Опір путінському режиму

Я все намагався піти, але відчував, що не можу. Я сів поруч із прем'єром, і наступні двадцять хвилин ми слухали щось зовсім неважливе про 3D-друк та якийсь голландський хіп-хоп-гурт.

Як тільки шоу закінчилося, я вийшов надвір і впіймав таксі в готель. Поки таксі блукало вулицями Амстердама, Олена Серветтаз надіслала ще одне повідомлення: "Говорила з Володимиром КМ. Він там, поруч із Борисом... абсолютно пригнічений". Вона мала на увазі Володимира Кара-Мурзу, 33-річного протеже Бориса, який, як і він, боровся з Путіним у Росії та активно виступав за ухвалення законів Магнітського по всьому світі.

Я подзвонив Володі. Крізь сльози він розповів, що знаходиться на мосту біля Кремля, поряд зі швидкою, де лежить тіло Бориса. Я намагався дізнатися подробиці, але він ледве міг говорити.

Усю ніч я провів у розмовах телефоном та у ноутбуці і в результаті зміг зібрати докупи те, що сталося.

Того фатального вечора Борис був у студії радіо "Ехо Москви" і розповідав про майбутню антипутінську демонстрацію, яку він і організовував. Потім він зустрівся зі своєю дівчиною у ресторані торговельного центру "ГУМ". Повечерявши, вони разом пішли пішки через Красну площу до квартири Бориса на іншому березі Москви-ріки. Вже на Великому Москворецькому мосту на проїжджій частині з ними порівнялася габаритна снігоприбиральна машина. У цей момент убивця вистрибнув із тіні сходів, що ведуть на міст, і вистрілив у Бориса шість разів. Борис загинув миттєво. Його подруга залишилася неушкодженою.

Борис лежав на спині, ноги підгорнуті, сорочка задерта догори, живіт та груди оголені. У такому положенні його тіло пролежало довгий час, поки труп у чорному мішку не завантажили в машину швидкої допомоги. Дізнавшись про вбивство з новин, дружина Бориса Раїса та його дочка Жанна примчали на місце події. Одночасно приїхав Володя Кара-Мурза. Спочатку їх не пропускали за поліцейський кордон, але невдовзі дозволили пройти. Вони благали показати їм тіло, але дурні, коли і чують, однаково глухі.

Потім поліція відтіснила всіх людей, а прибиральна машина, що з'явилася, змила водою все, включно з доказами, не залишивши нічого криміналістам.

Вранці я повернувся до Лондона. Я був зовсім змученим, але все ж таки вирішив поїхати в офіс — там було ще більше незрозумілих новин. Кремль заявив, що напередодні увечері усі камери відеоспостереження навколо Великого Москворецького мосту було відключено на "профілактику". Це вже виходило за всі межі. Вбивство Бориса сталося за два кроки від Кремля, найохороннішого об'єкта всієї Росії. Єдина камера, що знімала міст, належала телеканалу "ТВ Центр" і знаходилася за кілометр від мосту, але снігоприбиральна машина перекрила їй огляд у той самий момент, коли в Бориса стріляли.

Усі дії влади після вбивства ясно давали зрозуміти, що вони й не збираються докопуватися до істини. Замість пошуку зачіпок, вони провели обстеження у квартирі та офісі Бориса, вилучивши документи, комп'ютери, телефони, жорсткі диски та все, що було пов'язане з його політичною діяльністю.

Їм було цікавіше дізнатися, хто допомагав йому у протистоянні Путіну, аніж встановити, хто вбив його.

Можливо, влада не хотіла правди, але громадяни її шукали. Через два дні після вбивства понад п'ятдесят тисяч людей вийшли на вулиці. Хода розтяглася на багато кілометрів уздовж Москви-ріки. Те, що до вбивства планувалося як антипутінський марш, переросло у масову демонстрацію скорботи та вимогу справедливості. До місця вбивства Бориса принесли тисячі букетів.І хоча влада швидко прибирала квіти, люди поверталися і приносили їх знову і знову. Свіжі квіти лежать на цьому місці й сьогодні як символічний меморіал пам'яті Бориса Нємцова.

Його вбивство викликало досі небачений протест, і Кремль не зміг просто від цього відсахнутися. Тому ухвалив рішення заарештувати п'ятьох чеченців (шостий загинув під час вибуху у момент його затримання). Один із них зізнався у вбивстві, але пізніше з'ясувалося, що зізнання вибили з нього тортурами. Інший взагалі виявився чинним співробітником МВС.

У результаті всіх п'ятьох засудили до тривалих строків ув'язнення. Метою цих вироків було призначити винних. Адже ніхто з високопосадовців не був допитаним, і, природно, Путін так і не був викритий у вбивстві Бориса[11].

Особисто я не мав сумніву, що за цим убивством стояв саме Путін. І я в цьому не один. Коли громадська думка вказала на Путіна як людину, яка мала серйозні мотиви для розправи з Нємцовим, прессекретар Дмитро Пєсков заявив, що Борис "не становив жодної загрози... для чинного керівництва Росії" і "був трохи більш ніж середньостатистичний громадянин".

Це, звичайно, божевільна заява. Іншими словами, Кремль прямо говорив, що якби Борис становив загрозу, а загальновідомо, що він її й становив, то в його вбивстві не було б нічого поганого. Крім того, кому як не Путіну знати, що Борис був гранично далекий від визначення "трохи більш ніж середньостатистичний громадянин".

Бориса підтримували десятки, а то й сотні тисяч громадян. Якби Путін пустив популярність Бориса і повагу до нього у вільне плавання, їхнє число зросло б у неконтрольовану кількість.

Цілком можливо, що найбільше Путіна засмучувала позиція Бориса щодо закону Магнітського та робота над ним. З погляду Путіна, це було непробачною зрадою. Але, крім усього, вбивство Бориса надсилало чіткий сигнал таким, як Володимир Кара-Мурза та я. Роком раніше, виступаючи на "Сі-Ен-Ен", Борис сказав: "Я відома людина, і це моя безпека, бо якщо зі мною щось трапиться, буде скандал не тільки в Москві, а й у всьому світі".

Я багато разів казав собі те саме. І хоча смерть Бориса викликала величезний скандал, слова про безпеку тепер втратили будь-який сенс.

Убивство Бориса показало, що Путіну все одно.

21. Стріла в шиї

Весна 2015 року

Шанс зупинити цей судовий запит був невеликий. Слухання щодо його вручення було призначено 9 березня 2015 року. І все ж те, що відбувалося, не вкладалося в моїй голові. Ми рік у рік удосконалювали нашу безпеку як цифрову, так і фізичну, охороняючи наші секрети від російських спецслужб. А тепер виходило, що вони можуть запросто заскочити до суду і, користуючись очевидною підтримкою американського окружного судді, змусити нас відкрити всі наші секрети.

Напередодні засідання я поставив це запитання Ренді:

— Як узагалі таке можливо? Яким чином наші заходи безпеки та відомості про мої пересування стосуються захисту "Превезона"?

— Ніякого, — відповів Ренді. — Але навіть якщо запит буде задоволено, ми переконаємо суд, щоб він не дозволив їм вимагати від нас надання таких даних.

— Ось тільки суддя Грієса цього не розуміє, — обурювався я. — Якщо він не бачить конфлікту інтересів у поведінці Джона Москоу, то не зрозуміє й того, що на нас чекає, якщо ми передамо їм всю інформацію.

— Навіть якщо він вирішить задовольнити запит, ми матимемо шанс звузити перелік запитуваних відомостей, — спокійно відповів Ренді. — Такі надзвичайно широкі запити ніколи просто так не видаються, і суддя Грієса не буде залучений до процесу його секвестування. Він доручить це так званому магістратському судді, який спеціалізується на таких справах.

9 березня у другій половині дня Ренді увійшов до зали суду. Протягом години він аргументував свою позицію і пояснював судді, чому запит треба відхилити, не раз підкреслюючи, що задоволення запиту піддасть мене ще більшій небезпеці, ніж та, що зараз.

І знову, що довше Ренді говорив про мене, то більше це дратувало суддю Грієса. Моє життя і смерть від рук Кремля були йому байдужі. Його хвилювало лише одне: справа "Превезона" тяглася в його суді вже півтора року, і саме я, на його думку, був у цьому винен.

Він так себе накрутив, що коли настав час приймати рішення, не тільки блискавично виніс його проти мене, а й замість того, щоб направити запит магістратському судді для опрацювання деталей, зробив це сам, задовольнивши всі вимоги "Бейкер-Гостетлер" разом.

Не буде жодного секвестування списку, як обіцяв Ренді. Кремль отримає все. Суддя Грієса був такий злий, що заборонив Ренді "подавати клопотання чи інші документи. Жодних більше папірців. З нас достатньо, і нам більше не потрібний пан Браудер".

Це рішення диктувало мені передати всю інформацію на серверах та комп'ютерах нашої компанії, всі мої старі ноутбуки та всі мобільні телефони, якими я коли-­небудь користувався. І як тільки це станеться, Кремль дізнається про кожну людину, яку я зустрічав, про кожне місце, де я бував, про кожне листування, яке ми вели з джерелами в Росії, про всі правоохоронні відомства, в які ми зверталися по допомогу, і багато чого іншого.

Не менше турбувало і те, що суддя також задовольнив вимогу "Бейкер-Гостетлер" про мій допит, призначивши його 15 квітня. Я повинен був не лише надати їм всю інформацію, але й розповісти їм.

Потрібно віддати їм належне. Багато років Кремль без успіху намагався затягти мене в жорна своєї системи "правосуддя", і ось тепер вони зробили це, але в американському суді, в якому самі були звинуваченими.

Стало очевидним, що звичайні адвокатські методи не спрацювали. Ми зіткнулися із суддею, який перестав сприймати юридичні аргументи, а також із безсовісним противником. Мені дуже подобався Ренді, і я знав, що він відмінний адвокат, але якщо й був якийсь вихід із цього цугцвангу, то лише за допомогою нестандартного підходу до справи. І такий підхід мені був необхідний, причому терміново.

Того вечора я зателефонував Майклу Кіму. Його рекомендували як одного з найбільш неординарних адвокатів у Нью-Йорку. Родом з Південної Кореї, він ще хлопчиськом переїхав із батьками до Америки. Пізніше служив офіцером у повітрянодесантних військах, потім вступив до Гарвардського університету, а далі — до Гарвардського університету права. Після закінчення університету він п'ять років пропрацював у Департаменті юстиції США Південного округу Нью-Йорка, де йому загрожували розправою частіше ніж будь-якому іншому прокуророві у кримінальних справах.

Найвідоміший епізод за участю Майкла стався з обвинуваченим, який перед судовим засіданням сховав клинкову бритву у своєму задньому проході — він хотів витягнути її та перерізати Майклу горло безпосередньо перед присяжними під час завершальних дебатів.