами.
Він усміхнувся її несвідомому визнанню, що вона була б нещаслива без Чарлза, побачивши його, і відповів:
— Дитино моя, ти побачила його, і це Чарлз. Коли б це був не Чарлз, то був би хтось інший. Або, коли б не було нікого іншого, то це я б спричинився до того, і тоді темна частина мого життя кинула б свою тінь далі за мене, і вона впала б на тебе.
Це вперше, за вийнятком судового допиту, вона почула, що він натякав на свої страждання. Дивне й нове почуття дали їй ці слова, коли вона почула їх, і довго потім вона згаду вала їх.
— Дивись! — сказав доктор з Бове, вказуючи рукою на місяць. — Я дивився на нього з вікна моєї в'язниці, і тоді я не міг зносити його світла. Я дивився на нього, коли для мене було мукою думати, що він світить над тим, що я стратив, і я бився головою об мури моєї в'язниці. Я дивився на нього в стані такого одубіння ñ летаргії, що я міг думати тільки про те, скільки горизонтальних ліній можна провести на ньому підчас повні й скількома перпендикулярними лініями можна перехри— стити його. — Він додав своїм сердешним і задумливим тоном, дивлячись на місяць: — їх було двадцять в обох напрямках, я пригадую, і двадцяту було вже важко провести.
Дивне тремтіння, з яким вона слухала його спогади про минулий час, щодалі збільшувалося в міру, як він натискував на них. А втім у манірі, як він оповідав, не було нічого такого, що викликало б побоювання. Здавалося, що він лише протиставить свою теперішню радість і щастя жорстоким стражданням, що минулися.
— Я дивився на нього, міркуючи тисячі разів про ненароджену дитину, від якої мене було відірвано. Чи вона була жива? Чи народилася вона живою, чи стрясіння, що його зазнала нещасна мати, вбило і її? Чи то син, що колись помститься за батька. (Був такий час у моєму ув'язненні, коли бажання по— мститися було нестерпуче). Чи то був син, який ніколи не знатиме історії свого батька? Що може навіть житиме, припускаючи можливість, що батько зник з власної волі? Чи то може донька, що виросте й стане жінкою?
Вона щільніше пригорнулася до нього й поцілувала його в щоку і в руку.
— Я уявляв собі мою доньку, що вона позабула мене, — певніше, ніколи й нічого не знала про мене. Я вираховував собі її вік, рік по року. Я бачив, що вона одружилася з людиною, яка нічого не знає про мою долю. Я зовсім загинув в пам'яті живих людей, а в наступному поколінні моє місце порожнє.
— Батьку мій! Навіть коли я чую, що ви мали такі думки про доньку, яка ніколи не існувала, це вражає моє серце, наче б то я була такою дитиною.
— Ти, Люесі? Відрадість і втіха, що ти принесла мені, це вони викликають такі спогади й проходять між нами та місяцем. Про що я казав оце зараз?
— Вона нічого не знала про вас. Вона ані трохи не піклувалася про вас.
— Так. А іншими місячними ночами, коли сум і мовчання настроювали мене на інший лад і трохи заспокоювали мене, я уявляв, що вона приходить до мене в мою камеру й виводить мене на волю за фортецю. Я часто бачив її образ в місячному світлі, як бачу тепер тебе, тільки, що я ніколи не обнімав її,— вона стояла між маленьким вікном з ґратами й дверима Це була-ти розумієш, —не та донька, про яку я раніш говорив. Цей образ був іншою донькою, реальнішою. Вона була похожа на свою матір... Та інша так само була похожа, тільки інакше. Чи ти розумієш мене? Навряд, я гадаю. Ти повинна була б сама зазнати самотности в'язня, щоб зрозуміти цю неясну різницю.
Хоч який він був зосереджений і спокійний, проте кров холонула в її жилах, коли він намагався так анатомічно аналізувати свої минулі переживання.
— В цьому спокійному настрої я уявляв собі при місячному світлі, що вона приходила до мене й вела мене, щоб показати мені своє родинне життя, повне люб'ячих споминів про батька, що загинув. Мій портрет .був у Ті кімнаті, і вона молилася на мене. її життя було діяльне, радісне й корисне, однак усе проймали спогади про мою нещасну історію. Вона показувала мені своїх дітей,— вони чули про мене, вона навчила їх жаліти мене. Коли вони проходили повз державну в'язницю, то трималися здалека від її грізних мурів, дивилися на її ґрати й розмовляли пошепки. Вона не могла звільнити мене. Мені ввижалося, що показавши мені все таке, вона знов приводила мене у в'язницю. Проте тоді благодатні сльози заспокоювали мене, я падав на коліна і благословляв її.
— Сподіваюся, мій батьку, що я — та дитина. О, мій любий, мій любий, чи завтра ти благословиш мене так палко?
— Люесі, я пригадую ці дивні муки тому, що цього вечора маю причини любити тебе більше, ніж можу висловити, дякуючи долі за моє велике щастя. Найсміліші мої думки ніколи не наближалися до того щастя, яке я зазнав з тобою, і яке нас ще жде.
Він обняв її. Незабаром вони пішли додому.
На весілля не запрошували нікого крім м-ра Лоррі, не було навіть ні однієї дружки, за вийнятком незґрабної міс Прос. Весілля не мало нічого змінити в їхньому помешканні. Вони мали змогу додати до нього верхні кімнати, а більш їм не треба було нічого.
За скромною вечерею того дня доктор Манетт був дуже веселий. До столу сіло тільки троє,— третя була міс Прос. .Доктор Манетт жалкував, що не було Чарлза,— а він не прийшов тому, що вони так умовилися з Люесі,— і з любов'ю випив за його здоров'я.
Настав час сказати Люесі "надобраніч", і вони розійшлися. Однак о третій годині вранці, коли все було тихо, Люесі зійшла вниз і прокралася до його кімнати,— в неї були неясні побоювання. Однак усе було спокійно; він спав з живописно розкиданим на безтурботній подушці білим волоссям, а руки спокійно лежали зверх ковдри. На його прекрасному лиці відбилися гіркі сліди неволі, а ще більше на ньому визначалася спокійна, рішуча й обережна боротьба з невидимим ворогом.
Люесі боязко поклала свою руку на дорогі груди, щиро побажавши завсігди залишитися вірною йому, як того вимагала її любов, і як заслуговувало на те його нещастя.
Розділ XVIII.
ДЕВ'ЯТЬ ДНІВ.
У весільний день сонце сяяло ясно, і всі стояли готові перед замкненою докторовою кімнатою, де він розмовляв з Чарлзом Дарнеєм. Вони мали йти до церкви — прекрасна молода, м-р Лоррі та міс Прос.
Ну, моя люба Люесі,— сказав м-р Лоррі, обнімаючи її ніжно рукою за стан, — я чую, що вже рухаються, і я та міс Прос, як двоє формальних ділових людей, боїмося не використати останньої нагоди сказати вам щось таке, що ви бажали б почути. Ви залишаєте вашого доброго батька, моя люба, на такі самі дбайливі й люблячі руки як і ваші власні. Ми прикладемо найпильнішої уваги. За наступні два тижні, доки ви будете в Иоркшірі та в околицях, навіть Телсони мусять відступитися перед ним. І коли на кінець двох тижнів він приїде до вас і до вашого любого чоловіка, щоб укупі з вами поїхати ще на два тижні до Велза, то ви повинні будете сказати, що ми послали його до вас у найкращому здоров'ї та в найщасливішому настрої. А тепер, я чую, що хтось підходить до дверей. Дозвольте мені поцілувати любу дівчину з благословенням стародавнього панича перш, ніж хтось прийде забрати вас для себе.
Двері докторової кімнати відчинилися, і доктор Манетт вийшов із неї з Чарлзом Дарнеєм. Він був такий блідий як смерть,— а цього не було, коли вони йшли до кімнати,— в лиці не було ані кровинки. Однак спокій не зрадив його. Він подав своїй доньці руку та звів її вниз по сходах до карети, що найняв м-р Лоррі на честь цього дня. Інші поїхали за ними в другій кареті, і незабаром у сусідній церкві Чарлз Дарней і Люесі Манетт повінчалися,— ні єдине цікаве око не бачило цього. Крім сліз, що блищали серед усмішок на лицях невеличкого гуртка, коли закінчено було церемонію, на руці молодої засяяло декілька діямантів, дуже ясних і блискотливих, що оце зараз звільнилися з глибокої темряви Лоррієвої кишені. Вони вернулися додому поснідати. Все йшло добре, і золотисте волосся, що колись на піддашку в Парижі змішалося було з білими кучерями нещасного шевця, знову змішалося з ними цього ранку на порозі, коли прощалися. .
Тяжке це було розставання, хоч і ненадовго. Батько підбадьорював її й наостанку, ніжно визволяючись із її обіим, сказав: "Беріть її, Чарлзе! Вона ваша!" Схвильована, вона ще махала до нього рукою з вікна карети, і вони поїхали. Доктор, м-р Лоррі та міс Прос залишилися самі. Коли вони вернулися в тінь прохолодних сіней, м-р Лоррі завважив велику переміну, що сталася з доктором: м-ра Лоррі непокоїв давній заляканий і нестямний погляд. А коли він якось непритомно схопився за голову й похмурий поплівся до своєї кімнати, як тільки вони зійшли нагору, то м-р Лоррі згадав хазяїна винарні Дефаржа й давню подорож зоряної ночі.
— Я гадаю,— шепнув м-р Лоррі до міс Прос, стурбовано подумавши,— я гадаю, що тепер краще зовсім не говорити з ним і аж ніяк не турбувати його. Я мушу заглянути до Телсонів, то я піду туди й зараз прийду назад. Потім ми повезем його за місто, там пообідаємо, і все буде гаразд.
Легше було м-рові Лоррі заглянути до Телсон'в, ніж вирватися від Телсонів. Його затримали години на дві. Коли він вернувся назад і підійшов до докторової кімнати, то остовпів, почувши тихий стук молотком.
— Що ж це таке? — сказав він з жахом.
Міс Прос, з переляканим лицем, була вже коло нього: "Ой, лишенько! Ой, лишенько! Все пропало!" — кричала вона, ламаючи руки. "Що ж я скажу моєму сонечкові? Він _ не пізнає мене й шиє черевики^.
М-р Лоррі просив її заспокоїтися, а сам пішов до докторової кімнати. Ослінчика було повернуто до світу так само, як було и тоді, коли він раніше бачив його за шевською роботою, голова нахилена, і він пильно працював.
— Докторе Манетт! Мій любий друже! Докторе Манетт!
Доктор поглянув на нього на один момент — напівзапитливо, напівгнівно, що до нього говорять,— і знов нахилився над своєю роботою. Він зняв з себе сертук і жилетку; сорочка була розстебнута, як це було звичайно, коли він сидів над тією самою роботою, і навіть давній безумний і пригнічений вираз на лиці вернувся до нього.