Я трошки заспокоююся, розслаблююсь, як раптом мене стрясає сполоханий крик Кривенка:
— Люся!!!
В голосі його такий жах, що я на хвильку мертвію, потім, крутнувшись, озираюся — але пізно. На бруствері мелькають тільки Люсині чоботи, і вона одразу ж зникає в найближчій глибокій вирві. Мене тіпає од страху — що вона надумала? Чого це вона? Невже й вона?
— Люсю! Ти куди? Люсю!!!
Але вона, не відповідаючи, зараз же вискакує з вирви, падає на засипану землею траву й хутко-хутко повзе мимо танка. Ось вона вже минає його. Тріпнувши головою, одкидає з лоба волосся й повзе, повзе далі. Я напружено слідкую за нею і тільки тепер розумію: це вона до найближчого вбитого німця. В обох руках я стискаю гранати, окидаю поглядом простір, — здається, ворогів не видно, але хто їх знає... Соняшники за двісті кроків од нас.
Люся підповзає до німця і якийсь час порається коло нього. Так, здається, вона знайшла там те, чого шукала, — в її руках з'являється баклага, і дівчина повертається назад. Поглядаючи на всі боки, вона хутко і спритно повзе, знову зникає на хвильку в вирві й знову показується, і тоді з соняшників б'є перша довга черга.
Кулі нерівним косим шнуром шмагають, здіймаючи куряву, по розритій землі. Люся здригається, притихає на якусь мить, озирається і ще проворніше подається вперед. Відчувши недобре, до мене на бруствер кидається Кривенок, я відчуваю, як він впивається в землю руками й завмирає. В мене в самого холоне серце, але що ми можемо зробити без патронів.
Вона вже близько. Низько схиливши голову, вона вперто повзе до нас. В одній її руці обшита повстю німецька баклага (напевно, вода!), у другій якась сумка чи кобура. Ну скоріше ж, скоріше, дорога дівчинко! Із соняшників знову лунає черга, і знову завмирає моє серце. Проте Люся повзе. Вона прямує до окопу, в якому перед цим сидів Кривенок, — туди їй ближче, ніж у наше сховище. Кривенок підхоплюється й кидається туди через площадку. Я з гранатами біжу слідом за ним.
Тут трошки глибше і. сховок надійніший. Люся вже близько, вона вже підповзає до перших глиб бруствера. Мабуть, у наших очах велика тривога й страх за неї, бо вона, зустрівши наші погляди, підбадьорююче всміхається до нас. Ця її усмішка перевертає все моє нутро, — я хочу закричати й вилаятися від напруження й страху за неї — тяжке випробування звалила вона на мою душу цим своїм вчинком! Та Люся вже вибирається на вцілілий тут бруствер. Кривенок, незважаючи на небезпеку, стає на весь зріст і витягає їй назустріч руки. Вона тягне свої до нього, трошки підводиться на колінах і падає...
Шалена черга розривних несамовито креше по брустверу, по землі, по траві; пісок і грудки стьобають мене по обличчі, запорошують очі, зненацька я глипаю, поруч скрикує Кривенок...
Крізь сльози від піску я все ж таки кидаю погляд на Люсю — вона мовчки і якось незрозуміло покірно лягає на бруствер; поруч, ухопившись за скривавлене обличчя, опускається на дно окопу Кривенок.
Ось воно! Ось найстрашніше, найгірше — воно не минуло нас! А з соняшників б'є друга, третя черга, куля збиває з моєї голови пілотку, і я на мить схиляюся на бруствер...
21
— Люся! Люся! Люоя!!! — несамовито кричить в окопі Кривенок, і я, глянувши на нього, жахаюся. У хлопця на скривавленому обличчі — червоні порожні очні ямки...
— Люсю! Де Люся?
— Люся тут, тут Люся, — шепочу я, раптом утративши голос. Вона тихенько лежить на бруствері, поклавши голову на витягнуту вперед руку, і на обличчі — добра, світла уомішка, яку, мабуть, в останню мить побачив Кривенок. У витягнутій руці дівчини баклага, а в другій брезентова кобура з ракетницею. Ракетниця товстою своєю ручкою випирає з кобури — все це звисає з бруствера. Опам'ятавшись і зрозумівши, що сталося, я беру Люсю за тонкі, ще теплі руки і разом з піском стягую в окоп. Маленьке гнучке Люсине тіло легко лягає на мої руки...
" Люсю! — дико, нелюдським голосом кричить Кривенок і сліпо шарить по брустверу кривавими руками. Якийсь час я боюся озватися, боюся сказати йому правду. Тоді він таким же голосом починає кликати мене.
— Сядь, — кажу я як можна спокійніше, але чужим, придушеним голосом. — Сядь... Сиди...
— Де Люся? Лозняк, де Люся?
Я відчуваю, що він знову шаленіє, і більше не приховую від нього.
Все. Нема Люсі...
Кривенок замовкає, а потім, ніби втративши силу, сповзає вниз, затуляє долонями своє осліпле обличчя й знову схоплюється з лайкою:
Мерзотники! Гади... Собаки!.. Падлюки!..
Він, мов звір у пастці, метається по окопу, спотикається об покинуту на дні лопату й хапає її.
— Де фріц? Де той недобитий фріц? Де він?..
Кривенок вилазить з окопу; зачепившись за сошник, падає, знову схоплюється. Він у нестямі нічого не чує, а я тримаю на колінах Люсю й не маю сили спинити його, умовити, заспокоїти. Поки він мацає долі, шукаючи лопату, із соняшників знову б'є черга, розривні тріскають на бруствері й на гарматі.
Ага! — почувши постріли, безглуздо радіє Кривенок, кричить і лається: Ага! Мерзотники, гади!..
Босий, у порваній розстебнутій гімнастьорці, без ременя, з лопатою в руках, він вилазить на бруствер і, широко розставляючи ноги, сліпо йде туди, де вороги. Не випускаючи з рук Люсі, я поволі підводжуся в окопі, а він широко й невидюще йде і йде, високо й погрозливо піднявши лопату, і страшенно лається. Через п'ять ступнів падає в бомбову вирву. Це подає мені якусь надію, я прочумуюся від своєї душевної занімілості й кричу:
— Кривенок, стій! Стій! Не вилазь!
Але він недовго лежить там, зараз же вилазить і знову простує туди, назустріч ворогові. Я знаю, що все пропало, що тільки якась мить відділяє людину від загибелі. І коли із соняшників гримить черга, я заплющую очі. Розплющивши їх, я вже не бачу Кривенка.
Я знову опускаюся на дно зруйнованого окопу й тихо, з великою обережністю кладу на землю Люсю.
Тепер я сам. Сам з моєю великою мукою і коханою моєю дівчиною... Я вражений її загибеллю, вражений війною, мій священний намір, мов суха грудка від кулі, розсипався сьогодні вщент. Я відчуваю себе безпорадним, маленькою порошинкою в цих величезних жорнах війни, що з страхітливою силою перемелюють життя людей. І мені не вистачає вже моєї душевної сили, щоб протистояти смерті, змагатися, обороняти лише самого себе.
Я виймаю з тонких Люсиних пальців ремінчик від баклаги, там, здається, є якийсь ковток води. Потім з другої руки я беру ракетницю — у шкіряних гніздах кобури стирчать три кольорові ракети. Мені вже не хочеться ні пити, ні їсти, ні жити, пропадає бажання й битися — відстоювати цю вщент зруйновану вогневу, — хочеться тільки померти, тихо — і тут, поруч з Люсею...
Не знаю, скільки часу я так, у занімінні, сиджу над нею.
Потім згадую живого ще небораку Лук'янова і наших там, у сховищі. Не дуже ховаючись, з баклагою в руці я переповзаю площадку. Лук'янов нерухомо лежить, де й лежав, але вже не ворушиться. Мені дуже хочеться, щоб він опритомнів, хоч би заговорив, поглянув — страшно гинути одному. Я одкручую баклагу, підіймаю його запорошену землею голову. На повіці заплющеного лівого ока грудка землі, я скидаю її. Але зуби Лук'янова зціплені. Вже все в ньому задубіло він, мабуть, давно вже вмер...
Безтямним, байдужим поглядом я оглядаю інших. Нерухомі, глухі, сліпі до всього на світі люди, змертвілі, засипані землею обличчя... А червона довга стрілочка на годиннику Жовтих квапливо біжить і біжить по чорному циферблаті. Ця її живучість обурює мене — з якимсь забобонним страхом я б'ю по ній баклагою — скло розсипається, і стрілка зупиняється на цифрі "11".
Ну, що далі?
Поруч починає бурмотіти обгорілий німець. Живучий! Наші всі до одного полягли тут, а він ось живий. В мене спалахує бажання добити його, задушити. Але пригадую: Люся не дала мені зробити цього з самого початку — і я вірю їй. Мабуть, вона своєю людяною жіночою душею відчула щось таке, що неприступне нам, осліпленим кров'ю, ненавистю, гарячкою бою. Чорт його бери! Хай помирає сам!
А німець совається по землі, бурмоче щось — видно, щось його турбує. "Пити? кажу я сам собі. — Дідька лисого тобі, а не пити".
Я підношу до своїх пересохлих, пошерхлих губів баклагу і п'ю. Вода тепла, несмачна, смердить чимсь німецьким і не гамує спраги, але я все-таки вперто п'ю. Потім викидаю баклагу в куток. Вона мені більше не знадобиться.
Люся лежить на грудках накиданої вибухами землі, руки її безсило витягнуті вздовж тіла, ноги рівненько притиснуті одна до одної. Я сідаю над нею, поправляю на засмаглих колінцях її стареньку спідницю. Тонке дівоче обличчя вже помітно зблідло, схудло... Та її остання усмішка, що так схвилювала наші з Кривенком душі, поволі зникає, її місце заступає сувора мертва нерухомість. Мене бентежить і дивує ця безглузда задерев'янілість на такому завжди рухливому й дуже лагідному Люсиному обличчі. Дивують і очі — вони, виявляється, зовсім не сині, вони сірі, і я не розумію, чому вони завжди здавалися нам синіми, як волошки. Скільки безмежно рідного було в них, у цих радісних очах!..
Я закриваю їх по черзі, ліве й праве — хай сплять!..
Що ж робити далі? Вибігти вслід за Кривенком? Застрелитись з ракетниці? Підірвати себе з Люсею?
В кутку на купку перетертої землі вилазить мурашка. Земля дрібна, вона разом з мурашкою раз по раз осипається вниз. Мурашка вигрібається з піску й починає видиратися знову. Що то бездумна впертість! Я беру її на долоню й здмухую на бруствер — хай іде, рятується. Тут їй добра не буде.
Ні, чорта з два! Буду битися! Один за всіх — за Жовтих, Попова, Лук'янова, Кривенка. За Панасюка. Інакше мені не можна. Я викладаю свій боєзапас — три РГД, одна "лимонка" в кишені, три ракети. Все ж таки не голі руки.
Здається, починає темніти. Небо ще блищить далеким відсвітом, але в окопі вже затінок. Бій все гримить вдалині, не збагнеш навіть, з якого боку — двигтить, стугонить обшир і праворуч, і ліворуч, і спереду. Тихо тільки на ворожих пагорках.
І раптом — знайомий тріск на бруствері. Пісок, грудки, земля, пил — на голову. Сипне й стихне... Через п'ять секунд знову... Потім ще й ще.
Так, починається...
Тримайся, Лозняк! Здається, це останній твій бій. "За землю тримайся: все на землі — все од землі", — звучать у вухах колишні слова Жовтих.