Судно поверталося проти вітру.
Коли шхуна стала впоперек хвиль, на нас ударила вся сила вітру, що від нього ми досі втікали. Здуру я обернувсь до вітру лицем. Він стіною наваливсь на мене, повітря забило мені легені, і я не міг його видихнути. Коли я отак захлинався повітрям, а "Привид" нараз дуже накренивсь і ніби вгруз на місці, підставивши хвилі борт, я побачив величезну водяну гору, що піднялась над моєю головою. Я відвернувся, перевів дух і знову глянув угору. Хвиля нависла над кораблем. Промінь сонця заграв на її хребті, і на мить мені сяйнула в очі прозора зелень води, облямована молоком шумовиння.
Тоді хвиля впала, і неначе настав кінець світу. Мене мов привалило страшним обвалом, збило з ніг, і я опинився під водою. У голові майнула жахлива думка: це ж мене зараз змиє в море! Я вже чув про такі випадки... Мене перекидало, било об палубу, несло хтозна-куди. Не мігши вже стримувати віддиху, я набрав повні легені їдучої солоної води. Та весь той час не спадало мені з голови одне: я мушу винести клівера на вітер! Смерть мене не лякала. Я певен був, що якось вискочу з біди. Мою очманілу голову сповнювала думка, що треба виконати наказ Вовка Ларсена, мені ввижався він сам: стоячи за штурвалом, серед розбурханої стихії, він відважно кидав виклик бурі, протиставлячи їй свою волю.
Мене з розгону вдарило об щось, певно, об планшир. Я дихнув і відчув, що вдихаю життєдайне повітря. Спробував підвестись, але знов ударився об щось головою і впав на палубу. Виявилося, що хвиля ніби з якоїсь примхи занесла мене під півбак. Вибираючися рачки звідти, я наштовхнувся на Томаса Магріджа, що лежав плазом і стогнав. У мене не було часу з ним морочитись. Я мусив перенести клівера.
Коли я вибрався на палубу, мені здалося, що всьому настав край. З усіх боків тріщало дерево, бряжчало залізо, дерлася парусина. "Привида" розривало, розламувало, розбивало вдрізки. Фок і фор-топсель, повиснувши без вітру через наш маневр, лопотіли й рвалися, бо нікому було підтягти шкот; важкий гік, грюкочучи, перелітав від борту до борту. Довкола літали різні уламки; уривки линв метлялись і звивалися, неначе змії. Раптом затріщав, уломившись, і полетів униз фок-гафель.
Він упав лише за кілька дюймів від мене, і я, враз прочумавшись, кинувся до роботи. Може, не все ще пропало? Я пригадав, як Вовк Ларсен попереджав мене, що буде справжнє пекло; ось воно й настало. А де ж він? Оглянувшись, я побачив його: напруживши свої могутні м’язи, він підтягав грота-шкот. Ту мить корма шхуни задерлася високо вгору, і його постать виразно вималювалася на тлі білих хвиль, що мчали повз нас. І все те, всю страшну картину хаосу і руйнації, я побачив, почув і осягнув за якусь чверть хвилини.
Мені не було коли глянути, що сталося з шлюпкою,— я метнувсь до клівер-шкота. Сам клівер почав лопотіти, то рвучко напинаючись, то раптом знов обвисаючи. Вчепившись у шкот, я цупив його з усієї сили, і щоразу, як вітрило обвисало, мені щастило трохи відтягти його. Я зробив усе, що лишень міг. Я тяг, аж пучки мені репалися з натуги. А тим часом бом-клівер і стаксель порвало на клапті й понесло за вітром.
Але я все тяг і тяг шкота, щоразу закріплюючи двома обертами те, що пощастило відвоювати. Потім вітрило стало легше піддаватися,— до мене наспів Вовк Ларсен. Він тяг шкота, а я підбирав слабину.
— Закріплюйте! — гукнув він.— І нум далі!
Біжачи за ним, я завважив, що, попри всю руйнацію, маневр було виконано. "Привид" ліг у дрейф. Він іще міг змагатися і змагався з стихією. Хоч майже всі вітрила зірвало, але винесений на вітер клівер і попущений до кінця грот лишились цілі і тримали судно провою до розлютованих хвиль.
Я став шукати очима шлюпку, і поки Вовк Ларсен ладнав для неї талі, я побачив, як вона піднялася на хребет височезної хвилі з завітряного боку від нас, за яких двадцять футів. І так вдало розрахував капітан, що нас відносило просто на шлюпку; нам лишалось тільки зачепити талі за обидва кінці й витягти її на борт. Але робиться воно не так легко, як про те пишеться.
Спереду в шлюпці був Керфут, Уфті-Уфті сидів за стерном, а Келлі посередині. Коли нас піднесло ближче, шлюпку підняло на хвилю, а ми пірнули в безодню, і тоді майже просто над собою я побачив голови трьох людей, що через борт дивилися на нас униз. Іще за мить уже нас піднесло вгору, а шлюпка провалилася між двома хвилями. Не йнялося віри, що нова хвиля не розтрощить об "Привид" ту тоненьку шкаралупку.
Але в слушну хвилину я кинув линву з гаком Уфті-Уфті, а Вовк Ларсен — Керфутові. Обидві линви зараз же зачеплено, і всі троє, діждавшись зручної миті, водночас спритно стрибнули на палубу шхуни. Коли борт "Привида" вивернувсь із води, шлюпка лягла на нього, і не встигло судно перехилитись назад, як ми витягли її на палубу і перекинули догори дном. Я помітив, що в Керфута ліва рука в крові. Йому якимсь побитом розтовкло середній палець. Але він і взнаки не давав, що йому боляче, і правою рукою допомагав нам принайтовити шлюпку.
— Біжи, Уфті, перенести клівера! — звелів Вовк Ларсен.— Келлі, піди на корму попусти грота-шкот! Ти, Керфуте, паняй на бак та глянь, що там з коком! А ви, містере Ван-Вейдене, лізьте знов нагору, обріжте все стріп’я.
Повіддававши накази, він помчав до штурвала, стрибаючи, як тигр. Поки я дерся на фор-ванти, "Привид" поволі вивертався під вітер. Та цього разу, коли шхуна провалилась між дві водяні гори, на ній не було вже вітрил, що їх могло б зірвати. Я ще не доліз до салінга, коли мене притисло вітром до вантів так, що якби я й хотів, то не міг би впасти. Шхуна так накренилась, аж трохи щогли не лягли на воду, і я бачив палубу не внизу, а спереду, майже з собою врівні. Та я, властиво, й не бачив її, бо вона вся була під водою. З води стирчали дві щогли — оце й усе. На хвилинку "Привида" зовсім затопило. Але потроху, все більше вивертаючись під вітер, шхуна стала вирівнюватись, і скоро її палуба, мов китова спина, виринула над поверхнею води.
Тоді ми помчали далі по розшаленілому морі; а я, наче та муха, повис на салінгу, виглядаючи інших шлюпок. За півгодини я побачив другу шлюпку, перекинену догори дном; за неї чіплялись Джок Горнер, огрядний Луїс і Джонсон. Цього разу я лишився нагорі, а Вовкові Ларсенові пощастило лягти в дрейф так, що нас не залило хвилею. Як і перше, нас понесло на шлюпку. Швидко наготували талі, кинули людям кінці, і вони, немов ті мавпи, видряпалися на борт. Шлюпка розбилася об шхуну, коли її витягали на палубу, але її все ж принайтовили до палуби, сподіваючись колись полагодити.
І знову, гнаний бурею, полетів "Привид" уперед, часом Так поринаючи у воду, що, здавалося, вже не вирине ніколи. Навіть штурвал, дарма що він був куди вище шкафута, раз у раз покривало водою. В такі хвилини мене охоплювало дивне почуття: мені здавалося, що я тут наодинці з богом і сам бачу весь шал його гніву. Але штурвал виринав знову, виринали широкі плечі Вовка Ларсена, і його руки, що стискали спиці і кермували корабля, підвладного його волі, волі земного бога. Він панував над бурею, струшував із себе водяні гори, що вергала вона на нього, і, ніби осідлавши її, мчав на ній до своєї мети. Ну, чи не диво! Чи не диво дивне, що якісь комашки-люди живуть, дихають, працюють, ведуть таку утлу споруду з дерева й парусини крізь таке грізне, страхітливе буяння стихій!
Знов і знов "Привид" злітав на хребет хвилі, палуба зринала над водою, і шхуна мчала далі серед шаленого виття бурі. Десь близько шостої години, коли останній промінь дня погас і над морем залягли зловісні сутінки, я нагледів третю шлюпку. Вона також плавала догори дном, тільки людей не видно було. Вовк Ларсен знову виконав свій маневр, тобто відплив, а потім зайшов проти вітру і ліг у дрейф. Та цього разу він прорахувався футів на сорок, і шлюпку пронесло у нас за кормою.
— Шлюпка номер чотири! — гукнув Уфті-Уфті: гострі його очі прочитали номера, коли човен на мить виринув із піни.
То була Гендерсонова шлюпка; разом з ним на ній загинули Голіок і Вільямс, іще один з досвідчених матросів. Що вони загинули, було очевидно, але шлюпка лишилася на воді, і Вовк Ларсен зробив ще одну відчайдушну спробу здобути її. Я спустився на палубу і побачив, що Горнер і Керфут марно протестують проти цієї спроби.
— Авжеж, так я й попущу, щоб вітер забрав у мене шлюпку, хай він навіть із самого пекла! — кричав Ларсен, і хоч ми всі четверо понахиляли голови до нього, здавалося, наче голос його доходить із незмірної далечини.
— Містере Ван-Вейдене! — гукнув він, а мені серед реву і свисту вчувся тільки шепіт.— Станьте до клівера з Джонсоном і Уфті. Решта — до грота! Та швидко, а то я з вас дух повипускаю! Зрозуміли?
І коли він раптом наліг на штурвал і "Привид" почав повертатись, мисливцям нічого не лишилося, як тільки скоритися і якнайкраще виконати небезпечне завдання. Який то був ризик, я зрозумів лиш тоді, коли ще раз опинився під хвилею і в смертельному страхові вчепився в планку біля фок-щогли. Але пальці мої не втримались, мене відірвало і змило за борт. Плавати я не вмів, та на дно піти не встиг, бо хвиля зараз же вишпурила мене назад на палубу. Чиясь дужа рука схопила мене, і коли "Привид" нарешті виринув, я побачив, що свій порятунок маю завдячувати Джонсонові. Він стурбовано озирався навколо, і я помітив, що Келлі, котрий хвильку тому прийшов на бак, щез.
Шхуна й цим разом проскочила повз шлюпку, а що тепер ми були з іншого боку від неї, Вовкові Ларсенові довелося вдатись до іншого маневру. Йдучи фордевінд з вітрилами на правім борті, він привів шхуну до вітру і вернувсь до шлюпки круто бейдевінд лівим галсом.
— Молодчага! — гукнув мені Джонсон у вухо, коли ми після маневру щасливо витримали справжній потоп. Я розумів, що він хвалить не Вовка Ларсена, а шхуну.
Вже так смеркло, що шлюпки й не видно було, але Вовк Ларсен упевнено вів шхуну крізь страшне кипіння хвиль, ніби ним керував якийсь несхибний інстинкт. Тепер, дарма що весь час заливані водою, ми не могли провалитися в безодню між двох бурунів, і нас понесло прямо на перекинуту шлюпку; скоро ми підняли її на палубу, добряче побивши.
Далі ми ще дві години працювали до знемоги. Всі — двоє мисливців, троє матросів, Вовк Ларсен і я — брали рифи на клівері та гроті.