Звали її Блай Грозер. То була гарненька білявка, яку Лін вічно намагалася навернути в католицтво.
Альберт тупо дивився на Блай і відчував біль у задерев'янілих руках. Потім спробував пояснити їй, що Лін померла, і сам злякався, як байдуже й чітко вимовив він слово "померла", і тільки тепер, вимовляючи його, усвідомив, що воно означало: що Лін справді більше немає. Блай насилу дістала квитки на фільм, який тоді всі хотіли подивитися. То був фільм з участю Чарлі Чапліна, і Альберт сам надокучав Блай, щоб вона дістала квитки, бо в Німеччині, звісно, такого не побачиш. Блай принесла також тістечка для Лін, маленькі горіхові тістечка, глазуровані яйцем. Вона тримала в руці зелені квитки і спочатку засміялась, коли Альберт сказав, що Лін померла. Засміялась, бо не могла зрозуміти, чого він надумав так по-дурному жартувати, засміялась чудно, уривчасто і трохи сердито. Потім збагнула, що то не жарт, і почала розгублено плакати. Зелені квитки впали на підлогу, а горіхові тістечка, глазуровані яйцем, що їх так любила Лін, опинились на ліжку, між парасолькою і червоним беретом Лін, серед безлічі інших речей.
Альберт лежав у ліжку й байдуже дивився на Блай. Вона сиділа на ослінчику й плакала. Дивлячись на неї, бачачи її сльози, чуючи хлипання, він заново усвідомив, що сталося: Лін померла. Блай устала, пройшлась по кімнаті, взяла згорнутий плакат, що лежав у кутку біля спиртівки, і, плачучи, подивилась на лева, який задоволено осміхався, намазуючи гірчицею Гічгюмера баранячу ногу. Альберт знав, що потім треба буде взяти Блай за плечі, спробувати її втішити, поговорити з нею про практичні речі, про похорон та різні папери, які необхідно оформити. Але він лежав у ліжку й думав про Лін, про те, яке недовге й гарне було її життя, що майже не залишить після себе сліду. Хіба що повісять фотографію в шкільному вестибюлі, і колись на зустрічах випускниць жінки, з кожним роком старіші, казатимуть: "Це була наша вчителька, викладачка фізкультури й природознавства". Та одного дня фотографію знімуть і повісять натомісць портрет якогось кардинала чи папи, тільки в архіві залишаться її суворі оцінки в учнівських зошитах — залишаться доти, доки велить закон. Та ще могила на великому кладовищі.
Блай заспокоїлась швидше, ніж він устав. Вона згадала про невідкладні справи і вчепилася за них, радіючи, що може "все взяти на себе": повідомити школу, батьків Лін і брата, що працював у Манчестері інженером.
Мокра пляма, де якась сусідка прибрала після Лін, поволі висохла, залишились тільки сліди міцного мила на давно вже не митій підлозі. І коли через місяць він повертався, на прохання Нелли, до Німеччини, в кімнаті стояла чашка без вушка, що в ній Лін завжди розводила мило на бульбашки, — тепер у чашці зостався лише засохлий осад. І аж згодом Альбертові спало на думку, що в газетному повідомленні й на маленькому хресті на могилі стояло її дівоче прізвище — Каніген і що черниці на поминках уперто називали його "чоловіком міс Каніген".
Брат Лін обіцяв йому знайти роботу в Манчестері, а батьки, з якими він був у добрих стосунках, запрошували до себе на ферму в Ірландію — "тут завжди знайдеться і робота й харчі",— всі були впевнені, що скоро почнеться війна і краще не вертатися до Німеччини. Альберт нікому не розповідав, як Лін шепотіла йому: "їдь до Ірландії". Він довго вагався, жив і далі в лондонській квартирі, згодом продав навіть лева з гірчицею, одержав добрий гонорар, а сліди мила так і залишились на тому місці, де хтось прибрав після Лін. Він іще вагався, хоч Неллині листи ставали все наполегливіші, і одного дня, сповненого нерішучості, послав коробку з малюнками до Німеччини, на Раєву адресу.
Це було ввечері, коли він повернувся з кладовища, де довго міркував, чи слід йому виконати останню волю Лін.
В автобусі Альберт вирішив їхати до Німеччини. А коли він, звільняючи кімнату, виносив ліжко Лін, з матраца випало ще дві речі: пилочка до нігтів і маленька червона бляшана коробочка цукерок проти кашлю.
Він почув, що хлопці надворі розмовляють із кимось, і відчинив вікно. Генріх, стоячи проти Больдино-го вікна, кричав:
— Добре, ми будемо обережніші!
— Я бачила, ви вже два кущики браток розтоптали! — кричала у відповідь згори Больда.
Альберт висунувся з вікна й гукнув:
— Вони більше не розтопчуть! Хлопці засміялись, і Больда теж.
— Про тебе, то хай і все витопчуть! — сказала вона.
Альберт залишив вікно відчинене, поки давав лад малюнкам. Там було дуже багато тоненьких аркушів, кілька сотень. І він згадав, що треба написати листа батькам Лін,— вони часто посилали йому шинку, чай і тютюн, а в нього не вистачало мужності написати великого листа, він лише коротко дякував і посилав їм книги.
X
Страшно було, як бабуся брала його з собою в місто обідати. Щоправда, вона рідко виходила з дому, але саме тому славилася в деяких ресторанах, і поява її викликала в кельнерів той дивний сміх, якого Мартін не міг зрозуміти,— чи він глузливий, чи справді шанобливий. Бабуся любила важку, тривну їжу, ситі супи, густі, аж руді — Мартіна нудило від самого їхнього запаху. Майонез бабуся веліла ставити на лід, щоб після дуже гарячого жиру перейти до холодного, як крига, майонезу. Вона замовляла великі шматки печені, обнюхувала їх, пробувала ножем і виделкою, чи вони м'які, і безцеремонно повертала, коли м'ясо було їй не до смаку. Далі йшло п'ять різних салатів, які вона робила ще смачнішими внаслідок складних маніпуляцій з приправами на блюдечках і в пляшках, у таємничих срібних глечичках, мідного кольору поливальничках і поси-пальничках та довгих бесід з офіціантами щодо тих приправ.
Порятунком для Мартіна була тарілка нарізаного великими скибками білого хліба, що, немов башта, височів серед столу, але даремно він чекав на те, що ще любив, окрім хліба: на картоплю. На жовтаво-білу гарячу картоплю з маслом і сіллю, яку бабуся просто зневажала.
Вона пила вино й наполягала, щоб Мартін пив яблу-ковий лимонад, який вона так любила в дитинстві. Бабуся дуже засмучувалась, коли Мартін не хотів лимонаду, і не могла зрозуміти, як йому може не подобатись те, що їй у дитинстві здавалося чудовим. Він їв мало: салат, суп і хліб, і бабуся, що жадібно, мов дикий звір, ковтала їжу, тільки головою похитувала, дивлячись на нього.
Перше ніж почати їсти, бабуся визивно хрестилася: вимахуючи руками, як вітряк, била себе долонею по лобі, по грудях і по животі. Та не тільки це привертало до неї загальну увагу, а й її вбрання: чорна шовкова спідниця і яскрава червона блузка, що дуже пасувала до її квітучого обличчя. Кельнери, метрдотель і буфетниці вважали її за російську емігрантку, але вона народилася в маленькому гірському селі й дитинство провела у великих злиднях. Завжди, коли перед бабусею стояла смачна страва, вона розповідала про те, як погано їла в дитинстві: голосно, так, що навіть за сусідніми столиками люди прислухалися, змальовувала нудний солодкуватий смак вареної брукви і гіркий — пригорілої юшки з одвійків, урочисто розкришували скибку найбілішого хліба, докладно розказувала про салат із кропиви і кислий чорний хліб. У неї була завжди напоготові ціла низка прокльонів на картоплю: "борошниста давучка", "пруський хліб" — а далі вона ще люто мурмотіла якусь лайку діалектом, що його Мартін не розумів. Потім знову брала скибку білого хліба, вмочала його в підливу, і в її блискучих блакитних очах спалахував дикий вогонь, що лякав Мартіна. Хлопець розумів, чого йому ставало страшно, коли вона починала розповідати, як у них дома забивали кроликів,— він тоді чув тріск кісток тендітних тваринок, бачив, як у них гаснуть очі, як тече кров. Бабуся докладно змальовувала, як починалася бійка за тельбухи: за темно-червону суміш із печінки, легенів і серця, і як її, найменшу, голодні старші брати та сестри здебільшого обдурювали. Ще й тепер, через п'ятдесят з гаком років, бабуся аж ревіла з люті на свого старшого брата Матіа-са, якому завжди щастило забрати собі серце кролика, і називала його мерзотником, шахраєм, хоч той уже двадцять років лежав на кладовищі їхнього рідного села.
Мартін чув, як нестямно кудкудачуть кури, злякано бігаючи вбогим подвір'ям, коли там із сокирою в руках з'являється бабусин батько: худа домашня птиця, "готова в юшку", як казала бабуся. Вона жалібно згадувала, як ходила з мискою просити крові до багатих селян, коли там кололи кабана, і несла додому в балії масний грудкуватий відвар із ковбас. Коли вона добиралась до цього місця, Мартін знав, що скоро подадуть десерт, а потім він неодмінно почне блювати: свої м'ясні страви бабуся завершувала битою баранячою котлетою, м'якою, з кров'ю — різала її, ковтала великими шматками, вихваляючи ніжне м'ясо, а Мартінові ввижалися забиті, порізані діти. І, намагаючись уявити собі, як він буде втішатися морозивом, кавою і тістечками, Мартін знав, що неодмінно почне блювати й нічого не зможе їсти. Знову спадали на думку всі ті страви, що їх подавали на стіл: масні, гарячі гуляші, салати, печеня і підозріло червоні підливи. Охоплений жахом, хлопець дивився на бабусину тарілку, де жир мішався з кров'ю, а кров — із скалками жиру. Поки тривав обід, коло бабусі весь час лежала в попільничці запалена сигарета. Трохи попоївши, бабуся затягувалась нею і переможно оглядалася назкруги.
А Мартін думав про те, що Брілах і Берендт гуляють тепер у садку в футбол, п'ють холодний, як крига, лимонад, їдять хліб із мармеладом, а потім Альберт повезе їх куди-небудь їсти морозиво: до мосту або вниз до Рейну, де можна просто з-за столиків кидати камінці в річку й дивитися на людей, що витягають з води заіржавілі уламки суден. А він, як проклятий, сидить між цими ненажерами, і бабуся задоволено вмочав шматки хліба в кривавий жир.
Кожного разу він надто довго міркував, чи не час уже піти в клозет і виблювати, але бабуся завжди сиділа в найдальшому кутку ресторану, і дорогою до клозета треба було пройти повз п'ять, шість або й сім великих столів. Мартін злякано лічив їх, і йому здавалося, що рудий, іржавого кольору, хідник вів повз безмежну кількість людей, які сиділи й жерли. Він ненавидів їх так само, як і бабусю, ненавидів їхні розпашілі червоні обличчя, що поряд із білими серветками здавалися ще червонішими.