Журнал як журнал — нічого особливого. З порваною обкладинкою, замацаний брудними пальцями — видно, куплений у ганчірника. Це можна було вважати виявом турботи про нього. Тільки от дивина: читаючи журнал, він качався зо сміху і бив руками по долівці — так, наче в нього почалися кольки.
Малюнки були майже безглузді. Настільки грубі й вульгарні начерки, що він не міг би пояснити, чим вони його розсмішили. Найбільше його потішила морда коня, що впав на коліна під вагою якогось здорованя. Як може так сміятися він, що сам опинився у подібному становищі? Ганьба!.. У пристосуванні до тутешніх умов теж не слід заходити надто далеко. Адже пристосування — передусім засіб, а не мета. Одна справа просторікувати про зимову сплячку, а інша — перетворитися на крота й до кінця життя приглушити в собі бажання показати обличчя сонцю.
Чоловік добре поміркував і дійшов висновку: зовсім немає надії, що колись усе-таки трапиться нагода для втечі. Навіть уявив собі, що звикне безцільно чекати і, коли закінчиться зимова сплячка, не зможе вийти надвір — боятиметься сліпучого сонця. Як каже прислів'я, досить три дні жебракувати, щоб на все життя жебраком стати. Такий внутрішній розпад відбувається напрочуд швидко... Роздумуючи над цим, чоловік, однак, згадав про конячу морду й знову вибухнув дурним реготом. Жінка, зайнята при світлі лампи нанизуванням намистин на нитку, підвела голову і приязно всміхнулася. Не витримавши власного розчарування, чоловік кинув журнал і вийшов надвір.
Над піщаною кручею вихорилися клуби молочно-білого туману. Залишки ночі — розкидані клапті тіней... нитки, яскраві, мов розжарений дріт... нестримний рух крапель пари... Та химерна гра світла й тіні збуджувала його уяву. Він дивився і не міг надивитись. Кожної миті відкривав щось нове. Його цікавило все — і реальні, і дивовижні, ніколи не бачені образи.
Звертаючись до клубів туману, чоловік несамохіть промовив:
— Пане суддя, будь ласка, ознайомте мене із змістом обвинувачення! Оголосіть підстави вироку! Звинувачений стоїть перед ва> и і жде!
І тоді ^ імли озвався начебто знайомий голос. Приглушений, як із телефонної трубки.
— зрештою, один із ста...
— Що?..
— Кажу, що в Японії одна людина із ста хворіє шизофренією.
— Ну то й що?..
— І клептоманів є стільки ж.
— Та про що ви кажете?
— Якщо серед чоловіків один процент гомосексуалістів, серед жінок стільки ж лесбіянок. Так само підпалювачів — один процент, алкоголіків — один процент, розумово відсталих — один процент, сексуальних маніяків — один процент, хворих на манію величі — один процент, шахраїв-рецидивістів — один процент, імпотентів — один процент, терористів — один процент, параноїків — один процент...
— Годі плести нісенітниці!
— Та заспокойся і дослухай. Додамо ще боязнь відкритого простору і гострих предметів, наркоманію, істерію, ма-ніякальних вбивць, сифілітиків, ідіотів... на все це теж припадає по одному проценту, то загалом матимемо двадцять процентів! Долучи сюди інші види збочень — не сумніваюсь, їх можна знайти — і тоді з цифрами в руках зможеш довести, що всі люди ненормальні.
— Що за дурниця! Якщо немає мірила нормальності, то хіба можна встановити, хто ненормальний?
— От тобі й маєш? А я збирався тебе обороняти...
— Обороняти?..
— Невже ти хотів підтвердити свою вину? Сумніваюсь.
— Звичайно, ні!
— Коли так, то будь слухнянішим. Хоча твоє становище виняткове, ти не повинен боятися. Бо люди не зобов'язані рятувати такого дивного птаха, як ти, але й не мають права його судити...
— Що означає "дивного птаха"?.. Чого це я маю бути дивним птахом, коли протестую проти незаконного затримання?
— Не прикидайся невинним. У Японії, в типово помірному поясі з високою вологістю, вісімдесят сім процентів стихійного лиха завдає вода, тоді як збитки від рухомих пісків навіть не досягають однієї тисячної процента. Смішно вимагати особливих заходів проти повіді в Сахарі!
— Йдеться не про такі заходи, а про мої страждання... Незаконне затримання незаконне всюди — чи то в пустелі, чи то серед боліт...
— А-а, незаконне затримання... Однак людська жадібність не має кінця-краю... Очевидно, селяни дорожать тобою...
— Йди ти до біса! Я напевне краще розумію сенс життя!
— Тоді чого ж ти нарікаєш на свій улюблений пісок? Негаразд виходить.
— Нарікаю?..
— Я чув, що на світі є люди, які витратили понад десять років на обчислення л з точністю до кількох сотень знаків після коми... В цьому вони вбачали сенс свого життя... А ти забрів сюди саме тому, що відкинув такий сенс життя.
— Неправда! І пісок може приносити не тільки шкоду. Скажімо, його вживають для виготовлення ливарних форм... Без нього не обійтися при виробництві бетону... Крім того, ведуться дослідження по підвищенню родючості землі, використовуючи здатність піску знищувати бактерії і бур'яни... Робляться спроби перетворити пісок на родючий грунт за допомогою ферментів, що сприяють розкладу речовин... Про пісок коротко не розкажеш...
— Ого! Ти швидко переходиш в іншу віру!.. Щоразу міняєш свою думку, а тому я не знаю, чому ж вірити.
— Не хочу здихати, як собака!
— Та хіба це не все одно?.. Риба, що зірвалася з гачка, завжди здається великою.
— Чорт забирай, хто ти такий?
Однак клуби туману знялися вгору й розпалися, поглинувши голос співрозмовника. Сніп проміння, прямого, як лінійка, сковзнув із кручі. Засліплений світлом чоловік стиснув зуби й не дозволив вирватись назовні утомі, що розплилася по тілу, мов сажа.
Каркнула ворона. Чоловік вирішив поглянути на "Надію" за хатою. На успіх не сподівався, але вважав за краще зайнятися пасткою, ніж карикатурами.
Приманка лежала неторкана. В ніс йому вдарив запах гнилої риби. Хоч минуло два тижні, відколи збудував пастку, ворони її обходили. Яка тому причина? Чоловік був певен, що в конструкції не помилився. Якби ворона тільки схопила приманку, все пішло б, як він розраховував. Та що вдіяти, коли птахи не звертали на неї жодної уваги?..
Все-таки цікаво, що в "Надії" воронам так не сподобалося?
6*
163
Чоловік оглянув пастку з усіх боків і не помітив нічого підозрілого. Ворони обережніші за інших птахів, бо в пошуках покидьків вештаються навколо людських жител. Ну що ж, коли так, то виграє більш терпеливий. Воронам треба спочатку звикнути до запаху гнилої риби в заглибині. Терпіння — це ще не поразка. Справжня поразка приходить лише тоді, коли людина вважає терпіння поразкою. Саме тому він і назвав пастку "Надією". Мис Доброї Надії — це Гібралтар... ні, скоріше Кейптаун...
Чоловік спроквола поплентався до хати. Знову настала пора лягати спати.
29
Коли жінка його побачила, то, похопившись, загасила лампу й пересіла на світліше місце ближче до дверей. Невже вона збиралась і далі працювати? Раптом щось наче підштовхнуло його, він став перед нею і збив з її колін коробку з намистом. Чорні кульки, схожі на плоди якоїсь рослини, розсипалися по долівці сіней і вмить загубилися в піску. Жінка навіть не скрикнула, а глянула перелякано на чоловіка. Вираз його обличчя різко перемінився, з ослаблих уст разом із слиною зірвався жалібний стогін.
— Все це ні до чого! Даремний клопіт... У цьому нема жодного глузду! Ти вже отруєна...
Жінка й далі мовчала. Нанизані намистинки погойдувалися між її пальцями і блищали, мов крапельки сиропу. Чоловік відчув, що в нього затремтіли ноги, його починало лихоманити.
— Повір мені, скоро буде запізно!.. Скоро вже нічого не можна буде змінити!.. Якогось дня ми раптом помітимо, що в селі ніхто не залишився, крім нас... Я в цьому впевнений... Правду кажу... Біди нам не минути... Та коли побачимо, що нас зрадили, буде вже пізно!.. З наших старань глузуватимуть!..
Жінка втупилась очима в затиснуте в руці намисто і злегка похитувала головою.
— Вони на це не підуть. Бо ніхто з них не зможе заробити на прожиток, навіть якщо й вибереться звідси...
— А хіба тут краще? Хіба тут вони не животіють?
— Тут принаймні є пісок...
— Пісок?..— Зціпивши зуби, чоловік смикнув підборіддям.— А яка з нього користь? Тільки клопоту завдає і не приносить ні гроша!
— Якраз навпаки. Його продають.
— Продають?.. Кому?..
— Будівельній* фірмі... Там змішують його з цементом.
— Не жартуй! Домішують до цементу цей пісок, в якому так багато солі? Це серйозна справа! Це ж порушення закону й правил будівництва...
— Звісно, продають потай... і за півціни...
— Щось неймовірне! Якщо потім фундамент будинку або гребля розсиплеться, то навіть така ціна виявиться зависокою.
Раптом жінка сердито зиркнула на нього. Потім опустила очі і зухвало сказала:
— Хіба нам не все одно, що буде з іншими?
Чоловік здригнувся. Не впізнавав її — настільки вона змінилася. Мабуть, показала справжнє обличчя села. Досі він вважав село катом або щонайменше комахоїдною рослиною чи ненажерливою морською актинією, а себе нещасною жертвою. Та якщо послухати селян, то може виявитися, що це їх покинули напризволяще. Тож, природно, вони не мають підстав почуватися зобов'язаними зовнішньому світу. А оскільки він сам належить до ворожого табору, то їхні зуби вищирено проти нього. Ще жодного разу не думав він так про свої стосунки із селом. Тому не дивно, що збентежився. Але якщо він зараз відступить, то цим сам відмовиться від своєї правоти.
— Гаразд, припустімо, що вам байдуже до інших...— Намагаючись виправити своє становище, чоловік розпалився.— Але ж з того шахрайства, мабуть, хтось добряче наживається... Тобі не слід стояти на боці таких людей...
— Помиляєтесь, піском торгує наша артіль.
— Можливо... але хтось капітали вкладає...
— Та, розумієте, багатії, що мали човни, давно звідси вибралися... З нами непогано поводяться... Нас не обдурюють... Як не вірите, загляньте в бухгалтерські книги і тоді все зрозумієте...
Чоловік застиг, охоплений сум'яттям і тривогою. Не знав, як собі зарадити. Його тактична карта — як йому здавалося, з чітко розмальованою різними кольорами ворожою і власною територіями — насправді виявилася замазана однією фарбою і скидалася на загадкову картинку, на якій нічого не можна розрізнити. Як добре подумати, то йому не треба було так захоплюватися тим журналом з карикатурами. Зрештою, кого цікавить, сміявся він по-дурному чи ні... Його неслухняний язик почав уривчасто белькотати:
— Ага...