Щоб одгвинтити їх і зняти клямри, потрібна була викрутка.
У стола і стільця – нічого, у відра була дужка, але й ту зняли.
Дантесові залишалося одне: розбити глечика і довбати мур шпичастими черепками.
Він жбурнув глека на долівку – той розлетівся на друзки.
Дантес вибрав два чи три гострі черепки, сховав їх у матрац, а решту лишив долі. Розбитий глечик – звичайна річ, він не міг викликати підозри.
Едмон міг би працювати цілу ніч; та в пітьмі справа просувалася кепсько; діяти доводилося навпомацки і незабаром він помітив, що його жалюгідне знаряддя затупилося об твердий камінь. Він знову посунув ліжко до стіни і вирішив дочекатися дня. Разом із надією до нього повернулося і терпіння.
Цілу ніч він прислухався до підземної праці, що точилася за муром, не припиняючись до самісінького ранку.
Настав ранок; коли прийшов наглядач, Дантес йому сказав, що увечері захотів напитися, і глечик випав у нього з рук і розбився. Тюремник вилаявся і пішов по нового глека, не позбиравши навіть черепків. Незабаром він повернувся, порадив бути обережнішим і вийшов.
Із величезною радістю Дантес почув брязкіт замка; а передніше від того звуку в нього щоразу стискалося серце. Насилу ущухли тюремникові кроки, як він кинувся до ліжка, відсунув його й у світлі блідого сонячного променя, що просягав до його камери, побачив, що марно гарував півночі: він довбав камінь, а треба було шкребти довкола нього.
Вогкість розквасила вапно.
Дантесове серце радісно закалатало, коли він побачив, що тиньк поступається; щоправда, він одпадав кусниками не більшими від піщинки, та все ж таки за чверть години Дантес відбив цілу жменю. Математик міг би сказати йому, що в такий спосіб за два роки, якщо не натрапиш на скелю, можна прокопати хідник у два квадратні фути і завдовжки у двадцять футів.
І Дантес гірко пошкодував, що не використав на ту працю нескінченні минулі години, що їх він марно згаяв на порожні надії, молитви і відчай.
За ті шість років, що їх довелося просидіти у тій камері, хіба не міг він завершити будь-яку, навіть найретельнішу, працю!
Та думка подвоїла його завзяття.
За три дні, працюючи з неймовірною осторогою, він зумів одбити весь тиньк і оголити камінь. Мур був складений із дикого каміння, поміж яким подекуди, задля більшої міцності, вставили камінні плити. Одну таку плиту він і оголив, і тепер треба було її розхитати.
Дантес спробував застосувати нігті, та виявилося, що це марно.
Коли він заганяв у шпарини черепки і намагався діяти ними як важелями, вони ламалися.
Даремно промордувавшись цілу годину, Дантес у відчаї покинув працю.
Невже йому доведеться відмовитися від усіх спроб і без діла чекати, аж сусіда сам скінчить працю?
Раптом йому спало на думку ще одне; він підвівся й усміхнувся, утираючи спітніле чоло.
Щодня тюремник приносив йому юшку в бляшаній каструлі. У тій каструлі, напевне, носили юшку й іншому в'язневі: Дантес помітив, що вона бувала або повна, або наполовину порожня, залежно від того, чи розпочинав наглядач роздачу їжі з нього чи з його сусіди.
У каструлі був залізний держак; отой держак і потрібен був Дантесові, і він із радістю віддав би за нього десять років життя.
Як завжди, тюремник вилляв юшку в Дантесову тарілку.
Ту тарілку Дантес і мив сам щодня, коли виїдав із неї юшку дерев'яною ложкою.
Увечері Дантес поставив тарілку долі, на півдорозі від дверей до столу; ввійшовши до камери, наглядач наступив на неї й роздушив.
Цього разу Дантесові не було чого закинути; він дарма лишив тарілку долі, це правда, але й тюремник винен, бо не дивився собі під ноги.
Він тільки лайнувся; потім пошукав, куди б його вилляти юшку, та весь Дантесів посуд складався лише з одної тарілки.
– Залиште каструлю, – сказав Дантес, – заберете її взавтра, як принесете мені сніданок.
Така порада припала до вподоби наглядачеві; це позбавляло необхідності підійматися нагору, спускатися і знову підніматися.
Він покинув каструлю.
Дантес аж затремтів на радощах.
Він хутко з'їв юшку і яловичину, яку, за в'язничним звичаєм, клали просто в юшку. Потім, зачекавши цілу годину, щоб упевнитися, чи наглядач не передумав, він одсунув ліжко, узяв каструлю, загнав кінець держака у шпару, продовбану ним у тинькові, поміж плитою і сусідніми камінцями, і почав орудувати нею як важелем. Легке двигтіння муру засвідчило йому, що діло посувається як слід. І справді, за годину він вийняв каменюку; у стіні лишилася виямка фута півтора в діаметрі.
Дантес старанно зібрав кусні тиньку, заніс їх у куток, черепком од глека нашкріб сірої землі й засипав нею вапно.
Потім, щоб не гаяти жодної хвилини з тієї ночі, під час якої завдяки випадкові чи радше своїй винахідливості він міг скористатися тим знаряддям, він запекло працював далі.
Насилу почало благословлятися на світ, він заклав каменюку назад, посунув ліжко до муру і вклався спати.
Сніданок складався зі шматка хліба. Наглядач увійшов і поклав його на стіл.
– Ви не принесли мені іншої тарілки? – поспитався Дантес.
– Ні, не приніс, – відказав тюремник. – Ви все трощите; ви розбили глека, з вашої вини я роздушив вашу тарілку; якби всі в'язні стільки нівечили, то уряд не міг би їх утримувати. Вам залишать каструлю і будуть виливати в неї юшку; може, тоді ви перестанете бити посуд.
Дантес звів очі до неба і молитовно склав руки під ковдрою.
Та залізяка, що опинилася у його руках, збудила в його серці таку вдячність, якої він ніколи ще не почував, навіть у хвилини найбільшого щастя.
І лише одне засмучувало його. Він помітив, що відтоді як почав працювати, того, іншого, уже не чутно.
Цілий день він працював не покладаючи рук; надвечір завдяки новому знаряддю він дістав із муру десять із гаком жмень вапна та жорстви.
Як настала обідня пора, він щомога вирівняв викривленого держака і поставив на місце каструлю. Наглядач налляв у неї звичну порцію юшки з яловичиною чи радше з рибою, бо день був пісний, а в'язнів три рази за тиждень змушували постувати. Це теж могло б послужити Дантесові календарем, якби він давно не перестав лічити дні.
Тюремник вилляв юшку і вийшов.
Цього разу Дантес вирішив упевнитися, чи справді його сусіда перестав працювати.
Він почав слухати.
Все було тихо, як і в ті три дні, коли праця призупинилася.
Дантес зітхнув; певне, сусіда остерігався його.
Проте на дусі він не занепав і довбав далі; та, попрацювавши години зо три, натрапив на перепону.
Залізний держак не довбав більше, а ковзав по гладенькій поверхні.
Дантес помацав стіну руками і збагнув, що вперся в платву.
Вона затуляла увесь отвір, що його він зробив.
Тепер треба було копати або нижче, або вище тієї платви.
Нещасний юнак і не подумав, що може трапитися така завада.
– Боже мій, Боже мій! – вигукнув він. – Я так благав тебе, так сподівався, що ти почуєш мою молитву! Боже, ти забрав у мене волю мого життя, позбавив мене супокою смерті, закликав мене до існування, то змилуйся наді мною, Боже, не дай мені померти у відчаї!
– Хто це так ревно промовляє там про Бога і про відчай? – озвався голос, що долинав наче з-під землі; заглушений грубелецькими мурами він прозвучав у вухах в'язня, наче поклик із могили.
Едмон відчув, що у нього чуб стає диба; не підводячись із колін, він порачкував од муру.
– Я чую людський голос! – прошепотів він.
Упродовж чотирьох чи п'яти років Едмон чув тільки голос тюремника, а для в'язня він не людина: це живі двері на додачу до дубових дверей, живі ґрати на додачу до залізних ґрат.
– Заради Бога, – вигукнув Дантес, – кажіть, кажіть ще. Хоч голос ваш і злякав мене. Хто ви?
– А ви хто?
– Бідолашний в'язень, – не замислюючись, відказав Дантес.
– Хто ви за національністю?
– Француз.
– Ваше наймення?
– Едмон Дантес.
– Ваше звання?
– Моряк.
– Відколи ви тут?
– З 28 лютого 1815 року.
– За що?
– Я не винен.
– Але в чому вас звинувачують?
– В участі у змові з метою повернення імператора.
– Ти ба! Повернення імператора? Хіба імператор більше не на престолі?
– Він зрікся престолу в Фонтенбло в 1814 році, після чого його відправили на острів Ельба. А ви самі... відколи ви тут, що не знаєте цього?
– З 1811 року.
Дантес здригнувся. Той чоловік перебував у в'язниці на чотири роки довше, ніж він.
– Гаразд, облиште довбати, – квапливо провадив голос. – Та скажіть мені тільки, як високо діра, яку ви пробили?
– Нарівні з землею.
– Чим вона затулена?
– Моїм ліжком.
– Пересували ваше ліжко, відколи ви у в'язниці?
– Жодного разу.
– Куди виходить ваша камера?
– У коридор.
– А коридор?
– У двір.
– Лихо мені! – вигукнув голос.
– Боже мій! Що сталося? – запитав Дантес.
– Я помилився; недосконалість мого плану ввела мене в оману; відсутність циркуля мене погубила; помилка в одну лінію на плані склала на ділі п'ятнадцять футів; я взяв вашу стіну за зовнішню стіну фортеці!
– Але ж ви докопалися б до моря?
– Цього я й хотів.
– І якби вам поталанило...
– Я кинувся б у море, доплив би до одного з островів, що оточують замок Іф, до острова Дом чи до Тібулена, чи й до берега, і врятувався б.
– Хіба ви перепливли б такий простір?
– Господь дав би мені снаги. А тепер усе пропало.
– Усе?
– Усе. Якомога обережніше засипте діру, не довбайте більше, нічого не робіть і чекайте від мене звістки.
– А хто ви? Скажіть принаймні, хто ви?
– Я... я номер двадцять сьомий.
– Ви не довіряєте мені? – запитав Дантес.
Гіркий сміх почувся у відповідь.
– Я добрий християнин! – вигукнув Едмон, інстинктивно відчувши, що невідомий співрозмовник хоче покинути його. – І клянуся Богом, я радше піду на смерть, аніж відкрию бодай тінь правди вашим і моїм катам. Та заради самого неба не позбавляйте мене вашої присутності, вашого голосу, а то, клянуся вам, я розтрощу собі голову об мур, бо сили мої вичерпуються, і смерть моя ляже на ваше сумління.
– Скільки вам років? Із голосу чути, що ви молодий.
– Не знаю, скільки мені років, бо я втратив лік часу. Знаю лишень, що як мене заарештували, двадцять восьмого лютого тисяча вісімсот п'ятнадцятого року, мені ще не було дев'ятнадцять.
– То вам ще немає й двадцяти шести років, – сказав голос. – У такому віці ще не можна бути зрадником.
– Ні, ні! Клянуся вам! – повторив Дантес. – Я вже сказав вам і ще раз скажу, що мене радше на шматки потнуть, аніж я зраджу вас.
– Ви добре зробили, що побалакали зі мною, добре, що ви попросили мене, а то я вже збирався скласти інший план і хотів віддалитися від вас.