Вона вже ходила з новою людинкою під серцем, іноді слухала її порухи, і думки линули у прийдешнє, туди, де їх буде вже троє. Цей невидний жайвороночок заторкнув у ній щось дуже співзвучне в душі, на якусь хвилю вона до решти віддалася йому, вслухаючись у спів і водночас у звучання власних душевних дзвонів. Але ненадовго. Того ж дня під вечір розходився сіверкий[57] холодний вітер, із-за яру насунула обложна синя хмара, сильно постуденіло, а увечері посипав сніг. У природі все раптом перемінилося, спохмурніло, довкілля засіріло під снігом, від весни не залишилося й знаку. У комірчині стало по-зимовому холодно, але натопити там не було як, бо кам'яну грубку колись топили по-чорному, дим виходив у віконце під стелею, яке тепер було закрите дошками і мохом. На ніч Степанида принесла в банячку жару з хати, отак трохи зігрівалися, і вона все думала, а як же ті жайвороночки у полі? Співу їхнього не стало чути на багато днів, у засніженому лелечому гнізді на старому кленові у Висілках стриміли дзьобаті голови лелечого подружжя, уночі брав добрий морозець, позамерзали калюжі, кілька ночей, не стихаючи, вив поза хатою вітер. З дня на день люди чекали, що потеплішає, та марно, сніг, щоправда, довго не лежав, розтанув, але потім знову посипав навпіл із холодним дощем, усе навколо розкисло, буяв та й буяв гнилий північний вітер. В поле було не вилізти, люди вистромлялися з хати хіба щоб доглянути худобу і знову забивалися в тепліший куточок — чекати.
Отакої години, коли вона якось вийшла до сіней, щоб натовкти свиням картоплі, а Петрик став у комірчині розбирати всіляку упряж, з двору долинули голоси незнайомих людей. Покинувши товкача, вона відхилила двері, до яких уже йшли від хвіртки троє чоловіків. У передньому — вусатому, усмішливому мужикові у військовому картузі — вона не відразу впізнала Ципрукова з волосного комітету, другий був бідно одягнений у свитину висілківський комсомолець Гришко, а третій ніс під пахвою жовту картонну папку з поворозочками і був незнайомий — може, хто з повіту чи навіть вище. Чоловіки привіталися, і Ципруков спитав, чи вдома Адольф Яхимовський.
— Пане Адолю! — гукнула вона, відхиливши двері до хати, щоб господар вийшов назустріч гостям, але ті самі, не чекаючи запрошення, посунули у двері. Вона залишилась, де стояла, — у сінях над казаном з вареною картоплею, але не могла не почути, про що вони там говорили в хаті. Петрик також вистромився з комірчини — затамувавши дихання, вони обоє слухали.
Зрештою, невдовзі все стало зрозумілим — приїжджі описували хутір. Найперше почали із землі, перевіряли за документами хутірські наділи, межі, з'ясовували, скільки й чого засіяно, скільки в оренді. Питалися про наймитів та орендарів і все записували до своєї картонної папки.
Адольф Яхимовський походив з якогось старого шляхетського роду, що колись був багатий, але потроху убожів і, як казав Яхимовський, вужчав клином. Якось, бувши у доброму гуморі, пан Адоля показував Степаниді старі пожовклі папери з гербами та обкришеними червоними печатками, де було описано всі володіння Яхимовських-предків — і тут, і в інших місцях. Його дід мав фільварки під Дрисою, у Підсвіллі та ще десь, але цей хутірець був чи не останнім притулком збіднілого роду, і хоч Адольф упродовж років намагався з усіх своїх старечих сил, аби зберегти якщо не колишнє багатство, то хоча б решту давнього гонору, це йому вдавалось погано. Двоє його синів, які народилися на хуторі, батькові допомагали мало, обидва, підрісши, подалися у міське життя, до університету у Вільні і тільки вряди-годи влітку навідувались на хутір, але тижнів на два — не більше. Відколи почалася війна з німцями й Вільня опинилася по той бік фронту, від синів не було жодної вісточки, пан Адольф не любив про те говорити, але Степанида знала: чекав їх з останньою надією, та марно. Не дочекавшись, померла стара Адолиха, господарство й худобина тримались на Степанидиних плечах, а землю Яхимовський здавав у оренду — з половини чи як домовляться, на решту наймав на сезон наймитів. Був він чоловік мовчазний, спокійний і загалом не розбещений життям, не злий — за це найбільше шанувала його Степанида й трималася хутірського хліба. Хоч бувало несолодко, знала: легше не буде. Тепер же, почувши ту розмову в хаті й дещо зрозумівши, вона раптом відчула себе на крутому повороті життя, тільки не могла збагнути: куди той поворот — до ліпшого чи до гіршого? Але що настали інші часи, це було зрозуміло.
Зробивши все, що треба було в хаті, чоловіки повиходили на подвір'я оглядати майно. Пан Адольф з ними не вийшов — зажурений, залишився, як був, біля столу на ослоні, а вона пішла показувати начальству збіжжя у коморі, хлів, двох коней, підсвинків. Захожі рахували та все записували на папірець — і зерно у засіках, і льон у повітці, і скотину, й вона спитала у Ципрукова, для чого вони оце перевіряють. Ципруков розтлумачив, що це експропріація, бо майно експлуататорів переходить тепер у власність народу. Степанида не дуже зрозуміла, що це таке, і запитала, тамуючи маленьку кволу надію: "А земля ж як?" І Ципруков сказав, що землю поділять між безземельними і наймитами та щоб Петрик назавтра раненько прийшов до волвиконкому, де все й вирішиться.
Вона аж затремтіла, мов із переляку, на ту приголомшливу новину і, коли чоловіки пішли з подвір'я, довго не могла наважитися сказати про те Петрові. Вона просто готова була стрибати на радощах — подумати лишень: вони заволодіють своєю землею, і без грошей, без сварки, без сусідів і прохань — отримають, і все. За правом експропріації.
Коли вона сказала про те Петрикові на дривітні, той випустив із рук поліно й сів повз колоду — просто в болото. Зараз же підхопився, почав обчищати штани, а вона засміялася, щаслива й радісна, однак, помітивши, як розгублений вираз Петрикового обличчя раптово змінився на майже переляканий, вона озирнулася. Позаду стояв пан Адольф зі своїм неодмінним ціпком у руках, і по його зморщених, виголених щоках котились дві сльозини.
— Радуєцєсє? Щенсцє вам? Ганьба!
Не встигли вони збагнути, що сталося, як старий повернувся й пішов до ґанку. Його зігнуті ревматизмом ноги дрібно тремтіли в колінах.
З тієї миті Степанида не знала, як себе тримати, що думати. Радість її потьмарилась, їй стало ніяково, ніби її впіймали на якомусь злочині й вона знала, що винна. Нехай собі в думках і сподіваннях, усе ж вона зазіхнула на чуже, чого ніколи не робила за всі роки своєї служби в Яхимівщині, де вона з усієї сили попри бідноту й нестатки шанувала свою честь, старалася, щоб ніхто ніколи й ні в чому не міг їй дорікнути. А вона ж могла б і взяти, не питаючи, в її руках було багато чого, вважай, усе господарство, проте, коли щось треба було, вона говорила господареві й не пам'ятала випадку, щоб той відмовив. Він був непоганий, пан Адоля, цінував у ній дбайливу робітницю, а ще більше поважав за чесне ставлення до його господарства. Тепер же всі ці переміни розбурхали її сумління. Як бути? Як жити, якщо не взяти, відмовитись од землі? А якщо взяти, то як дивитися у вічі її господареві, своєму благодійникові?
Ніч, що настала після того дня, була сповнена роздумів, тривог і вагань — вони з Петриком попомучились у комірчині, і нашепталися, і намовчалися, але ніхто з них до ранку так і не придумав нічого, чим можна було б заспокоїти сумління. А вранці треба було йти у Висілки, до волвиконкому. І тоді Петрик, вставши удосвіта, звісив з ліжка босі ноги і, ще раз поміркувавши, вирішив:
— Не піду. Ну її...
Степанида вихопилася із-під ковдри.
— Як — не підеш? Що ж тоді?..
— Не піду, і край. Не можу я...
Ні, на це вона не могла погодитися, вранці вона відчула себе певніше, чітко зрозумівши, що їх уже не двоє в родині, а майже троє, у неї два голоси — її й дитячий — супроти одного нерішучого голосу Петра. Доки той збирався до худоби, вона насварилася на нього, навіть трохи заплакала, та що мала діяти — швиденько зібралася сама й побігла через поле на Висілки.
З величезної хутірської ниви їм нарізали дві десятини за садибою; решта землі відійшла іншим біднякам і безземельним, яких із лишком для однієї експропріації набралося у Висілках. Коли нарізували, Степанида не пішла, таки випхала якось Петра, а сама чекала за тином на подвір'ї, все вдивляючись у купку мужчин на полі, які вештались із сажнем, міряли, рахували. З вікна із-за лутки іноді виглядала змарніла, вся в чорному, постать Яхимовського, і тоді Степанида ховалася за рогом чи йшла на дривітню, аби не бачити його, — було дуже незручно, майже нестерпно від того, як на все оте дивився колишній господар хутора. Тепер він цілими днями майже не виходив із хати й не розмовляв із ними, ображено сидів там сиднем, здається, втративши всілякий інтерес не тільки до господарства, а й до життя взагалі. Вони з Петром також не чіпали його, ні про що не питали і, як і раніше, нічого в нього не брали — обходилися своїм. Господарство на хуторі зменшилось, у стайні зостався лише один кінь, другого забрали у волость, у хліві залишили одну корівку, підсвинків забрали всіх, повезли до містечка в їдальню. Все інше — упряж, сякий-такий інвентар, хатнє начиння — було мовби нічиє, Яхимовський втратив до нього будь-яке відношення, але й вони не набули, вони хотіли б обійтися своїм. Та, мабуть, це не дуже вдавалося, іноді треба було щось узяти, то відро, то горохлянки для корови, то розпочати новий бурт картоплі, бо попереднього вже нема. Тоді Степанида відчиняла двері до хати й зверталась до пана Адолі, що в накинутій на кощаві плечі камізельці сидів на застеленому ковдрою ліжку, поставивши худі ноги в шкарпетках на облізлу, колись фарбовану підлогу. Не підводячи до неї голомозої, без єдиної волосинки голови, він коротко кидав:
— Беріть. Тепер же все — ваше.
Вона поверталася й виходила з хати, встигнувши, однак, завважити край столу, мабуть, не зачеплену ним їжу — миску захололої картоплі, глечик молока та два шматки хліба, принесені нею вранці. Старий зовсім перестав їсти — невідомо, чим думав жити. Так можна було хіба що вмерти.
Їй було шкода його, і це шкодування дуже затьмарювало їхню велику радість першого господарювання на власній землі, свідомість того, що кобилка Ласка тепер цілком їхня, як і чорна спокійна корівка, не дуже, щоправда, молочна, однак молода.