Тоді, наче не бажаючи її зрозуміти, Жанна почала неспокійно розпитувати лікаря, весь час повторюючи:
— Це небезпечно? Як на вашу думку — це небезпечно?
Нарешті він промовив:
— Я дуже побоююсь, що це… що це… кінець. Будьте мужні, більше мужності.
Розпростерши руки, Жанна упала на тіло матері.
Увійшов Жюльєн. Він остовпів, розгублений, без проявів журби чи відчаю, захоплений так зненацька, що не встиг надати відповідного виразу своєму обличчю й позі. Прошепотівши:
— Я цього чекав, я відчував, що кінець близько, — він витяг свою носову хусточку, втер очі, став навколішки, перехрестився, пробурмотів щось і, підвівшись, хотів підвести й свою дружину.
Але вона міцно вчепилась руками за небіжчицю й цілувала її, майже лежачи на ній. Жанну довелося віднести з кімнати. Здавалося, вона збожеволіла.
Через годину її впустили знову. Тепер у неї вже не залишалося жодної надії. Кімната мала жалобний вигляд, коло вікна тихо розмовляли Жюльєн і кюре. Вдова Дантю, зручно вмостившись у кріслі,— як звикла до безсонних ночей жінка, що почуває себе, мов удома, в усіх будинках, куди ввійшла смерть, — здавалося, вже засинала.
Настала ніч. Кюре підійшов до Жанни, взяв її за руки, підбадьорював, виливаючи на безутішне серце єлейну хвилю духовних утіх. Він говорив про небіжчицю, вихваляв її якимись церковними висловами і з удавано сумним виглядом, властивим священикові, що має вигоду від покійників, запропонував провести всю ніч у молитвах біля небіжчиці.
Але Жанна, охоплена розпачем, відмовилася крізь сльози. Вона хотіла зостатись сама, зовсім сама у цю прощальну ніч.
— Але ж це неможливо, ми залишимося вдвох, — сказав, наблизившись до неї, Жюльєн. Вона заперечливо хитнула головою, не маючи сили щось відповісти. Нарешті промовила:
— Це моя, моя мати! Я хочу бути сама коло неї!
— Зробіть, як вона хоче, — пробурмотів лікар, — сиділка може залишитися в сусідній кімнаті.
Кюре і Жюльєн згодилися, а самі надумали лягти спати. Потім абат Піко теж опустився навколішки, помолився, підвівся й вийшов, промовивши тим же тоном, яким він промовляв у церкві "Ботіпш уоЬізсшп":
— То була свята.
Тоді віконт спитав дружину своїм звичайним голосом:
— Може б, ти попоїла?
Жанна нічого не відповіла, не здогадуючись, що він звертається до неї. Віконт промовив удруге:
— Тобі слід з’їсти що-небудь, щоб підтримати свої сили.
— Пошли зараз же по тата, — відповіла вона з неуважним виразом обличчя. І він вийшов, щоб послати гінця до Руана.
А Жанна поринула в якусь заціпенілу тугу, начебто чекаючи тієї хвилини, коли востаннє залишиться на самоті з матір’ю, щоб цілком віддатись безнадійній скорботі.
Обгортаючи небіжчицю темрявою, по всій кімнаті розповзлися тіні. Вдова Дантю нечутно ходила по кімнаті, розшукуючи і розкладаючи якісь речі беззвучними рухами сиділки. Потім вона засвітила дві свічки і тихо поставила їх коло узголів’я ліжка на застеленому білою скатертиною нічному столику.
Жанна, здавалось, нічого не бачила, не чула, не розуміла. Вона чекала хвилини, коли залишиться сама. Увійшов Жюльєн. Він пообідав і знову запитав:
— Ти не хочеш попоїсти?
Жанна заперечно хитнула головою.
Він сів мовчки, з виразом швидше покірним, ніж сумним.
І всі троє наче закам’яніли на стільцях, далеко одне від одного.
Іноді сиділка, засинаючи, починала трохи хропти, потім ураз прокидалась.
Нарешті Жюльєн підвівся і наблизився до Жанни:
— Мабуть, ти хочеш тепер залишитися сама?
В мовчазному пориві вона схопила його за руку:
— Так, так, залиш мене.
Він поцілував її в лоб, пробурмотівши:
— Я буду заходити до тебе час від часу, — і вийшов разом з удовою Дантю, що викотила своє крісло в сусідню кімнату.
Жанна зачинила двері, потім навстіж розчинила обидва вікна. Теплий ласкавий вечір війнув на неї запахом сіна. Скошена напередодні трава лежала на моріжку, осяяна місяцем.
І це приємне відчуття завдало їй болю і вразило серце, немов злий глум.
Вона повернулась до ліжка, взяла нерухому, холодну руку і стала дивитись на свою матір.,
її обличчя не було вже таким роздутим, як під час удару; здавалось, вона снала зараз так спокійно, як ніколи, а бліді, тремтячі від вітру вогники свічок щохвилини переміщали тіні на її обличчі, і вона немов оживала, ворушилась.
Жанна не могла надивитись на неї; з далекої давнини її раннього дитинства на неї напливали спогади.
Вона пригадувала, як приходила до неї мати в монастирську приймальню, як передавала їй паперовий мішечок з тістечками; пригадувала безліч подробиць, незначних фактів, її ніжні слова, інтонації, властиві їй жести, пригадувала зморшки коло очей, коли вона сміялась, її важке дихання, коли вона сідала в крісло.
І Жанна не відходила від ліжка, дивлячись на свою матір і повторюючи в якомусь отупінні:
— Вона вмерла.
І весь жах цього слова поставав перед нею.
Ось ця, що лежить тут, її мати, її матуся, "пані Аделаїда", — вмерла? Вона вже не поворухнеться, не промовить ні слова, не буде більш сміятись, ніколи не сяде обідати навпроти тата, не скаже більше: "Добридень, Жаннетто". Вона вмерла!
Її покладуть тепер у труну, закопають, і все буде скінчено. Вона її ніколи більше не побачить. Невже це можливо? Що ж це таке? В неї не буде більше її мами? Це дороге, близьке їй обличчя, яке вона звикла бачити з тієї миті, коли вперше розплющила очі, яке вона так любила відтоді, коли вперше простягла руки, це невичерпне джерело любові, це єдине створіння — мати, найдорожче з усього на світі, зникло. їй залишалось тільки дивитись кілька годин иа це нерухоме обличчя, на якому нема вже жодної думки, а потім — нічого, нічого більше, сама лише згадка.
В страшному пориві відчаю Жанна впала навколішки; стиснувши, бгаючи в руках покривало небіжчиці, припавши головою до постелі, вона скрикнула несамовитим, заглушеним ковдрою голосом:
— О мамо, моя бідна мамо, мамо!
Потім, почуваючи, що втрачає розум, як тієї ночі, коли вона вибігла на сніг, Жанна підвелася з місця й підбігла до вікна, щоб освіжитися, вдихнути чистого повітря, не такого, як дух цього смертельного ложа.
Скошена трава, дерева, рівнина, далеке море — спочивали мирним сном під ніжним місячним сяйвом. Ця спокійна тиша пройняла душу Жанни, і вона тихенько заплакала.
Потім знову підійшла до ліжка і сіла, взявши руку матері, начебто доглядала хвору.
Якась велика комаха, приваблена свічками, влетіла в кімнату. Вона билась об стіни, як м’яч, літала по кімнаті з кінця в кінець; Жанна, увагу якої відвернув її гучний політ, звела очі, щоб подивитись, але нічого не побачила, крім тіні, що блукала по білій стелі.
Потім не стало чути комахи. І тоді Жанна почула легке цокання стінного годинника і якийсь інший слабенький звук, якесь майже нечутне шелестіння. То був годинник матері, який забули в її вбранні, кинутому на стільці в ногах ліжка, і який не спинився. І раптом неясне порівняння між небіжчицею і цим механізмом знову розбудило гострий біль у серці Жанни.
Вона глянула на годинника. Було тільки пів на одинадцяту, і від думки що вона має залишатися тут усю ніч, її охопив жах.
Потім на неї наринули інші спогади, спогади з її власного життя — Розалія, Жільберта — гіркі розчарування її серця. Скрізь на світі — тільки страждання, горе, нещастя і смерть. Все зраджує, все бреше, все завдає болю і сліз. Де ж знайти хоч трохи спокою і радості? Мабуть, в іншому існуванні, коли душа визволиться від земної скорботи. Душа! І вона почала думати про цю непроникну таємницю, віддаючись різноманітним поетичним вигадкам, які зараз же спростовувались іншими, такими ж неясними гіпотезами. Де ж тепер душа її матері, душа цього нерухомого холодного тіла? Мабуть, десь далеко, десь у просторі? Але де саме? Розвіялась, як пахощі сухої квітки? Чи літає, мов невидима пташка, що випурхнула зі своєї клітки?
Покликана вона до Бога чи десь розсіяна поміж інших створінь, змішана з зародками нового життя?
Може, десь зовсім близько? В цій кімнаті, коло цього бездушного тіла, покинутого нею? І враз Жанна відчула на собі якесь віяння, наче дотик якогось духа. Несамовитий жах охопив її, жах такий непереможний, що вона не наважувалася вже ні поворухнутися, ні дихнути, ні озирнутися назад. Серце її заколотилося з переляку.
І раптом комаха, що її не було видно, знов почала літати по кімнаті, б’ючись об стіни; Жанна здригнулася всім тілом, потім, заспокоєна, впізнавши, що то дзижчить крилате створіння, встала й оглянулась. Погляд її спинився на секретері з головами сфінксів, в якому зберігалися материні "реліквії".
І її захопила ніжна, дивна думка: наче святе письмо, прочитати в цю останню ніч старі, дорогі для покійниці, листи. їй здавалось, що вона виконає цим святий, делікатний обов’язок, справжній обов’язок дочки, і що це буде приємно на тому світі для її матусі.
То було листування її діда і бабки, якого вона ніколи не читала. Вона хотіла простягти їм руки над тілом їхньої дочки, з’єднатися з ними в цю скорботну ніч, начебто вони страждали теж, утворити ніби таємний тонкий ланцюг між тими, що давно вже вмерли, тією, яка щойно вмерла, і нею самою, що залишається ще на землі.
Вона встала, відчинила секретер і витягла з нижньої шухляди десяток маленьких пакетиків пожовклих, перев’язаних листів.
Вона поклала їх всі на ліжко між рук баронеси, перейнявшись почуттям якоїсь тонкої сентиментальності, і почала читати.
То були давні листи, які можна знайти в старовинних фамільних секретерах, і від яких віє минулим століттям.
Перший починався словами: "Моя дорога", другий — "Моя гарненька донечко", потім ішли: "Моє дороге дитя", "Моя люба", "Моя кохана донечко", "Моя дорога Аделаїдо", "Моя дорога дочко", — зважаючи на те, до кого вони адресувалися — до дівчинки, молоденької панночки чи, пізніше, до молодої жінки.
І всі вони були повні щирих і ніжних пестливих слів, безлічі інтимних дрібниць, тих великих і простих домашніх подій, які здаються такими незначними для сторонніх людей: "У тата грип; нянька Гортензія обпекла собі палець; кіт Мишолов здох; зрубали сосну, що праворуч від паркана; мати, вертаючись із церкви, загубила свій молитовник, вона гадає, що його вкрали в неї".
В листах згадувались і незнайомі Жанні люди, але імена їх вона невиразно пригадувала ще з часів свого дитинства.
Вона розчулювалася від цих подробиць, які уявлялись їй якимись відкриттями, наче вона враз увійшла в минуле життя матері і в інтимне життя її серця.