Для вашого кучера і коней це щось нове — пробиратися додому крізь завірюху.
Бідолашний містер Вудхаус мовчав, заціпенівши з переляку; зате іншим було що сказати; всі інші висловлювали подив або демонстрували його відсутність, задавали питання або намагалися сказати щось втішне. Місіс Вестон і Емма щиро намагалися його підбадьорити і відвернути увагу від того, що сказав зять, котрий доволі бездушно тріумфував.
— Я був у захваті від вашої рішучості, сер, — мовив він, — мати сміливість виїхати в таку погоду, заздалегідь знаючи, що незабаром піде сніг! Мабуть, усі бачили, що скоро піде сніг. Я захоплююсь вашою мужністю; смію надіятися, що ми благополучно дістанемося додому. Навряд чи дорога стане непроїзною, коли снігопад триватиме ще годину чи дві; ми ж маємо дві карети: якщо одну з них замете в полі, то в нашому розпорядженні буде ще одна. Сподіваюся, що ще до півночі ми цілими й неушкодженими доберемося до Гартфілда.
Містер Вестон, тріумфуючи з іншого приводу, зізнався, що знав про початок снігопаду, але певний час мовчав, аби не налякати містера Вудхауса і не дати йому приводу хутенько від'їхати додому. А про сніг, що випав чи може випасти в кількості, достатній для того, щоб зашкодити їхньому поверненню, навіть говорити несерйозно. На його жаль, зворотній шлях ні з якими труднощами пов'язаний не буде. Особисто він хотів би, щоб дорога стала непроїзною і всі вони затрималися в Рендоллзі; місце можна було б знайти для кожного. Містер Вестон закликав свою дружину погодитися з ним у тому, що, виявивши певну кмітливість, можна всіх розмістити; вона ж насилу уявляла, як це зробити, бо знала, що в будинку є лише дві вільні кімнати.
— Що ж робити, люба моя Еммо, що ж робити? — цей вигук став першою реакцією містера Вудхауса; упродовж деякого часу він тільки те й робив, що повторював цю фразу. За розрадою звернувся до Емми; її запевнення в тому, що ніякої небезпеки немає, що коні у них чудові, кучер також, і що поруч з ними буде багато друзів, трохи його збадьорили.
Старша дочка стривожилася не менше за батька. Страх перед вимушеною затримкою в Рендоллзі, в той час як її діти перебувають у Гартфілді, цілком заволодів її уявою. Вона гадала, що зараз дорогою ще можуть проїхати люди відчайдушні. Перебуваючи в такому душевному стані, що не допускав жодних зволікань, Ізабелла почала енергійно наполягати на тому, щоб її батько та Емма залишились у Рендоллзі, а вони з чоловіком негайно ж вирушили в дорогу, долаючи на своєму шляху всілякі снігові замети.
— Любий, віддай розпорядження, щоб карету подали негайно, — сказала вона. — Гадаю, що коли ми вирушимо негайно, то нам іще вдасться проїхати; у найгіршому разі я зможу вийти з карети і піти пішки. Мені зовсім не страшно. Я здатна подолати навіть половину шляху. Ти ж знаєш, що вдома зможу перевзутися. Від таких прогулянок я не застуджуюсь.
— Та невже! — відповів її чоловік. — Тоді це — найдивовижніша у світі річ, бо взагалі-то ти застуджуєшся від усього. Ви тільки подумайте — йти додому пішки! Гарненько ж ти взута, щоб іти додому, нічого не скажеш. Коням — і тим буде непереливки.
Ізабелла звернулася за підтримкою до місіс Вестон. Та була обома руками "за". Потім Ізабелла підійшла до Емми; але Емма ще плекала надію, що всі вони зможуть проскочити; не встигло обговорення скінчитись, як містер Найтлі, котрий вийшов із кімнати відразу ж після першого повідомлення свого брата про сніг, знову повернувся й розповів, що виходив надвір подивитися погоду і пересвідчився, що будь-які перешкоди для їхнього повернення додому відсутні, коли б вони не забажали, можна їхати — зараз чи через годину. Він виходив аж за алею і трохи пройшовся по дорозі, що веде до Гайбері — ніде глибина снігу не була більшою за півдюйма, а в багатьох місцях він ледве прикривав землю. Наразі подекуди ще падають окремі сніжинки, але хмари вже рідшають і всі ознаки вказують на те, що непогода скоро припиниться. Він бачився з кучером, і вони обидва зійшлися на тому, що боятися нічого.
Ця добра звістка принесла Ізабеллі величезне полегшення, для Емми вона також була не менш приємною, бо батько одразу ж заспокоївся настільки, наскільки дозволяли його слабкі нерви; але збурену тривогу вже не можна було вгамувати настільки, щоб він — продовжуючи залишатися в Рендоллзі — міг почуватися зовсім спокійно. Він удовольнився тим, що наразі повертатися додому було безпечно, але ніщо не могло переконати його в тому, що залишатися — так само безпечно; і доки інші на всі лади до чогось закликали і щось рекомендували, містер Найтлі та Емма вирішили справу кількома стислими фразами:
— Ваш батько все одно хвилюватиметься; чому ви не їдете?
— Я готова, якщо готові інші.
— Мені подзвонити?
— Так, прошу.
Отож містер Найтлі подзвонив і наказав подати карети.
Пройде небагато часу — сподівалася Емма — і одного її неспокійного попутника доправлять до власного будинку, де в нього буде змога прийти до тями і протверезіти, а другий — припинить нервувати і знову набуде душевного спокою після сповненого тягот візиту.
Подали карети: дійти до власного екіпажу і сісти в нього містеру Вудхаусу, котрий у таких випадках завжди був об'єктом першочергової уваги, дбайливо допомогли містер Найтлі і містер Вестон, але ніякі сказані ними слова не заспокоювали його; він знову непокоївся, бачачи сніг, який продовжував падати, і виявивши той прикрий факт, що надворі стояла ніч набагато темніша, ніж він очікував. Він боявся, що повертатися буде дуже важко, боявся, що це не сподобається бідолашній Ізабеллі. А тут іще сердешна Емма в кареті позаду. Він не знав, як їм найліпше вчинити. Їм слід якомога ближче триматися разом — і поговорити з Джеймсом, і наказати йому їхати дуже повільно, не відриваючись од другої карети.
Ізабелла сіла в екіпаж слідом за батьком, а Джон Найтлі, забувши, що він має їхати не з ними, сів разом із нею — що було цілком природно. Отож Емма, яку супроводжував до другої карети містер Елтон, виявила, коли він всівся поруч, що дверцята — як і належить — за ними зачиняють і що їх очікує поїздка тет-а-тет. Коли б не підозри, які він викликав того ж дня, то ця поїздка стала б не тимчасовою неприємністю, а задоволенням; вона б поговорила з ним про Гаррієт, і три чверті милі промайнули б непомітно. Але після того, що сталося, вона воліла б не їхати разом. На думку Емми, містер Елтон випив у гостях забагато доброго вина, і тому вона побоювалася, що дорогою він верзтиме дурниці.
Щоб якомога сильніше стримати його власною поведінкою, вона тут же приготувалася до витончено-спокійної та серйозної розмови про погоду і про ніч; але не встигла почати, не встигли вони минути ворота і приєднатися до іншої карети, як містер Елтон різко обірвав її на півслові і схопив за руку, вимагаючи уваги. Користуючись неоціненною нагодою, він почав несамовито признаватись їй у коханні, висловлюючи почуття, — про які вона, напевно ж, здогадувалася, — зі страхом і обожненням сподіваючись на взаємність і виказуючи готовність померти, якщо йому відмовлять, але тішачи себе тим, що його палка прихильність, його незрівнянне за своєю силою кохання та неземна пристрасть не могли не вплинути на неї; коротше кажучи, він рішуче налаштований на те, що вона, поставившись серйозно до його слів, якнайскоріше пристане на його пропозицію. Отже, це дійсно було так. Не відчуваючи ані найменших докорів сумління, не вибачаючись і не надто ніяковіючи, містер Елтон, колись закоханий у Гаррієт, тепер освідчувався їй. Вона намагалася зупинити його, але марно; він уперто продовжував, доки не виговорився. Якою б роздратованою вона не була, усвідомлення характеру ситуації змусило Емму стримати свої почуття, коли нарешті у неї з'явилася можливість говорити. Їй здавалося, що це глупство наполовину пояснювалося сп'янінням, і тому сподівалася, що воно незабаром минеться. Вона відповіла напівсерйозно і напівграйливо, сподіваючись, що це найліпшим чином відповідатиме тому половинчастому станові, в якому перебував містер Елтон:
— Я просто вражена, містере Елтон. І це ви кажете мені! Ви, мабуть, забуваєтесь і приймаєте мене за мою подругу — я радо передам міс Сміт будь-яку звістку; але, будь ласка, мені нічого подібного більше не кажіть.
— Міс Сміт! Звістка для міс Сміт! Та що ви кажете?! Та невже? — Він повторив її слова з таким нахабством у голосі і розв'язно-удаваним здивуванням, що вона не стрималась і скипіла:
— Містере Елтон, що це за поведінка така! Я маю для неї лише одне пояснення: ви самі не при собі, інакше б не говорили зі мною або з Гаррієт подібним тоном. Тримайте себе в руках і не кажіть більше нічого, а я спробую забути те, що чула.
Та містер Елтон випив якраз достатньо, аби в нього розв'язався язик, але не затьмарився розум. Він чудово розумів, про що говорить; палко заперечивши її підозри як надзвичайно образливі і мимохідь висловивши свою повагу до міс Сміт як до її подруги — але водночас висловивши здивування тим, що про неї згадали взагалі, — містер Елтон повернувся до теми своїх пристрасних почуттів і вимагав негайної позитивної відповіді.
Чим менше вона думала про його нетверезість, тим більше — про його непостійність та зарозуміле нахабство; і, вже менше намагаючись бути ввічливою, відповіла:
— Я більше не маю ніяких підстав для подальших сумнівів. Ви висловилися з цілком достатньою ясністю. Містере Елтон, моє здивування не знає меж. Після тієї поведінки по відношенню до міс Сміт, що свідком її я була протягом останнього місяця, після тих залицянь, котрі я звикла споглядати щодня, звертатися до мене з подібними промовами — це й справді така хиткість характеру, про яку я раніше і подумати не могла! Повірте, сер, мене зовсім не тішить те, що я є об'єктом подібних освідчень.
— Боже праведний! — скрикнув містер Елтон. — Що означають ваші слова? До чого тут міс Сміт! Ніколи в житті я не думав про неї, ніколи не звертав на неї уваги інакше, ніж як на вашу подругу, ніколи не цікавився нею інакше, ніж як вашою подругою. А коли їй щось приверзлося, то вона просто видає бажане за дійсне. Мені дуже жаль, надзвичайно жаль — але до чого тут міс Сміт! О, міс Вудхаус! Як можна думати про міс Сміт, коли поруч — міс Вудхаус! Слово честі, ніякої хиткості характеру тут немає.