Білозуб завжди встоював на ногах. Люди переказували це один одному і щоразу сподівались, що його таки буде збито з ніг, але тим часом Білозуб усе розчаровував їх.
Тоді ще ця його блискавична швидкість. Вона давала йому величезну перевагу над ворогами. Навіть найдосвідченішим з них ніколи не траплялося битись із супротивником, щоб був такий верткий, як він, не кажучи вже про раптовість його атак. Усякий собака перед тим, як напасти, настовбурчує шерсть, вискалюється, гарчить, але Білозуб збиває такого собаку з ніг і рішає перше, ніж той почне битись або ж опам’ятається. Це бувало так часто, що Білозуба стали притримувати, доки його супротивник не скінчить свого підготовчого ритуалу і навіть доки він сам не кинеться на нього.
Та найголовнішою перевагою був для Білозуба його досвід. А на бійках він знався куди більше, аніж будь-який інший собака. Він частіше за них бився, на кожен спосіб і викрут супротивника мав належну відповідь, і його власні способи були настільки розмаїтіші, що навряд чи потрібне йому було удосконалення.
Час минав, і бої між собаками влаштовувано щораз рідше. Люди загубили надію знайти Білозубові гідного супротивника, і Красень Сміт мусив зводити його з вовками що їх зумисне задля цього ловили індіяни в пастки. Бій Білозуба з вовками завжди приваблював юрбу. Одного разу роздобули навіть дорослу самицю-рись, і Білозубові довелося битися смертним боєм. Рись була така сама прудка й хижа, як і він, а билася й зубами, і гострими кігтями, тоді як він мав самі тільки ікла.
Після рисі бойові виступи Білозуба й зовсім припинилися. Не знаходжено звірів, що їх варто було б випускати проти нього. Аж до весни його тільки показували людям за гроші, а тоді прибув сюди якийсь Тім Кінен, картяр, і привів із собою першого на Клондайку бульдога. Ніхто не мав сумніву, що з цим бульдогом конче Білозуб битиметься, і дехто в місті цілий тиждень тільки й розмовляв про це.
Розділ IV
ДАВУЧА СМЕРТЬ
Красень Сміт зняв з нього ланцюга й відійшов.
Уперше Білозуб не кинувся одразу. Він застиг на місці, нашорошив вуха й уважно, з цікавістю роздивлявся на чудного звіра, що стояв перед ним. Зроду не бачив він такого собаки. Тім Кінен штовхнув бульдога вперед і тихо сказав: "Візьми його!" Коротка, присадкувата й незграбна тварина вийшла на середину кола, спинилась і, кліпаючи очима, глянула на Білозуба.
З юрби пролунали вигуки:
— Гайда, Черокі! Візьми його! Гризи його!
Але Черокі, здавалося, не мав особливого бажання битись. Він повернув голову і кліпнув на тих, що кричали, добродушно махаючи цурпалком хвоста. Він не боявся, а тільки лінувався битись. До того ж він, здається, не розумів, що йому таки треба битися з цим собакою. Він не звик мати діло з такими супротивниками і чекав, коли йому дадуть справжнього собаку.
Тім Кінен виступив з юрби і, нахилившись над Черокі, почав ласкаво гладити його по плечах проти шерсті, тим самим ніби злегка підштовхуючи собаку вперед. Це було подібне до наказу і, як видно, ще й дратувало Черокі, бо він став потихеньку, хрипко гарчати. Існував наче якийсь зв’язок між цим гарчанням і рухами руки, що гладила собаку. Що далі вперед вона посувалась, то дужчало гарчання, а потім ураз уривалося, як тільки рука підіймалась,— щоб за хвильку початися знову, коли рука доторкалася йому до шерсті. Кінчаючи погладжувати, щоразу рука якось різко відривалась від тіла, і так само шарпливо знімалося і гарчання.
Все це не могло не вплинути на Білозуба. На плечах і на зашийку йому наїжилась уся шерсть. Тім Кінен востаннє підштовхнув Черокі й відступив назад. Бульдог, хутко чалапаючи на своїх коротких ногах, пробіг кілька кроків за інерцією, а тоді ще трохи власного волею. В цю мить Білозуб кинувся на нього. Юрба захватно закричала. Білозуб, наче кіт, перелетів відстань, що розділяла його від противника, і так само по-котячому рвонув його зубами й відскочив убік.
Позад вуха бульдогові, на товстій його шиї проступила кров. Неначе не помічаючи цього, він обернувся й побіг за Білозубом. Прудкість з одного боку й спокійна впертість із другого захопили глядачів. Почали по-новій закладатися, і ставки більшали. Білозуб усе наскакував, рвав і безборонно відбігав назад, а його чудернацький супротивник усе бігав за ним — не дуже швидко, але й не помалу, спокійно й рішуче, з якимсь мовби діловим виглядом. У його манері відчувалось, що він має певну мету і що нічому в світі не відвернути його від неї.
Це знати було з усього, що він робив, і саме тому Білозуб спантеличився. Зроду він не бачив такого собаки. Ніякого тобі волосся на шкірі, шерсть така куценька, що зовсім не боронить перед покусами. А де те густе хутро, що в’язло в зубах Білозубові, коли він бився з собаками своєї породи? Шкіра в цього собаки м’яка, зуби вільно вгороджувалися йому в тіло, і вій зовсім начебто не здатний оборонитись. Була ще одна дивна річ — цей пес не скавулів, як звичайно інші собаки, що з ними Білозубові доводилося битись. Бульдог тільки тихенько гарчав і мовчки терпів його зуби, хоч не переставав ні на одну мить за ним бігти.
Черокі не був дуже длявий. Він обертався й звивався досить швидко, але жодного разу не міг схопити Білозуба. І його теж спантеличило. Ніколи ще він не бився так, щоб не схопитися з собакою,— звичайно обидва собаки намагаються одразу зітнутись. А цей його супротивник увесь час тримався на віддаленні, метлявсь туди-сюди і ухилявся від нього. І навіть, схопивши Черокі зубами, він зараз же розтуляв зуби й відскакував.
Білозубові все не щастило схопити бульдога за м’яке місце на горлі. Черокі був дуже низенький, та й заважали його масивні щелепи. Тим часом, однак, Білозуб був майже зовсім не подряпаний, а в бульдога на тілі ран ставало дедалі більше. Шия й голова йому були порвані з обох боків, з ран точилася кров. Але Черокі нічим не виявляв, що це його турбувало, і бігав собі безперестану за Білозубом. Тільки раз він якось нерішуче спинився й кліпнув на глядачів: помахуючи своїм цурпалком хвоста, він хотів сказати їм, що ладен і далі битись.
У цю мить Білозуб наскочив і рвонув йому рештки вуха. Вже трохи розсердившись, Черокі знов шарпнувся в погоню, бігаючи всередині того кола, що робив Білозуб, і силкуючися схопити його своїм мертвим хапком за горло. Раз він тільки на волосинку схибив. Під похвальні вигуки глядачів Білозуб жваво відскочив у протилежний бік, лише тим і ухилившись від небезпеки.
Час минав. Білозуб налітав, ухилявся, насідав, відскакував, рвав. А бульдог понуро й певно все біг за ним. Рано чи пізно він свого доскочить і, схопивши супротивника за горло, забезпечить собі перемогу. Поки що ж він терпляче зносив усе. Замість вух йому висіли якісь китиці, на шиї й на плечах видніли десятки ран від іклів, навіть губи були покусані й у крові — він не міг устерегтися й оборонитись проти блискавичних наскоків ворога.
Раз у раз силкувався Білозуб збити Черокі з ніг, але занадто вже різнилися вони зростом: бульдог був дуже низький і присадкуватий. Білозубові видалось, що прийшла слушна нагода. Крутнувшися різко в протилежний бік, він скористався моментом, коли забарніший Черокі виставив незахищене плече, і налетів на ворога. Однак його плече виявилось далеко вище за противникове, а він ударив з такою силою, що не встояв сам і перелетів через бульдога. За весь час його боїв люди оце вперше побачили, що він не втримався на ногах. Його тіло в повітрі по-котячому вивернулося, і тільки завдяки цьому не впав він навзнак па землю. Він важко вдарився боком і за хвильку вже скочив на ноги. Та якраз у цю мить Черокі встиг схопити його зубами за горло.
Схопив він не зовсім вдало, бо занизько, коло грудей, але вже зубів не розтуляв. Білозуб несамовито закидався з боку в бік, намагаючися струснути з себе бульдога. Цей тягар, що волочився за ним, доводив його до сказу. Він зв’язував Білозуба і не давав вільно рухатись. Це була наче та пастка, і весь його інстинкт обурювався й повставав проти неї. Кілька хвилин він був зовсім як божевільний. Уся його життєва сила знуртувалася в ньому. Тіло його посіла невситима жадоба жити. Здоровий розум десь ізник, так, неначе зовсім не стало мозку. Усе поглинув сліпий порив жити й рухатись,— насамперед рухатись і далі рухатись, бо саме в русі виявляється життя.
Білозуб без упину крутився й крутився, повертався, шарпався вперед і назад, увесь час силкуючись якось звільнитись від цього п’ятдесятифунтового тягара, що висів йому на шиї. Бульдог не боровся, він тільки не розтуляв щелепів. Зрідка, як йому траплялось торкнутися землі, він пробував опинатись, але зараз же знову злітав у повітря, і Білозуб, несамовито гасаючи, далі волік його за собою. Черокі корився інстинктові. Він знав, що чинить правильно, коли міцно стискує зуби, і часом аж здригався від задоволення. У такі моменти він заплющував очі, даючи своє тіло вільно мотати й крутити, як приведеться, не звертаючи уваги навіть на біль. Це не мало ніякого значення, головне — не розтулити зубів,— і він таки не розтулював їх.
Білозуб перестав носитись, лиш коли остаточно висилився. Він нічого не міг вдіяти і нічого не розумів. Ніколи, скільки разів він бився, не траплялось йому такого. Жоден собака так не бився. Там усе було просто: налетів, рвонув і відскочив; знову налетів, рвонув і відскочив. Трохи перекинувшись на бік, Білозуб лежав і відсапувався. Черокі, пе розтулюючи зубів, насідав на нього, щоб зовсім повалити його на землю. Білозуб опинався й відчував, що щелепи бульдога, трохи послабивши стиск і немовби жуючи його шкуру, чимраз ближче підсуваються йому до горла. Черокі діяв так, щоб, не випускаючи захопленого, при кожній нагоді хапати далі. Така нагода траплялася, коли Білозуб утихомирювався, а коли він боровся, то Черокі задовольнявся тим, що міцніше стискував зуби на його шиї.
Зашийок Черокі — то був єдиний шмат тіла супротивника, куди Білозуб міг дістати зубами. І він учепився йому в карк, але так жувати, як бульдог, не вмів, та й щелепи його не були до цього пристосовані. Він тільки несамовито рвав і кусав, аж доки раптом становище змінилось і це стало неможливе. Бульдогові пощастило повалити його на спину, і тепер, усе тримаючи Білозуба за горло, він опинився поверх нього.