Воно немов велике омите слізьми ясне око, що ніжно й розчулено зоріє на стомлену дитину. "Я йду, я йду!" – хочеться крикнути дитині у відповідь на отой ясний благословенний поклик. Шлях світлішає і більше не лякає Джека. А який він гарний, тут немає ні кюветів, ні бруківки, і як м'яко котяться, мабуть, по ньому дорогі карети багатіїв. Обабіч шляху, скупані в росі та відблисках світанку, розкішні садиби немов пишаються широкими ґанками, розквітлими клумбами, заокругленими алеями, в які, ковзаючи по піску, ховаються останні сутінки.
Між білими будинками й шпалерами дерев видніють виноградники, зелені схили, що збігають аж до річки, яка також скинула нічні шати й переливається усіма барвами – від темно-синьої й ніжно-зеленої аж до рожевої:
А небо, провіщаючи схід сонця, все яснішає.
О, швидше прокидайся, батьку-сонце, пошли трохи тепла, надії й сили виснаженому хлопчику, що квапиться і простягає до тебе руки!
– Чи далеко до Етьйоля? – питає Джек у землекопів з торбами за плечима, що мовчазними групами ще сонні йдуть дорогою.
Ні, до Етьйоля, недалеко, треба йти навпрошки попід лісом.
Ліс якраз прокидається. Він весь тремтить, мов велика зелена запона, натягнута край дороги. Скрізь – у кущах шипшини й на столітніх дубах – чути цвірінькання, вуркотіння, щебет. Віти похитуються і труться одні об одні, нахиляються від стрімких злетів пташок, і поки між деревами тануть останні сутінки, нічні птахи безшумно і важко летять у повітрі до своїх таємничих гнізд, а маленький жайворонок, розпластавши крильця, злітає над рівниною і, заливаючись дзвінким щебетом, перший прокладає у небі ту невидиму борозну, яка в сонячні літні дні розмежовує безмежний небесний спокій і різноголосий гомін землі.
Хлопчик уже не йде, а ледве плентає. Повз нього шкандибає якась обшарпана баба з лихим обличчям, тягнучи за собою козу. Він знову питає:
– До Етьйоля далеко?
Люто на нього блимнувши, баба мовчки показує йому на круту кам'янисту стежку, що веде до узлісся. Незважаючи на утому, він, не спиняючись, прошкує далі. Пригріває сонце, нещодавня ранкова зоря осяює землю сліпучим промінням. Джек усвідомлює, що наближається до мети. Він іде згорбившись, похитуючись, спотикаючись об каміння, яке з гуркотом скочується униз, та все ж іде, не зупиняється.
Нарешті, піднявшись нагору, він бачить дзвіницю, що здіймається над дахами зграйки будинків, які потопають у зелені. Нумо, ще одне, останнє, зусилля! Треба дістатися он туди. Але йому бракує сили.
Джеку підгинаються ноги, він підводиться, знову падає, напівпритомний бачить зовсім поряд будиночок, повитий виноградом, розквітлими шипшиною й гліциніями, що в'ються аж до самого голубника, аж до верхівки маленької рожевої башточки, зведеної із нової цегли. Над дверима, затіненими розквітлим бузком, блищить золотом напис: "Parva domus, magna quies".
Який же він спокійний і гарний, отой залитий сонцем будиночок! Двері все ще зачинені, але його мешканці вже не сплять, звідти лине свіжий веселий жіночий голос, чути змалку знайому пісеньку:
Я в червоних черевичках,
Кохане дитятко...
Той самий голос, та сама пісня!..
Чи не сниться все це йому? Та ось зі стуком відчиняються стулки віконниць, і у вікні з'являється жінка у білому пеньюарі з широко розплющеними очима, що немовби з подивом дивляться на ранковий світ.
Я в червоних черевичках,
Кохане дитятко...
– Мамочко!.. Мамочко!.. – слабким голосом кличе Джек.
Жінка, засліплена сходом сонця, приголомшено замовкає, вдивляється у вікно і раптом помічає неподалік під будинку змучену, брудну, обшарпану, ледве живу дитину.
Вона нестямно скрикує:
– Джек!
За мить вона уже поруч. Усім теплом свого материнського серця вона відігріває ледь живу рідну дитину, заціпенілу під жахів, тривог, холоду й темряви минулої ночі.
VIII. Знову разом
Ні, мій рідний Джеку, ні, люба моя дитиночко, не бійся, ти вже не повернешся у ту кляту гімназію... Бити мою дитину! Вони наважилися бити мою дитину!.. Ти дуже добре зробив, що втік... Той брудний мулат посмів підняти на тебе руку! Та чи знає він, що саме твоє шляхетне походження, не кажучи вже про колір твоєї шкіри, дає тобі право відлупцювати його палицею?! Треба було сказати йому: "У моєї мами мулати в служниках ходили". Годі ж бо! Не дивись на мене такими сумними очиськами!
Кажу ж тобі: ти туди не повернешся. Перш за все я не хочу більше розлучатися із тобою. Я тут влаштую для тебе гарненьку кімнатку! Побачиш, як гарно жити в селі. У нас є худоба, кури, кролі, навіть коза і віслюк. Не садиба, а справленій Ноїв ковчег... До речі, я й забула, що ще не годувала курей... Твій прихід мене так схвилював... Коли я побачила тебе там, на дорозі, та ще в такому жахливому стані... Поспи, спочинь, мій любий. Я розбуджу тебе на вечерю. А поки що випий холодненького бульйону. Знаєш, що казав пан Ріваль? Щоб одужати, потрібен лише сон та добра їжа... Смачний бульйон тітоньки Аршамбо, правда ж? Біднесенький мій. як подумаю, що я спала, а ти сам один ішов уночі дорогою! Який жах!. Чуєш, кури кличуть мене? Я піду... Спи, голубчику.
І вона навшпиньках вийшла з кімнати, легка, щаслива, як завжди чарівна, хоча й трохи засмагла, обвітрена та надто вишукано, як для села, вбрана: її полотняне сільське вбрання було над міру оздоблене чорним оксамитом, а з капелюшка, сплетеного з італійської соломки, звисали квіти. Вона більше, ніж будь-коли, бавилась, як дитина, граючи роль селянки.
Джеку не спалося. Кілька годин відпочинку, ванна, бульйон тітоньки Аршамбо, а головне – дивовижна життєздатність, гнучкість і витривалість дитячого організму побороли утому. Він поглядав навколо, втішаючись затишком цього спокійного житла.
Ніщо тут не нагадувало розкошів колишнього помешкання на бульварі Османа, помешкання, оббитого дорогими тканинами, обставленого м'якими меблями й застеленого килимами. Джек лежав у великій кімнаті, обтягнутій світлим ситцем та з меблями у стилі Людовіка XVI – біле з сірим, без будь-якої позолоти. Надворі – життєдайний сільський спокій, шурхіт віт об шибки; на даху чулось мирне вуркотіння голубів, а з пташника – материне "Ціп, ціп!" та квоктання й кудкудакання курей, що збіглися клювати жменю кинутого їм вівса. Джек тішився цим заспокійливим приязним гомоном, що губився у безмежній тиші. Втома минула, а натомість усе його єство проймалося безхмарним щастям. Лише одне його тривожило: д'Аржантонів портрет, що висів навпроти нього над ліжком. Колишній учитель гімназії стояв у гордовитій позі, із всевладним виразом обличчя, каламутними суворими очима і розгорненою книгою в руці.
Хлопчик думав: "Де ж він? Де він живе? Чому я його не бачив?"
Зрештою, занепокоєний чи то допитливим, чи докірливим поглядом, що втупився в нього з фотографії, хлопчик підвівся з ліжка й пішов до матері.
Мати в довгих рукавичках, з трохи незграбною елегантністю відставивши мізинець і підібравши збоку сукню, з-під якої тепер виглядала смугаста нижня спідниця і черевики на високому підборі, поралась біля своєї живності. Тітонька Аршамбо, посміюючись із її незграбності, чистила клітку для кролів. Тітонька Аршамбо – дружина лісника – приходила варити їсти й прибирати у "Вільшаник". Будинок, де мешкала Джекова мати, так називали через те, що в кінці садка був вільховий гайок.
– Господи Ісусе! Який же він гарненький, ваш синок!.. – захоплено вигукнула селянка, побачивши на подвір'ї Джека.
– Правда ж, тітонько Аршамбо? А що я вам казала?
– Ще б пак! Тільки ми подібніші до мамки, ніж до татка, сумніву нема.. – Здрастуйте, крихітко! Дайте я вас поцьомкаю!
Стара чорноока дикунка притулилась до дитячого лиця своєю видубленою щокою, що пахла капустою, якою вона годувала кролів. Почувши слово "тато", Джек підвів голову.
– Гаразд, якщо тобі не спиться, ходімо я тобі покажу наш дім...– запропонувала мати: їй швидко набридало будь-яке заняття.
Вона розправила складки сукні і повела сина показувати йому своєрідний дім, що стояв на відстані рушничного пострілу від села і був утіленням мрії про затишок і самотину, яку плекають усі поети, та найчастіше здійснюють лише крамарі. За житло слугував колишній мисливський будиночок, що в давнину належав одному з тих давніх замків епохи Людовіка XV, яких немало в цих краях, однак через подрібнення феодальних земель був відчужений і опинився за межами панських володінь. До його давніх кам'яних стін тулилася новенька башточка з голубником і флюгером над нею; якраз вона і надавала будинку вигляду підновленої дворянської садиби. Вони оглянули ще й стайню, сараї, фруктовий сад – величезний фруктовий сад, що межував із Сенарським лісом. Потім піднялися на башточку. Кручені сходи, освітлені вузенькими віконцями із різнобарвними шибками, вели до круглої зали з чотирма стрілчастими вікнами, посеред якої стояв круглий диван, оббитий алжирською тканиною. Деякі речі мали художню цінність: потемнілі від часу дубові скриньки, венеціанське дзеркало, старовинна оббивка і високе дерев'яне різьблене крісло часів Генріха II, що височіло, як трон, перед величезним письмовим столом, де валялися якісь папери.
Звідси, з височини, на всі чотири боки відкривався чарівний краєвид – ліс, річка, долина, і в кожному вікні він був несхожий на попередній: то його обмежувала запона зеленого листя, то він стелився, скільки бачить око, аж по той бік Сени в прозорій світлій далині.
– Тут він працює! – набожно мовила з порога мати.
Джек не мав потреби перепитувати, про кого вона каже з такою шанобливістю.
Не дивлячись на сина, півголосом, немовби у святилищі, мати вела далі:
– Він зараз у від'їзді... Буде за кілька днів. Я напишу йому, що ти у нас. Він буде дуже задоволений, бо, розумієш, незважаючи на свій суворий вигляд, він найнезрівнянніший серед чоловіків і дуже тебе любить... І ти також, ти теж повинен його любити, мій маленький Джеку... Інакше мені буде дуже важко з вами обома.
Кажучи це, вона не відводила очей від намальованого фарбами д'Аржантонового портрета, фотографія якого висіла в спальні. Поетові зображення висіли по всіх кімнатах, не кажучи вже про бюст із флорентійської бронзи, що височів серед галявини перед входом до саду. Ніяких інших портретів – дуже промовиста деталь – у домі не було.
– Ти, синочку, обіцяєш його любити? – допитувалася навіжена бідолашна жінка перед суворим вусатим образом свого поета.
Хлопчик понурив голову і через силу відповів:
– Обіцяю.
Тоді вона замкнула двері, і вони мовчки спустилися сходами.
Це була єдина хмаринка того незабутнього дня.
Їм було так добре вдвох – лише удвох – сидіти в просторій прикрашеній фаянсом їдальні, де густий гарячий капусняк здавався стравою аристократів! З кухні було чути, як тітонька Аршамбо квапливо миє посуд.