Трохи тільки подряпався. Ідіть мерщій, а то нас можуть викрити.
— Надобраніч, сер!
І вірний слуга навшпиньки відійшов від муру, залишивши містера Піквіка самого.
Випадкове світло блимало то по різних вікнах будинку, то на сходах, показуючи, що пожильці збираються відпочивати. Не бажаючи підходити до дому перед призначеною годиною, містер Піквік скарлючився в кутку біля муру й чекав її наближення.
Таке становище могло змусити підупасти духом багатьох людей. Та містер Піквік не підупав духом і не вагався. Він знав, що наміри його чесні, і цілком звірявся на порядність Джоба. Було, правда, темно, щоб не сказати моторошно, але людина розважлива завжди знайде, про що поміркувати. Містер Піквік доміркувався до дрімоти, коли його розбудив годинник на сусідній церкві, вибивши пів дванадцятої.
"Тепер час" — подумав містер Піквік, обережно зводячись на рівні ноги. Він глянув на будинок. Світло погасло: віконниці були зачинені. Очевидно, всі спали. Він тихенько підсунувся до дверей і ледве чутно постукав. Перечекавши дві-три хвилини й не мавши ніякої відповіді, він постукав удруге вже дужче, а потім і втретє — ще дужче.
На сходах залунали чиїсь кроки, крізь дірку в замку блиснуло світло від свічки, хтось довго морочився з ключем і засувом, і, нарешті, двері відчинились. Двері відчинилися надвір, і в міру того, як ширшав отвір, містер Піквік дедалі щільніше притулявся до стінки. Уявіть собі його здивування, коли, визирнувши з своєї схованки, він побачив, що відчинив йому зовсім не Джоб Тротер, а служниця. Містер Піквік втягнув голову назад із спритністю того чудового мелодраматичного актора Панча, що, лежачи в музичному ящику, чекає на суддю.
— Це, певно, кішка, Сарро, — сказала служниця, звертаючись до когось у домі.— Киць-киць!
На це ласкаве запрошення ніхто не відповів, і служниця знову зачинила двері.
— Дивно! — сказав до себе містер Піквік.— Очевидно, вони засиділись довше, ніж звичайно. Шкода, що вони обрали для цього саме цю ніч... дуже шкода, — і він обережно підійшов до муру, чекаючи слушного часу, щоб повторити свій сигнал.
Не пробув він там і п'яти хвилин, як сліпуча блискавка розрізала небо, потім гучно вдарив грім, жахливим гуркотом розкотившись у далечінь. Потім блиснула друга блискавка, сліпучіша від першої, і загуркотіло вдруге ще дужче, а тоді линув страшної сили дощ.
Містер Піквік чудово знав, що під час грози дерево — дуже небезпечний сусід. Коло нього одне дерево стояло з правого боку, друге — з лівого, трете — ззаду і четверте — перед ним. Залишившись на цьому місці, він неодмінно впав би жертвою нещасного випадку. А вийшовши на середину саду, він міг потрапити в руки констебля. Разів зо два він пробував перелізти через мур, але тепер він не мав інших підпор, крім тих, якими обдарувала його природа, і тому тільки дістав силу неприємних дряпаків на колінах та стегнах і ввесь упрів.
— Яке жахне становище! — бідкався містер Піквік, спиняючись, щоб витерти лоб після таких вправ. Він глянув на будинок — темний. Вони, певне, повкладались спати. Треба спробувати подати знак ще раз.
Він навшпиньки пройшов намоклою, всипаною гравієм, доріжкою, постукав у двері і, спинивши дух, приклав вухо до дірки в замку. Ніякої відповіді. Дивно. Ще раз! По той бік дверей щось зашаруділо, і чийсь голос спитав:
— Хто там?
"Це не Джоб,— подумав містер Піквік, похапцем притискуючись до стінки. — Це жінка".
Не встиг він додумати до кінця цю свою думку, як над дверима відчинилося вікно і три або чотири жіночі голоси спитали разом:
— Хто стукає?
Містер Піквік боявся й поворухнутись. Було ясно, що весь дім прокинувся. Містер Піквік з усіх сил старався лишатися непомітним, поки вгамується буча, і вирішив зараз же після того перелізти назад або загинути в борні.
Як і всі рішення містера Піквіка, це було найкраще з можливих у таких обставинах, та, на нещастя, воно базувалося на гадці, що дверей удруге не насміляться відчинити. Як же неприємно було йому почути брязкіт ланцюга та засува і побачити, що двері повільно розчиняються дедалі ширше! Він крок по кроку відступав у куток, але присутність його особи заважала відкрити двері на всю широчінь.
— Хто там? — верескнув цілий хор тремтячих голосів, що складався з начальниці пансіону, трьох виховательок, п'яти служниць і тридцяти вихованок, напівроздягнених і в папільйотках.
Звичайно ж, містер Піквік не сказав, хто там, і тоді весь хор заспівав іншої: "Боже, боже, жах який!"
— Куховарко, — промовила начальниця, що обачно стояла позад усіх аж на верху сходів, — куховарко, чому ви не виходите подивитись у сад?
— Вибачте, мадам, я не можу, — відповіла куховарка.
— Що за дурепа, ця куховарка! — гукнули тридцять вихованок.
— Куховарко!— з великою гідністю промовила начальниця,— не сперечайтесь, прошу. Ідіть мені зараз же в сад і подивіться.
Куховарка зайшлася плачем, а одна з служниць підтримала її досить голосним "Сором вам!", за що тут же дістала попередження про звільнення.
— Чуєте, куховарко? — настоювала начальниця, нетерпляче тупаючи ногою.
— Хіба ви не чуєте, добродійко куховарко? — спитали три виховательки.
— Яка безсоромна ця куховарка! — сказали разом тридцять панн.
Підбадьорена цими словами, безталанна куховарка ступила крок чи два наперед і, тримаючи свічку так, що не могла бачити нічого, запевнила, що за дверима нікого нема, і то, безперечно, був вітер. Двері збирались вже зачиняти, коли одна допитлива панна визирнула в шпарку і жахливо зойкнула. Всі позбігалися до дверей знову.
— Що трапилося з міс Смісерс? — спитала начальниця, поки зазначена міс Смісерс заходилась істерикою силою на п'ять механічних дівчат.
— Боже мій! — скрикнули двадцять дев'ять панн, — що з тобою, Смісерс, голубко?
— Чоловік! Чоловік за дверима! — верещала міс Смісерс.
Почувши це, начальниця, не барячись, побігла до себе в спальню, зачинилася на ключ і, прибравши вигідно! пози, впала непритомна. Виховательки, вихованки й служниці кинулись нагору, і ніколи й ніде не було заразом стільки плачу, вищання та зомлінь. Серед цього розруху містер Піквік вийшов з свого притулку.
— Леді, любі леді... — почав був він.
— О, він зве нас любими! — обурилася найстаріша і найбридкіша вихователька. — Яке страховище!
— Леді! — кричав у розпачі містер Піквік, — послухайте! Я не злодій. Мені треба бачити начальницю.
— Ах, негідник, йому треба місис Томкінс! — скрикнула друга вихователька.
Тут знявся ще більший галас.
— Дзвоніть на гвалт! — зарепетувала дюжина голосів.
— Не дзвоніть, не дзвоніть! — благав містер Піквік.— Ви ж подивіться на мене. Хіба я схожий на злодія? Любі мої леді, ви можете зв'язати мені руки й ноги або зачинити в комору, коли вам більше до вподоби. Вислухайте тільки те, що я вам хочу сказати.
— Як опинилися ви в садку? — наважилась спитати одна з служниць.
— Покличте начальницю, і тоді я все розповім,— настоював містер Піквік, напружуючи якомога свої легені. — Покличте її... не турбуйтесь тільки та покличте начальницю, — і знатимете все.
Чи вплинуло чесне Піквікове обличчя, чи його манери, чи спокуса, проти якої так трудно встояти жінці,— спокуса довідатись про щось, укрите таємницею,— ми того сказати не можемо, але поміркованіші (три-чотири особи) потроху заспокоїлись. Вони запропонували, щоб Піквіка на доказ його щирості було негайно ув'язнено і, коли той погодився, посадили його в комірчину, де вдень висіли капелюшки та торбинки вихованок, і зачинили на ключ. Це надало духу всім іншим; з'явилася місис Томкінс —і переговори почалися.
— Що ви робили в моєму садку, чоловіче? — спитала місис Томкінс.
— Я прийшов попередити, що одна з ваших вихованок збирається тікати цієї ночі.
— Тікати? — скрикнула начальниця, три виховательки, тридцять панн і п'ять служниць. — Тікати? Хто? З ким?
— З вашим другом, Фіц-Маршалем.
— Моїм другом? Я не знаю такої особи.
— Ну тоді з містером Джінглем.
— Ніколи за життя не чула такого прізвища.
— Значить, мене обдурили й ошукали!— скрикнув містер Піквік. — Я став жертвою змови... і підлої, низької змови. Пошліть у готель "Ангела", мадам, якщо ви мені не вірите. Покличте звідти лакея містера Піквіка благаю вас.
— Це порядна людина, бо в нього є лакей, — шепнула місис Томкінс одній з виховательок.
— На мою думку, місис Томкінс, цей лакей доглядав його, — відповіла вихователька. — Я гадаю, що він божевільний, і то не лакей, а наглядач.
— Мабуть, ви маєте рацію, міс Гвін, — погодилась начальниця. — Пошліть двох служниць у готель, а решта нехай залишається тут захищати нас.
Отже, двох служниць відрядили до готелю "Ангела" шукати містера Семюела Веллера, а решта троє залишились захищати місис Томкінс, трьох виховательок і тридцять вихованок. Містер Піквік сидів у коморі під гроном торбиночок на сендвічі і з усією філософічністю та силою волі, які міг прикликати собі на допомогу, чекав повернення посланців.
Минуло півтори години, доки містер Піквік вийшов на волю й побачив перед собою весь персонал пансіону, містера Семюела Веллера і... старого Вордла з його майбутнім зятем — Трандлем.
— Дорогий мій друже, — кинувся до нього містер Піквік, — з'ясуйте, бога ради, цій леді неймовірне й прикре становище, в якому я опинився. Мій слуга, певно, сказав уже вам про нього. Ствердіть, будьте ласкаві, що я не злодій і не божевільний.
— Все вже з'ясовано й стверджено, мій друже,— відповів містер Вордл, стискуючи праву руку свого приятеля, тоді як містер Трандл стискав йому ліву.
— А хто казав або скаже, що це — неправда, — втрутився містер Веллер, виступаючи наперед, — я назву того брехуном самого. І якщо їх знайдеться цілий десяток, нехай то будуть найміцніші чоловіки, я ладен довести їм, коли шановні леді вийдуть звідси, що вони помиляються. — Виголосивши таке, містер Веллер запально стукнув кулаком об свою долоню й підморгнув до місис Томкінс. Важко описати обурення, з яким начальниця поставилась до самої думки про можливість існування десяти чоловіків у її установі.
Містер Піквік, з'ясувавши частково справу, міг уже піти. Але ні дорогою додому, ні за вечерею він не промовив і слова. Він, здавалося, занімів. Тільки раз, єдиний раз, повернувся він до містера Вордла й спитав:
— Як ви потрапили сюди?
— Ми з Трандлем приїхали на полювання, — пояснив Вордл.