А потім промінь мого ліхтарика випадково натрапив на якийсь предмет, що лежав на горішній полиці біля забитого дошками вікна. Це був корінець книжки.
Книжка називалася "Дорогами Америки: путівник" видання 1998 року, тобто після того, як торгівельний центр покинули. Я затиснув ліхтарика плечем і почав гортати сторінки. Там змальовувалися сотні найцікавіших туристичних принад, від найбільшої на світі мотузяної кулі в Дарвіні, штат Міннесота, до найбільшої кулі з марок в Омасі, штат Небраска. Хтось загорнув ріжки декількох сторінок, між якими не простежувалося очевидного зв'язку. Книжка не надто припала порохами. Може, "Морський світ" був для Марго лише першим пунктом у божевільній програмі атракціонів. Авжеж, це здавалося подібним на правду. Це так схоже на Марго. Вона якимось чином довідалася про це місце, провела тут кілька днів, збираючись у подорож, а потім рушила в дорогу. Я цілком міг уявити, як Марго котиться від однієї пастки для туристів до іншої.
У світлі останнього проміння з діри у стелі я знайшов на горішніх полицях ще кілька книжок: "Короткий путівник Непалом", "Визначні місця Канади", "Америкою на машині", "Путівник Багамами", "їдьмо в Бутан". Поміж цих книжок я ніякого зв'язку не побачив, окрім хіба того, що всі вони — для мандрівників і видані після того, як це місце занедбали. Затиснувши ліхтаря плечем, я зібрав усі книжки і поніс їх у порожню кімнату, яку вже вважав спальнею.
Отак і вийшло, що я справді провів бал з Марго — тільки не так, як мріяв. Замість увійти удвох з нею до святкової зали, я сидів на згорнутому килимі, укривши коліна її жалюгідною ковдрою, і читав путівники у світлі ліхтарика, вряди-годи вимикаючи його і наслухаючи, як цокотять довкола мене цикади.
Може, Марго теж сиділа тут у немилозвучній темряві, може, її охопив відчай, і вона не змогла втриматися від думок про смерть. Я цілком міг таке уявити.
Але я міг уявити й інше: Марго збирає ці книжки на блошиних ринках, скуповуючи всі путівники, які коштують не більш як двадцять п'ять центів. А потім їде сюди — ще до того як зникнути, — щоб прочитати їх подалі від цікавих очей. Вона вибирає, куди поїхати.
Авжеж, вона ховатиметься, подорожуючи з місця на місце, мов кулька, що лине у небі, долаючи сотні миль щодня, адже вітер для неї завжди попутний. У цій фантазії Марго була жива. Значить, вона привела мене сюди, щоб я зміг визначити її маршрут? Якщо судити з книжок, вона могла бути на Ямайці або в Намібії, в Топеці в Канзасі або в Пекіні. Але я ж тільки почав пошуки.
13
Мені наснилося, що я лежу горілиць, а Марго поклала голову мені на плече, і тільки ріжок килима відділяє нас від бетонної підлоги. Рука Марго у мене на грудях. Ми просто спимо. Господи, поможи мені. Я ж, напевно, єдиний підліток на всю Америку, якому сниться, як він спить з дівчиною — тобто просто спить., та й годі. А потім задзвонив телефон. Після другого дзвінка я нарешті намацав мобільника на розгорнутому килимі. Була 3:18. Дзвонив Бен.
— Доброго ранку, — сказав я.
— ТАККК!!!!! — заволав Бен, і я зрозумів, що зараз далеко не найкраща пора ділитися з ним тим, що я дізнався про Марго. Я просто-таки відчував, як від нього тхне спиртним. У цьому єдиному слові, у тому, як він його прокричав, було набагато більше знаків оклику, ніж я чув від нього за все життя.
— Я так розумію, бал вдався?
— ТАККК! Квентине Джейкобсен! Наш К.! Найвидатніший Квентин в Америці! Так! — голос його кудись поплив, але я його чув. — Так, усі, заткайтеся, стривайте, заткайтеся… КВЕНТИН! ДЖЕЙКОБСЕН! У МЕНЕ НА ТЕЛЕФОНІ!
Всі привіталися зі мною, і голос Бена знову став гучніший.
— Так, Квентине! Так! Братан, ти мусиш сюди приїхати.
— Куди це сюди? — запитав я.
— До Бекки! Знаєш, де це?
Я дуже добре знав. Я ж не так давно побував у неї в підвалі.
— Знаю, але зараз ніч, Бене. До того ж я в…
— ТАККК!!! Ти повинен приїхати негайно. Негайно!
— Бене, у мене є важливіші справи, — відказав я.
— ОБРАНИЙ ВОДІЙ!
— Що?
— Ти у мене обраний водій! Так! Ти ж такий обраний! Я страшенно радий, що ти відгукнувся! Це так круто! Мені додому треба повернутися до шостої! І ти єдиний тверезий! ТАККК!
— А ти переночувати там не можеш? — поцікавився я.
— НІІІ! Фу. Фу, Квентине. Слухайте мене всі! Скажімо Квентину фу!
І всі заволали "фу".
— Всі напилися. Я п'яний. Лейсі п'яна. Радар п'яний. Ніхто везти не може. А додому треба до шостої. Мамі обіцяв. Фу, Квентине, сонько! Гей, ти ж обраний водій!
Я глибоко вдихнув. Якби Марго збиралася сьогодні сюди повернутися, о такій порі вона вже була б тут.
— Приїду за півгодини.
— ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАК ТАККК! ТАК! ТАК!
Вирішивши не слухати далі, я відключився. Якусь хвилю лежав, змушуючи себе підвестися, і нарешті таки підвівся. Насилу плентаючи у напівсні, я проліз у "тролячу нору", перетнув бібліотеку, повернувся в контору, відчинив двері й сів у машину.
У район, де мешкала Бекка, я добився перед четвертою. Вся вулиця була заставлена автами, і я прикинув, що людей у будинку ще більше. Я знайшов місцину за кілька машин від "Зікума".
Я Бена жодного разу п'яним не бачив. Одного разу в десятому класі я сам вижлуктив пляшку рожевого "вина" на вечірці, яку організували хлопці з оркестру. Мені й пити було гидко, і блювати потім тяжко. І саме Бен сидів зі мною в туалеті удома в Кассі Гімні, де все було розмальовано сценками з життя Вінні-Пуха і його друзів, поки я прицільно вивергав цю рожеву рідину на Іа. Мені здавалося, що на цьому наші алкогольні звитяги й закінчилися. Виходило, що тільки до сьогодні.
Ні, я був готовий до того, що він п'яний. Я і по телефону все зрозумів. Жодна твереза людина стільки разів "так" за хвилину не скаже. Але пропихаючись крізь натовп хлопців, що курили на порозі, й відчиняючи двері, я все-таки не сподівався побачити одягненого в смокінг Бена, що висів догори дриґом над барильцем пива. А тримав його Джейс Вортингтон з кількома бейсболістами. Бен обхопив кран барильця губами, погляди всіх присутніх у кімнаті були сфокусовані на ньому. Всі хором рахували: "Вісімнадцять, дев'ятнадцять, двадцять!" — а я на мить злякався, що з Бена знущаються. Але ні, він ссав пиво, наче материну цицьку, з куточків рота текло, тому що Бен ще й усміхався при цьому. "Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п'ять", — кричали розпалені хлопці. Напевне, відбувалося щось надзвичайне.
А мені все це здалося таким безглуздим, таким ганебним! Паперові дітки граються в паперові ігри. Я спробував пропхатися крізь натовп до Бена і, на власний подив, наткнувся на Радара з Анжелою.
— Що тут у біса відбувається? — запитав я.
Радар, на мить припинивши рахувати, подивився на мене.
— Так! — вигукнув він. — Явлення обраного водія! Так!
— Чому всі сьогодні так часто кажуть "так"?
— Гарне питання, — заволала Анжела. Надувши щоки, вона зітхнула. Здається, їй усе це подобалося не більше, ніж мені.
— О так, це гарне питання! — підтвердив Радар, у якого в обох руках було по червоній пластянці з пивом.
— Він п'є з двох, — спокійно пояснила Анжела.
— Чому тоді не ти — обраний водій? — поцікавився я.
— Вони обрали тебе, — сказала вона. — Вирішили таким чином витягти тебе сюди.
Я закотив очі. Анжела висловила співчуття.
— Він тобі, напевно, справді подобається, — я кивнув на Радара, який, піднісши обидві руки над головою, лічив далі. По-моєму, всі страшенно пишалися тим, що вміють лічити.
— Так, він навіть зараз в певному розумінні дуже милий, — відказала вона.
— Жах, — не втерпів я.
Радар пхнув мене пластянкою.
— Подивися на нашого друзяку Бена! Та він немов учений-аутист, коли йдеться про пивостояння. Здається, він на світовий рекорд іде.
— А що таке пивостояння? — не зрозумів я.
— Ось, — тицьнула Анжела в Бена.
— А, — зронив я. — Ну… важко висіти догори дриґом над барилом?
— Схоже, найдовше в історії Вінтер-парку пивостояння — шістдесят дві секунди, — пояснила вона. — Відзначився Тонні Йорик.
Це був кремезний паруб'яга, який закінчив старшу школу, коли ми щойно прийшли до неї; тепер він грав у футбольній команді Флоридського університету.
Я був би радий, якби Бен поставив новий рекорд, але приєднатися до верескливого натовпу не міг. "П'ятдесят вісім, п'ятдесят дев'ять, шістдесят, шістдесят один шістдесят два, шістдесят три!" Бен випустив краника з рота і заволав: "ТАККК! Я НАЙКРУТІШИЙ! Я ПОХИТНУ СВІТ!" Бейсболісти з Джейсом на чолі перевернули його догори головок) і почали носити на плечах. Помітивши мене, Бен тицьнув у мій бік пальцем і зарепетував "ТАККК!!!" з таким запалом, якого я в житті не чув. Навіть футболісти, вигравши світовий кубок, так не радіють.
Бен зіскочив з плечей бейсболістів, досить незграбно приземлився навпочіпки, а потім, похитуючись, звівся на ноги й обняв мене.
— ТАК! — знову повторив він. — Прибув Квентин! Найкращий друг! Привітаймо Квентина, найкращого друга світового рекордсмена з пивостояння!
— К., друже! — поплескав мене по голові Джейс, і тут у другому вусі зачувся голос Радара:
— До речі, ми для них тут як народні герої. Ми з Анжелою хотіли ще продовжити свято своєю вечіркою, але прийшли сюди: Бен пообіцяв, що до мене ставитимуться як до короля. Вони, уяви, ім'я моє скандували. Здається, Бен чимось їм страшенно сподобався, тож ми їм тепер теж подобаємося.
І я відказав — і Радарові, і всім іншим:
— Ого!
Бен відвернувся від нас і схопив Кассі Гімні. Поклав руки їй на плечі, вона — йому, і він оголосив:
— Моя супутниця мало не стала королевою балу.
— Атож, — мовила Кассі.— Класно!
— Знаєш, — мовив Бен, — останні три роки я щодня мріяв тебе поцілувати.
— Тоді,— мовила Кассі,— вперед.
— ТАК! — мовив Бен. — Круто!
Але він її не поцілував. Натомість Бен обернувся до мене і сказав:
— Кассі хоче зі мною поцілуватися.
— Ага, — мовив я.
— Це ж круто, — мовив він.
А потім Бен відразу забув і про мене, і про неї, наче йому краще було уявляти, що він цілує Кассі Гімні, ніж цілувати її насправді.
— Класна вечірка, еге ж? — мовила до мене Кассі.
— Ага, — мовив я.
— Цілковита протилежність вечіркам оркестру, так? — мовила Кассі.
— Ага, — мовив я.
— Бен — дурник, але я його люблю, — мовила Кассі.
— Ага, — мовив я.
— І в нього очі такі зелені,— докинула вона.
— Угу, — мовив я.
— Усі кажуть, — мовила вона, — що ти гарніший, але мені подобається Бен.
— О'кей, — мовив я.
— Така крута вечірка, еге ж? — мовила вона.
— Ага, — мовив я.
Говорити з п'яним — усе одно що розмовляти з дитиною, якій ще й трьох років нема.
Коли Кассі відійшла, до мене наблизився Чак Парсон.
— Джейкобсене, — сухо сказав він.
— Парсоне, — відказав я.
— Це ж ти зголив мені ту кляту брову?
— Ну, по суті, я її не голив, — сказав я. — Ми видалили її депіляційним кремом.
Чак пхнув мене пальцем у груди — досить відчутно.
— Ти покидьок, — зареготавши, сказав він. — Але яйця маєш, братан.