Якщо ви вважаєте, що у вас є підстави для скарги, докладно розпишіть порушення пана Потаніна та подайте нам. Ми розглянемо звернення й відреагуємо у визначеному законом порядку.
Я не міг зрозуміти, він дає пораду або відмахується, але вважав за краще сприйняти його буквально. Я поспішив назад в офіс, скликав команду юристів, і ті склали докладну скаргу. У результаті в нас на руках виявився двохсотсторінковий документ, де були перераховані статті закону, які запропонований випуск конвертованих облігацій, на нашу думку, порушував. Ми подали його до ФКЦП і завмерли в болісному очікуванні.
На мій великий подив, через два дні червоним рядком пройшло повідомлення "Рейтер": "ФКЦП розслідує заяву про порушення прав акціонерів". Ми збадьорилися. Схоже, Васильєв справді готовий взятися за Потаніна.
Але все ж таки я не знав, як піде розслідування. Справа вийшла за межі простого протистояння акціонера та олігарха, у гру вступив Васильєв. А російський громадянин (нехай і голова ФКЦП) був, мабуть, ще вразливіший, ніж я, могло статися будь-що.
Протягом наступних тижнів, поки Васильєв займався своєю справою, я проводив щоденні телефонні наради щодо ситуації із "Сіданко" із заступниками Едмонда в Нью-Йорку. Утім, змушений був констатувати, що нічого суттєвого не відбувається. Я дізнався, що Едмонд починає втрачати впевненість у моїй здатності впоратися із ситуацією, що склалася.
Я не знав, що він задумав, але через занепокоєння в його голосі й часті дзвінки від Сенді та юридичного відділу в Нью-Йорку відчував, що щось не так.
Їхні наміри було викрито, коли один брокер, з яким працював фонд, помітив Сенді у вестибюлі московського готелю "Кемпінскі" і повідомив про це. У таємного приїзду Сенді до Москви була лише одна причина: домовитися з Потаніним за моєю спиною.
У це було важко повірити. Якщо підозри підтвердяться, ми цим продемонструємо серйозні розбіжності всередині команди. Я міг уявити, як радісно потиратимуть руки Потанін з Борисом Джорданом, почувши розлад у наших лавах.
Я зателефонував у Нью-Йорк керівникові юридичного відділу Сафри й прямо запитав:
— Ви відправили Сенді в Москву на переговори з Потаніним?
Настала напружена пауза. Мені не треба було про це знати, і він почувався ніяково, але все ж узяв себе в руки та відповів:
— Білле, мені прикро, але це справа не твого рівня. Йдеться про великий бізнес та про великі гроші. Гадаю, буде краще, якщо далі діятимемо ми.
Якби вся ця історія відбувалася в Нью-Йорку, він мав би рацію: там працює правосуддя, і шістдесятидворічний юрист з Волл-стріт може зробити більше ніж тридцятиоднорічний керуючий гедж-фондом. Але це було в Росії, де інші правила. Я відповів:
— Попри всю мою повагу, ви й гадки не маєте, які наслідки це спричинить. Виявіть найменшу слабкість — і наші інвестори втратять все. І це буде на вашій совісті.
Я наполегливо просив принаймні дати мені трохи часу на реалізацію плану. Він неохоче пообіцяв проконсультуватися з Едмондом. Пізніше того вечора він зателефонував мені й невдоволеним голосом промовив:
— Едмонд дає вам ще десять днів. Згодом, якщо нічого не зміниться, ми беремо ситуацію під свій контроль.
Наступного дня я зателефонував у ФКЦП Васильєву дізнатися, чи є новини в розслідуванні, але його секретарка сказала, що того немає на місці. Я запитав у наших юристів, скільки часу може піти у ФКЦП на ухвалення рішення, але ті вагалися з відповіддю.
Минали відведені дні. Я щодня спілкувався з представником юрвідділу Сафри — перспективи були невтішні. Шостого дня він сказав:
— Слухай, Білле, ми обіцяли тобі десять днів, але поки що не видно жодних зрушень. У понеділок Сенді знову поїде у Москву, щоб зустрітися з Потаніним. Ми цінуємо вжиті тобою заходи, але вони не дають результатів.
Я того вечора йшов додому й почував себе як ніколи кепсько. Крім того, що мене обдурили нові росіяни, то ще й діловий партнер у мені зневірився. Ми в кращому разі повернемо, напевно, відсотків десять чи двадцять із того, що відібрав Потанін.
Настане кінець мого партнерства із Сафрою — фактично це буде кінцем фонду Hermitage.
Наступного ранку я змусив себе йти на роботу — треба було зробити все можливе й постаратися мінімізувати втрати. Але робити цього не довелося: без жодного попередження з факсу виповзла сторінка з першою смугою "Файненшл таймс". Заголовок анонсував: "ФКЦБ анулювала випуск облігацій, конвертованих у прості акції товариства "Сіданко"".
От і все. Я переміг! Цей нікчема з Південного Чикаго виграв у російського олігарха на його ж полі! Едмонд Сафра зателефонував з привітаннями. Навіть директор його юридичного відділу неохоче визнав свою квапливість.
Коли стало зрозуміло, що задумане точно не втілити, Потанін відступив. Як і найперше бажання наїхати на мене, відступ теж мав вигляд "за поняттями": оскільки питання про гроші вже не стоїть, то немає й причин воювати.
Отак я зіткнувся з олігархом на його тюремному дворі й вистояв. Ба більше, навчився давати їм відсіч. Російські олігархи здавалися непереможними, але насправді такими не були.
14. Прощання з "Віллою д'Есте"
Після битви з Потаніним у Росії для мене все складалося більш-менш успішно. 1997 року наш фонд Hermitage було визнано найкращим у світі за прибутковістю (фонд зріс на 235% за рік і на 718% від початку роботи). Активи під його управлінням зросли з початкових 25 мільйонів до мільярда доларів. Міжнародні видання — "Нью-Йорк таймс", "Бізнес вік", "Файненшл таймс", "Тайм" — публікували про мене репортажі як про "вундеркінда" сучасних фінансів. Клієнти вишиковувалися в чергу, щоб запросити мене на свої яхти на півдні Франції. Хай куди б я не приїжджав, мене засипали запрошеннями на обіди в найкращі ресторани. Це затуманить голову будь-кому, тим паче — тридцятитрирічному хлопцеві, який розпочав свою справу лише два роки тому.
Озираючись у минуле, тепер я розумію, що слід було бути завбачливим. Усі інвестиції окремо приносили фонду високу прибутковість, але такий приголомшливий успіх явно свідчив про те, що час продавати акції та фіксувати прибуток. Головою я це розумів, але в душі сподівався, що смуга удачі триватиме нескінченно. Усі кошти фонду було вкладено з припущенням, що в Росії нічого не зміниться.
Не всі поділяли мій оптимізм. Насамперед Едмонд Сафра. Він зателефонував мені на початку квітня 1998 року й сказав:
— Білле, мене турбують події в Азії. Чи не час нам продати активи фонду?
Він говорив про економічну кризу в Азії, що вибухнула влітку 1997 року. Тоді Таїланд, Індонезію, Малайзію та Південну Корею сколихнули економічні бурі, що спричинили падіння місцевої валюти та нездатність уряду сплачувати державні зобов'язання.
— Думаю, нам варто триматися запланованого курсу й перечекати бурю, Едмонде. У Росії все буде гаразд.
— Як ти можеш говорити про це з такою впевненістю? Адже ми вже зазнали серйозних збитків.
У його занепокоєнні був сенс. У січні 1998 року фонд втратив 25 відсотків своєї вартості, але до квітня нам удалося відіграти приблизно половину втраченого, і я був переконаний, що справи покращаться.
— Ринок зараз знову зріс. Коли все втрясеться, ми повернемо й інше.
— Скажи мені, що дає тобі таку впевненість? — спитав він. З тону розмови я зрозумів, що мої слова не переконали його.
— Побоювання, що Росія перебуває на межі кризи, не ґрунтуються на базових показниках, це тільки здається так.
— Ти про що?
— Ну, по-перше, у Росії з Азією торговельний оборот невеликий. По-друге, Росія з нею не конкурує. І, по-третє, бізнес Азії не інвестує в Росію. Не уявляю, як азійські проблеми можуть перенестися сюди.
Витримавши паузу, Едмонд сказав:
— Дуже хочу сподіватися, що ти маєш рацію, Білле.
Я також на це сподівався. На жаль, я дуже помилявся.
Проте я повністю випустив з уваги те, що світ перетворився на єдиний "океан ліквідності": якщо десь виникає цунамі, воно зачепить всіх. Зазнавши збитків в Азії, великі інвестори відразу почали позбавлятися від ризикованих активів, незалежно від їхньої географії. Росія була однією з перших.
Паніка серед інвесторів створила катастрофічну ситуацію для російського уряду. Величезний дефіцит бюджету минулих кількох років змусив державу позичити на покриття соціальних потреб 40 мільярдів доларів під тримісячні рублеві облігації, так звані ДКО — державні короткострокові облігації. Тобто, тільки щоб утриматися на плаву, російський уряд мав кожні три місяці випускати нові облігації в рахунок погашення старих на суму 40 мільярдів доларів. Крім того, щоб залучити інвесторів, доводилося виплачувати за облігаціями дохід понад 30 відсотків річних. Тому борг зростав як снігова куля.
Навіть у найкращі часи цю стратегію не назвеш розважливою, а під час кризи вона стала згубною.
Країну міг урятувати лише МВФ — Міжнародний валютний фонд. Навесні 1998 року всі московські брокери та інвестори тільки й говорили про втручання МВФ.
Цікаво, що російський уряд не поділяв наших ейфорійних сподівань на допомогу МВФ. Не знаю, чим це пояснювалося — зарозумілістю чи дурістю, але Кремль зайняв жорстку позицію, тоді як фонд слід було благати на колінах.
У середині травня в Росію прибув Ларрі Саммерс, тоді заступник міністра фінансів США. Він повинен був вирішити, що Сполученим Штатам робити у зв'язку з фінансовою кризою, що насувалася. Оскільки США були найбільшим учасником МВФ, думка Саммерса впливала на подальші кроки цієї організації. Усі західні політики розуміли, що Саммерс один з наймогутніших людей у світі фінансів. Проте, дізнавшись, що посада Саммерса називається лише "заступником міністра фінансів", тодішній прем'єр-міністр Російської Федерації Сергій Кирієнко образився й відмовився з ним зустрічатися. Через кілька днів, 23 травня 1998 року, у Росію на переговори про двадцятимільярдний кредит приїхала делегація МВФ. Зіткнувшись з такою самою дурістю, вона була змушена припинити подальші обговорення. В обох випадках і Саммерс, і делегація МВФ залишили країну, так і не досягнувши домовленості.
За відсутності фінансової допомоги від МВФ російському уряду для підтримки ринку облігацій та залучення покупців довелося збільшити ставку дохідності з 30 до 44 відсотків.