Чекала-чекала — не кличе. Уже й стемніло, зробилося страшно, все, здавалося, щось ворушиться, ходить, а то стане, слухає. Думала, вовк. Так вовків боялася — жах. І не заснула ніскілечки. Як стало світати, тоді трохи заснула. А як прокинулася, так їсти захотілося. Але ж вилізти з куща боялася. Чутно — на вулиці гамір, якісь підводи, з хат містечкових усе забирають, кудись везуть. То я сиділа й сиділа. Ще день, ще ніч. І ще не пам'ятаю вже скільки. На стежці, коли баби ходять на кладку, то мені їхні ноги видно, крізь листя. Та все минають. А мені так їсти хочеться, що вже й вилізти не можу. Сиджу та плачу тихенько. А одного разу хтось біля куща став, я стиснулась уся, лежу й не дихаю. І тоді чую тихенько так: "Басю, Басю!" Голос добрий такий, знайомий. Дивлюся — тітка Параска нагнулася…
— А ти не кажи хто. Навіщо нам про все знати, — тихо перепинив її Петро.
— Ну, так тітка дає мені клумачок, а там хліба трохи й сала. Я як узяла його, то все і з'їла за один раз. Хліба трохи лишилося. А тоді як став живіт боліти… Я вже так хотіла померти. Просила й маму, й бога — смерті просила.
Рибак під стіною здригнувся — так це прозвучало натурально, по-старечому, ніби перед ними сповідалася якась стара, а не тринадцятилітнє дівча. І зразу ж ці її слова нагадали Рибаку одну бабусю в якомусь селі по той бік залізниці. Вони тоді вийшли з лісу спитати про німців, ну й підкріпитися, звичайно. В хаті нікого не було. Одна ця забута бабуся сиділа на печі, звісивши на припічок босі ноги. З годину вони курили і слухали її скарги на бога, що не дає їй смерті й отак розтягнув страдницьке безрадісне життя. Зоставшись одна, без рідні, вона ще після тієї війни прибилася до малознайомих чужих людей, яким потрібно було доглядати дітей і поратися біля хати. Певно, господарі гадали, що років три-п'ять старенька протримається, тим часом підростуть діти, а там настане пора — і на кладовище. Але смерть до неї не прийшла ні через п'ять, ні через п'ятнадцять років, затрималася старенька на цьому світі в чужих людей. За цей час повиростали діти, вбили на війні господаря, хазяйка ледь могла прогодувати себе — що їй було до бабусі? А смерть все не приходила. Прощаючись тоді, кожен з них жартома бажав їй якомога скоріше скінчити свої турботи на цьому неласкавому світі. А тепер ось знову те ж саме. Тільки ж це дитина.
Що діється на світі.
— А потім мені краще стало. Одного разу дуже злякалася вранці. Тільки-но заснула, здалося, звір якийсь крадеться по бережку під кущем. А це кіт. Великий такий сірий кіт, із містечка, певно, лишився один, ну й шукає собі харчі. Рибу ловить. Притаїться на березі, уп'ялиться очима у воду, а потім як скоче! Вилізе — і в зубах уже рибка. От, думаю, щоб мені так наловчитися. Хотіла я відібрати рибку, та не встигла, кіт утік і під іншим кущем з'їв усю і хвостика не лишилося. А потім ми з ним подружили. Прийде коли-вдень, залізе в кущ, ляже поруч і муркотить. Я гладжу його і трохи сплю. А він чутливий такий. Коли хто поблизу з'явиться, зразу насторожиться, і я вже знаю: треба боятися. А коли дуже голод дошкулив, вилізла уночі на город, що поблизу. Здається, Арона кривого. Огірки там були ще, насінні котрі, морква. То я нарву і їм. А кіт усе дивиться і нявкає. Але кіт не їсть городини. Так мені шкода його стане…
— Хай би мишей ловив, — озвалася в темряві Дем'яниха. — У нас, там, у Піддуб'ї, в одних була кішка, так зайченят носила додому. Їй-богу, не брешу. А одного разу приволокла зайця, та на горище не стягла. Уранці вийшов Дмитро, глядь: заєць під стіною лежить.
— А, так то, мабуть, у неї кошенята були, — здогадався Петро.
— Ну, кошенята.
— То це зрозуміло. Тут уже для кошенят старалася. Як мати… Ну, а потім як же ти?
— Ну, так і сиділа, — тихенько й довірливо казала Бася. — Тітка… Ну, та сама, що кілька разів хліба виносила. А потім дуже холодно стало, дощ пішов, почало опадати листя. Увечері як дощ пішов, залізла в чиюсь клуню. Там пересиділа днів зо три. Але обшук був. Шукали якесь жито і трохи мене не знайшли. Тоді я перейшла у хлів…
— О боже! От намучилася, бідна! — зітхнула Дем'яниха.
— Ну. Але там було тепло.
— А як же з харчами? Чи давав хто?
— Я не показувалася.
— Ой, до чого людей довели, боже, боже! І хто ж зловив тебе?
— Та німці ж. Заспала одного разу — уже сніг був. Вискочила, щоб перебігти на другий бік вулиці — там стояв будинок, і мене в тому будинку тоді ховали. Тільки вулицю перебігла, а тут вони. Як крикнули, я за клен заховалася, товстий такий клен…
— Ой, мабуть, навпроти аптеки, ага? — здогадалася Дем'яниха. — Так то ж Гнат Супрон жив.
— А тобі що? — неввічливо перебив її Петро. — Хто не жив, чи не все одно. Навіщо допитуватися?
Дем'яниха образилася.
— Так, а що я? Коли й сказала, то що?
— А нічого! — строго обірвав її колишній староста. — Ну то як воно далі? Розповідай, усе скоріше ніч мине.
"Чи ба, старий індик, — подумав Рибак. — Йому ніч заважає. Щось він надто підозріливо чекає того завтра. Чи, може, думає, що завтра його випустять?"
Але завтра навряд чи буде їм радість.
Рибак хотів перепинити Басю — навіщо тут було розповідати все те? Кому не відомо, що й стіни іноді мають вуха. Але потім подумав: мабуть, уже пізно щось приховувати, чогось остерігатись. Якщо Стась сказав правду, то завтра всім буде каюк. Не залишать нікого.
— Ну, закричали, а я тікати. Бігла, бігла по снігу, аж поки не впала за городами. До лісу не добігла. Ну, вони схопили мене за руки, привели сюди. Тут били дуже. А потім… Ой-ой!
Бася злякано крикнула на весь голос, Петро, чути було, підхопився з місця, і Рибак зрозумів: пацюки. Знахабніли чи зголодніли вже так, що перестали боятись і людей. Старий підвівся і кілька разів тупнув у кутку. Бася, підхопившись, стояла посередині, затуляючи світлий квадрат вікна, і тремтіла від страху.
— Вони ж кусаються! Вони ж мені ноги погризли. Я ж їх боюся, ой дядечку!..
— Нічого, не бійся. Пацюки що? Пацюки не страшні. Вкусить, ну й що? Не велика біда. Іди ось у мій куток сідай. А я тут… Я їх холер!..
Він потупав ще, поворушив там у кутку і сів. Бася приткнулася на його належаному на соломі місці. Сотников мовбито спав. Навпроти то зітхала, то сякалася в хустку Дем'яниха — мабуть, плакала.
— Так, що ж… Що ж тепер зробиш? — питався в когось Петро і сам собі пояснював: — Нічого не зробиш. Терпи, недовго лишилося.
Йому ніхто не відповів, стало тихо. Рибак вільніше простяг до порога ноги, хотів заснути, але сон до нього не йшов — свідомість точила нестерпна, як біль, тривога.
Перед ним було урвище.
Він ясно це відчув, особливо тепер, уночі, в хвилини спокою, і думав, що нічого вже зробити не можна. Це почуття непоправності рідко коли так змагало його навіть на війні; завжди і всюди він умів знайти якийсь вихід, але не зараз.
І йому робилося страшно, як у ту незабутню з дитинства хвилину, коли страх охопив його так дуже, що пересилив і розум.
Щоправда, те було давно, в пору його сільського дитинства — що було згадувати про нього? Але чомусь мимоволі згадалося, бо, певно, той випадок мав якусь спільність із його теперішнім станом.
Сталося це ще до колгоспів. У них був гарний буланий коник, щирий і витривалий, хіба що трохи молодий і надто рухливий. Одначе Коля Рибак ладив із ним непогано. В селі хлопчаки рано беруться за господарську роботу, в свої неповні дванадцять років Коля уже спробував помалу і косити, і орати, і боронувати. Умів уже запрягти і розпрягти, не вистачало сили хіба тільки засупонити хомут, потрібно було кликати когось із дорослих, але поволі навчився й цього. Мусив учитися, бо роботи вистачало, — батько мав три наділи землі, щоб обробити її, ніхто в їхній сім'ї не знав перепочинку ніколи.
Тоді з поля возили снопи.
Це була вже зовсім хлоп'яча справа. Весь день Коля трясся в порожньому тряскому возі через поле, зате відтіля, сидячи на високому возі зі снопами, поважно їхав у село на свій тік. Дорога була знайома, вивчена до найменших дрібниць. Він знав напам'ять, де треба повернути трохи вбік, де їхати по колії, як оминути глибоку з водою вибоїну в лузі. Найнебезпечнішим місцем була Капцова гора — косогір, спуск і вузький ярок над урвищем. Але й там Коля справлявся непогано, віз тільки-но хилився, коник тримав, хоча хомут іноді насувався на його голову до самих вух. Усе обходилося добре. Того разу батько підібрав останні бабки в кінці ниви і, мабуть, поклав на віз трохи забагато — ледь вистачило вірьовки, щоб ушнурувати воза. До нього на самий верх злізла ще семилітня сестричка Маня і сусідська дівчинка Люба. Сусіди, Михайло з дружиною, теж скінчили роботу і пішли додому.
Всю дорогу вони тихо їхали, перевалюючись на високому возі. Коля, як завжди, непогано правив конем. Перетнули Капцову гору, дорога пішла у вибалок. І тоді щось у збруї тріснуло, кінь не витримав, віз жахливо піднявся одним боком і став хилитися направо. Коля зиркнув униз і зсунувся додолу.
Він одразу ж утямив, що повинно статися, і в якомусь бездумному пориванні кинувся під тяжкий нахилений віз, підставив під його край своє ще слабувате хлоп'яче плече. Вага була величезна, іншим разом він би нізащо не витримав, але тоді все-таки подужав. Дівчатка скотилися на землю, його завалило снопами, та кінь усе-таки якось упорався з возом і відвернув передок од загрозливої крутизни урвища.
Потім його хвалили в селі, та й сам він був задоволений своїм вчинком — усе ж таки врятував од біди себе, коня і дівчаток — і почав думати тоді, що інакше зробити й не міг. І ще Коля впевнився, що він хлопець сміливий. Найважливіше було не розгубитися, не злякатися з самого початку.
Тепер знову те саме урвище.
Тільки тепер із воза не зіскочиш. Тепер Рибак прив'язаний до нього невидимою вірьовкою і, щоб не розв'язався, взяли ще й під варту.
Але невже той слідчий брехав, коли дещо обіцяв йому, навіть мовбито умовляв? Певне, даремно Рибак тоді не згодився одразу — завтра коли б не було пізно. Воно й зрозуміло. Слідчий тут — не найбільший начальник, є більші, вони загадали — і все. А тепер виправити що-небудь, переінакшити, напевне, буде пізно.
То як же тоді бути? Невже пропадати?
Ні, на загибель він не міг погодитися, нізащо він не прийме в покорі смерть — він рознесе в друзки всю їхню поліцію, голими руками задушить Портнова і того Стася.