Пітер Пен і Венді

Джеймс Метью Баррі

Сторінка 24 з 27

Ця проста й сувора мова дійшла до сердець бравих моряків, і вони зустріли її схвальними вигуками. Пролунало кілька коротких, чітких наказів, судно повернуло і взяло курс на материк.

Капітан Пен обчислив за судновою картою, що, коли погода не зміниться, вони десь на 21 червня допливуть до Азорських островів. А далі, щоб не гаятись у дорозі, полетять.

Деякі хлопчаки хотіли, щоб їхній корабель був мирним, інші залюбки стали б піратами. Але капітан тримав їх у шорах, і вони не зважувались навіть словом згадати про свої бажання. їм лишалось тільки мовчки коритися. Задавака вже дістав десяток гарячих за те, що не знав, як вимірюють глибину. Одначе всі вважали, що Пітер лише до пори прикидається — аби тільки не насторожити Венді,— а от коли буде готове нове вбрання, тоді, мовляв, ще побачимо, куди він поверне. Венді й справді, хоч як їй того не хотілося, шила йому нову одіж із найстрахітливіших Гакових уборів. Згодом хлопці пошепки переказували один одному, як Пітер, уперше надягнувши той костюм, до пізньої ночі сидів у капітанській каюті з Гаковим подвійним мундштуком у зубах. Одну руку він стиснув у кулак, а вказівний палець зігнув і грізно виставив перед себе, наче гачок.

Та облишмо корабель і повернімося до осиротілої домівки, яку троє наших знайомих так безжально покинули багато днів тому. Аж сором бере, що ми за весь час ані разу не заглянули до будинку № 14. Проте, хай це вас не турбує: місіс Дарлінг на нас не ображається. Навіть якби ми повернулись туди раніше, щоб співчутливо подивитися на неї, вона напевне сказала б:

— Даремно ви це, їй-право! До чого тут я? Вертайтеся хутчій назад і пильнуйте дітей.

Поки всі матері такі, діти завжди користатимуться з цього. Так уже воно ведеться.

Навіть оце й тепер ми зважилися переступити поріг знайомої дитячої кімнати лише тому, що її законні мешканці вже у дорозі додому. Ми тільки трохи випередили їх, щоб побачити, чи добре заслані їхні ліжечка й чи не збираються містер й місіс Дарлінги кудись іти. Адже ми всього-на-всього посланці. Ви питаєте, а з якої б то речі їхні ліжечка мають бути добре заслані, коли вони так невдячно їх покинули? Чи не було б їм по заслузі, якби вони повернулись і дізналися, що їхні тато й мама поїхали гуляти десь за місто? Справді-бо, їх давно б уже час провчити, але якщо я поверну події в такий спосіб, місіс Дарлінг ніколи не пробачить мені цього.

Лиш одного мені страшенно хочеться: попередити її, як це звичайно роблять автори, що її діти вже вертаються і будуть удома в четвер другого тижня. Адже це геть зіпсувало б усю несподіванку, що нею наперед тішаться Венді, Джон і Майкл. Вони ще на кораблі все розміркували: і як зрадіє мама, і як здивується тато, і як Нена стрибне через усю кімнату, щоб першою обняти їх,— хоч, по правді, їм годилося б готуватись до добрячого прочухана. Ото було б чудово позбавити малих негідників сподіваної втіхи, попередивши про все місіс Дарлінг! Нехай би з'явилися такими собі героями, а місіс Дарлінг навіть не поцілувала б їх, а містер Дарлінг ще й буркнув би спересердя: "Тьху, ці шибеники знову тут!"

Та за це нас не похвалили б. Ми ж з вами вже трохи знаємо місіс Дарлінг, отож можемо з певністю сказати: вона б дуже розсердилась, якби ми спробували позбавити дітлахів цієї невеличкої радості.

— Але ж, люба місіс Дарлінг, до того четверга ще десять днів! І якщо ми зараз скажемо вам усе як є, ви на десять днів раніш позбудетеся смутку й тривоги.

— Правда, але якою ціною! Позбавивши бідолашних дітей десяти радісних хвилин!

— Ну, коли ви так дивитесь на речі...

— А як ще на них можна дивитися?

Ви самі бачите, що в цієї жінки надто слабка вдача. Я оце щойно хотів був розхвалити її до небес, але тепер розсердився й не скажу більш ані слова. Та, зрештою, і ні до чого її попереджати: у неї і так усе напоготові. Ліжечка гарненько заслані, сама вона нікуди не виходить з дому, і — завважте — вікно дитячої кімнати завжди відчинене. Ну, а нам хоч бери й вертайся назад на корабель. Та коли ми вже тут, то запишімося й подивимось, що буде далі. Це ж бо все, що ми можемо: стояти збоку й дивитися. Ні на що інше ми нікому не потрібні. Тож будемо дивитись і бурчати собі під ніс — може, кому й дошкулить.

Єдина переміна, яку ми бачимо в дитячій кімнаті,— те, що між дев'ятою годиною ранку й шостою вечора там не видно Нениної буди. Коли діти полетіли з дому, містер Дарлінг признався сам собі, що в усьому винен тільки він,— адже не хто інший узяв на ланцюг Не-ну,— і що Нена завжди була куди розумніша від нього. Він, як бачите, мав щиру душу, і, якби не лисина, з нього вийшов би непоганий хлопчак. До того ж він над усе ставив справедливість і йому ніколи не бракувало мужності чинити так, як він вважав за належне. Отож, усе добре розваживши, містер Дарлінг став навкарачки й заліз у буду. На всі умовляння місіс Дарлінг вийти звідти він сумовито, але рішуче відказував:

— Ні, голубонько, саме тут мені місце!

Тяжко караючись за свою провину, він заприсягнувся, що не ви-I лізе з буди аж доти, доки не повернуться діти. Нам його, звісно, шкода, але такий був містер Дарлінг: коли вже щось робив, то завжди з лишком, а ні — то скоро взагалі покидав. Хто б тепер упізнав колись такого гордого Джорджа Дарлінга в цьому сумирному добрязі, що сидів вечорами у своїй буді, гомонячи з дружиною про втрачених діточок та про їхні любі витівки!

А з якою зворушливою шаною ставився він тепер до Нени! І хоч до кбуди її не пускав, проте в усьому іншому догоджав їй як міг.

Кожного ранку буду з містером Дарлінгом виносили й ставили в екіпаж, що віз його на службу, а о шостій годині вечора він у такий самий спосіб вертався додому.

У душі він напевне терпів страшні муки, але не давав того взнаки, навіть чуючи, як вуличні хлопчиська голосно глузують з його скромної оселі. А коли до буди заглядала яка-небудь жінка, чемно скидав [перед нею капелюха.

Можливо, що містер Дарлінг справді перебрав міри, зате яке то було видовище! А коли мотиви його вчинку стали відомі в місті, це зворушило всі серця. Юрби людей сунули за екіпажем, вітаючи його захопленими вигуками. Чарівні дівчата зіскакували на приступки, щоб дістати автограф містера Дарлінга. Найповажніші газети друкували його інтерв'ю. Весь цвіт міського товариства засипав його запрошеннями до обіду, щоразу приписуючи в кінці: "Неодмінно приїздіть у своїй буді".

Того знаменного четверга місіс Дарлінг сиділа надвечір у дитячій кімнаті, дожидаючи чоловіка зі служби. В очах її був глибокий смуток. Придивіться до неї ближче і згадайте, яка вона була жвава та весела колись. А тепер нічого того й сліду не лишилося — адже вона втратила своїх укоханих^діточок! Ні, як собі хочете, а я не можу її ганити. Нехай вона й надміру любить своїх невдячних малих, але, зрештою, то не її вина.

Погляньте лишень на неї — онде вона задрімала в кріслі. Бачите отой кутик її уст, що завжди так вабив око? Тепер він геть помарнів. А рука її здригається на грудях, неначе їх ятрить непогамовний біль. Може, комусь до душі Пітер, а комусь — Венді, ну, а мені — то місіс Дарлінг. А що, як ми оце зараз шепнемо їй уві сні, що ті шибеники вже повертаються? Ото, мабуть, зрадіє!

Вони ж бо й справді уже всього за дві милі від дому і летять чимдуж. Але ми тільки натякнем їй, що вони в дорозі. Ану спробуймо!..

Ні, даремно ми це зробили. Ви бачили, як вона схопилась і погукала їх? А в кімнаті ж нікого немає, крім Нени,

— Ой, Нено, мені наснилося, що наші любі малята повернулись додому!

На очі Нені навернулися сльози, та чим вона могла втішити свою господиню? Хіба тільки лагідно покласти лапу їй на коліна. Отак вони й сиділи вдвох, коли до кімнати занесли буду з містером Дар-лінгом. Ось він саме вистромив звідти Голову, щоб поцілувати дружину. Ви помітили, як змарніло його обличчя? Та стало видимо добріше.

Містер Дарлінг віддав Лізі капелюха, і та зневажливо взяла його. Ліза не мала ані крихти уяви, і їй годі було зрозуміти свого господаря. Знадвору ще долинали вигуки юрби, що супроводила екіпаж, і природно, що містер Дарлінг не міг лишитися до цього байдужий.

— Ви чуєте?— мовив він.— Приємно, коли тебе так шанують!

— Збіговисько вуличних хлопчаків!— кинула Ліза.

— Сьогодні було й декілька дорослих,— заперечив містер Дарлінг і ледь помітно почервонів.

Ліза гордовито задерла носа, та він не дорікнув їй за це ані словом. Загальне визнання не зіпсувало його, а навпаки, зробило лагіднішим. Якусь часинку він посидів, наполовину висунувшись із буди, й погомонів з місіс Дарлінг про свій успіх у місті.

— Боюся, щоб він не запаморочив тобі голови, любий,— сказала вона.

Містер Дарлінг заспокійливо стиснув її руку.

— Якби я мав не таку тверду вдачу — тоді інша річ,— сказав він.— Аж подумати страх, що було б, якби я мав не таку тверду вдачу!

— Слухай, Джордже,— боязко запитала місіс Дарлінг,— але тебе й досі гризе сумління, правда ж? ^___

— Ще й як гризе, серденько! Ти ж сама бачиш, як я себе покарав: живу в собачій буді.

— То це справді покара, Джордже? Ти певен?

— Та ти що, люба!

Звісна річ, місіс Дарлінг тут-таки перепросила чоловіка. А його почала брати соннота, отож він заліз у буду й скрутився клубочком.

— Чи не заграла б ти мені на піаніно?— попрохав він.— Музика так добре заколисує.

Місіс Дарлінг рушила до сусідньої кімнати, але містер Дарлінг нерозважно додав:

— І зачини, будь ласка, вікно. З нього тягне.

— О Джордже, ніколи не проси мене про це! Вікно має бути завжди відчинене для них, завжди, завжди...

Настала його черга перепрошувати. Тоді місіс Дарлінг сіла до піаніно й почала грати, і невдовзі він заснув. Отоді й залетіли до кімнати Венді, Джон і Майкл...

А втім, ні. То вони тільки розмірковували так, наперед тішачись цією сценою ще на кораблі,— от я й написав зопалу. А насправді щось обернулося не так, і до кімнати залетіли не вони, а Пітер і Дзінь-Брязь.

Та вже перші Пітерові слова все прояснили.

— Мерщій зачини вікно, Дзінько,— прошепотів він.—І на засувку візьми. Отак... Тепер ми з тобою вийдемо через двері. А коли прилетить Венді, то подумає, що мати не хоче пустити її, і доведеться їй летіти назад зі мною.

Тільки тепер я зрозумів, чому Пітер, перебивши піратів, не повернувся на острів і не послав Дзінь саму проводжати дітлахів через море.

21 22 23 24 25 26 27