Та якщо ми хочемо поснідати, то вже пора.
— Отже, ти йдеш зі мною?
— Іду.
— От і чудово.
Він засунув краватку під комір, зав'язав її й підійшов до ліжка, щоб узяти піджак.
— Я вернуся,— сказав він раптом різко,— неодмінно вернуся, вернуся до вас, але я не хочу, щоб мене силували до того, що я сам зроблю охоче.
— Фреде,— відповіла я,— мені здається, що про це вже нічого говорити.
— Так,— промовив він,— твоя правда. Добре було б знову зустріти тебе в тому житті, де я міг би кохати тебе, кохати так само, як тепер, не одружуючись з тобою.
— Я щойно про це думала,— сказала я тихо і вже не змогла стримати сліз.
Він швидко обійшов навколо ліжка, наблизився до мене, обняв мене, і я почула, як він, спершись підборіддям мені в голову, промовив:
— А було б добре знов зустріти тебе там. Сподіваюсь, ти не злякаєшся, якщо я й там з'явлюсь.
— Ох, Фреде,— сказала я,— подумай про дітей.
— Я думаю про них,— сказав він,— кожного дня я про цих думаю. Ти хоч поцілуй мене.
Я підвела голову й поцілувала його.
Він випустив мене з обіймів, допоміг мені надягнути пальто, і, поки він одягався, я склала всі наші речі в свою сумочку.
— Щасливіші ті,— сказав він,— що не кохались, коли брали шлюб. Це жахливо — кохатись і взяти шлюб.
— Можливо, й твоя правда,— сказала я.
У коридорі було ще темно і тхнуло від кутка, де був туалет. Ресторану ще не відчинили, внизу нікого не було, всі двері виявились замкнуті, і Фред повісив ключа на довгий цвях біля входу до ресторану.
На вулиці було повно дівчат, що йшли на шоколадну фабрику; мене здивував веселий вираз їхніх облич, більшість із них ішли під руку й сміялися, дивлячись одна на одну.
Коли ми входили до закусочної, годинник на соборі пробив три чверті на сьому. Дівчина стояла до нас спиною й поралася коло кавоварки. Тільки один столик був вільний. Недоумкуватий сидів біля грубки і смоктав свій льодяник на паличці. Було тепло й димно. Обернувшись, дівчина всміхнулася мені й сказала "о", потім подивилася на Фрсда, знову на мене, усміхнулась і побігла до вільного столика, щоб стерти з нього. Фред замовив каву, булочки й масло.
Ми сіли, і мені було приємно бачити, що вона справді рада: коли вона ставила нам тарілки, від старання у неї аж вуха порожевіли. Але в мене було неспокійно на душі, я весь час думала про дітей, і приємного сніданку в нас не вийшло. Фред теж був чимось занепокоєний. Він тільки зрідка поглядав на дівчину і, коли я відводила від нього очі, дивився на мене, та коли я підносила погляд, він щоразу відвертався. До закусочної заходило багато людей, дівчина подавала булочки, ковбасу й молоко, лічила гроші, брала гроші й іноді поглядала на мене і всміхалася мені, немовби підтверджуючи угоду між нами,— угоду, відому тільки їй та мені. Коли в закусочній ставало трохи вільніше, вона підходила до недоумкуватого, витирала йому рота й пошепки називала його на ім'я. І я згадувала все, що вона мені про нього розповідала. Та раптом я дуже злякалася, бо увійшов священик, якому я вчора сповідалася. Він усміхнувся дівчині, дав їй гроші, і вона подала йому через прилавок червону пачку сигарет. Фред також з цікавістю дивився на нього. Потім священик відкрив пачку; його погляд байдуже ковзнув по закусочній він побачив мене, і я зрозуміла, що він злякався. Він більше не всміхався, засунув вийняту сигарету в кишеню свого чорного пальта й хотів був підійти до мене, але, почервонівши, ступив назад.
Я встала й підійшла до нього.
— Доброго ранку, пане священику,— сказала я.
— Доброго ранку,— відповів він, збентежено оглянувся і прошепотів: — Мені треба з вами поговорити, я вже був сьогодні вранці у вас дома.
— Боже мій,— вихопилося в мене.
Він дістав сигарету з кишені пальта, устромив її в рот і прошепотів, запалюючи сірник:
— Вам дано розгрішення, воно дійсне... я поводився дуже нерозумно, даруйте.
— Дуже дякую,— сказала я.— А що робиться у нас дома?
— Я розмовляв тільки з якоюсь літньою дамою. То ваша мати?
— Моя мати? — перепитала я, жахнувшись.
— Зайдіть коли-небудь до мене,— сказав він і дуже швидко вийшов.
Я вернулася до столика. Фред мовчав. Вигляд у нього був дуже змучений. Я поклала свою долоню на його руку.
— Я мушу йти, Фреде,— сказала я тихо.
— Не йди, я мушу поговорити з тобою.
— Тут незручно, потім. Боже мій, ти ж мав на це цілу ніч.
— Я вернуся,— прошепотів він,— скоро. Ось гроші для дітей, я ж пообіцяв. Купи їм щось за них, може, морозиво, якщо вони люблять.
Він поклав переді мною марку. Я взяла її й засунула в кишеню пальта.
— Пізніше,— прошепотів він,— ти одержиш усе, що я тобі винен.
— Ах, Фреде,— сказала я,— облиш це.
— Ні,— сказав він,— мені так тяжко думати про те, що я тебе, можливо...
— Подзвони мені,— прошепотіла я у відповідь.
— Якщо я подзвоню, ти прийдеш? — спитав він.
— Не забудь: я ще винна за каву та за три пиріжки.
— Я пам'ятаю. Ти й справді хочеш уже йти?
— Мушу.
Він устав, я лишилася сидіти й дивилась, як він стоїть біля прилавка й чекає. Поки Фред розплачувався, дівчина всміхнулася мені, і я встала й разом із Фредом пішла до дверей
— Ви ще прийдете? — гукнула дівчина услід нам.
Прийду,— гукнула я у відповідь і ще глянула на недо-
умкуватого хлопчика, що сидів, тримаючи в роті обсмоктану
паличку.
Фред провів мене до автобуса. Ми більше не сказали одне одному жодного слова, тільки швидко поцілувались, коли автобус підійшов; і я побачила, як Фред стояв на зупинці, побачила такого, якого вже бачила багато разів,— погано одягненого й засмученого. А ще я побачила, як він повільно, ні разу не оглянувшись, пішов до вокзалу.
Коли я піднімалася брудними сходами, що вели до нашої квартири, мені здавалося, що моя нога не ступала тут цілу вічність, і я подумала, що ніколи ще не залишала дітей самих так надовго. В будинку було гамірно, чайники свистіли, радіоприймачі вивергали казенні веселощі, і на другому поверсі Мезевітц лаявся з своєю жінкою. За нашими дверима була тиша; я тричі натиснула кнопку дзвінка, почекала й нарешті, коли Беллерман відчинив двері, почула голоси дітей. Я почула їх усіх трьох одразу, тільки кивнула Беллер-манові й побігла повз нього в кімнату, щоб побачити дітей; вони сиділи навколо столу так поважно, як ніколи не сидять у мене; коли я ступила на поріг, їхня розмова і сміх урвалися. Тихо було лише одну мить, але мене охопила глибока туга; страх мій тривав тільки мить, але цієї миті я не забуду ніколи. Потім старші діти встали, обняли мене, а я взяла на руки маленького й поцілувала його, відчуваючи, що сльози течуть у мене по обличчю. Беллерман був уже в пальті капелюха він тримав у руках.
— Вони поводилися добре?—спитала я.
— Так,— відповів він,— дуже,— і діти подивилися на ньо го і всміхнулись.
— Зачекайте,— сказала я. Посадовивши малого на стільчик, я взяла з шухляди гаманець і вийшла разом з Беллерма-ном у коридор. На вішалці я побачила капелюх пані Франке та шапку пана Франке і привіталася з пані Гопф, яка вийшла з туалету. У волоссі в неї були папільйотки, під рукою вона тримала ілюстрований журнал. Я почекала, поки вона увійде до своєї кімнати, подивилась на Беллермана і спитала:
— Чотирнадцять, правильно?
— П'ятнадцять,— сказав він, усміхаючись. Я дала йому п'ятнадцять марок і сказала:
— Дуже дякую вам.
— О, нема за що,— відповів він, потім іще раз зазирнув у наші двері іі гукнув: —До побачення, діти! — І діти відповіли :
До побачення!
Коли мн залишилися самі, я ще раз обняла їх усіх, допитливо подивилася на них, але не змогла виявити на їхніх обличчях нічого такого, що виправдало б мій страх. Зітхаючи, я почала готувати їм бутерброди до школи; Клеменс і Карла шукали щось у своїх ящиках. Карла спить на американському похідному ліжку, яке ми на день складаємо іі підвішуємо до стелі, Клеменс — на старій плюшевій кушеточ-ці, яка давно вже стала надто коротка для нього. Беллерман навіть поприбирав ліжка.
Діти,— сказала я,— батько шле вам вітання. Він дав мені гроші для вас.
Вони нічого не сказали.
Карла підійшла до мене і взяла свій пакетик з бутербродами. Я подивилася на неї: у неї темне, Фредове волосся і його ж очі, які можуть так раптово кудись заблукати.
Маленький бавився на своєму стільчику і час від часу поглядав на мене, наче хотів упевнитися, що я тут, а потім бавився собі далі.
— Ви вже помолилися?
— Так,— відповіла Карла.
— Батько скоро вернеться,— сказала я, відчувши велику ніжність до дітей; мені довелося стримуватися, щоб знову не заплакати.
Діти знову промовчали. Я подивилася на Карлу, яка сиділа поруч мене на стільці, гортала шкільний підручник і неохоче пила молоко. І раптом вона глянула на мене й спокійно сказала:
— Він зовсім не хворий, він же дає уроки. Обернувшись, я подивилася на Клеменса, що сидів на
своїй кушеточці з атласом. Він спокійно подивився на мене і сказав:
— Це мені розповів Бейзем, він сидить зі мною на одній парті.
Про це я нічого не знала.
— Є хвороби,— сказала я,— при яких можна й не лежати в ліжку.
Діти нічого не відповіли. Вони пішли, надівши свої ранці, а я вийшла в коридор і дивилася, як вони повільно йшли сірою вулицею, трохи опустивши плечі під вагою книжок; і мене огорнув сум, бо я бачила саму себе: як я йду вулицею з ранцем на спині, трохи опустивши плечі під вагою книжок; я вже не бачила дітей — дивлячись згори, я бачила тільки саму себе: маленьку дівчинку з білявими косами, що роздумує над візерунком для плетіння чи силкується пригадати рік смерті Карла Великого.
Коли я обернулася, пані Франке стояла біля дзеркала перед вішалкою і поправляла лілову вуаль на капелюсі. Задзвонили до восьмигодинної меси. Вона привіталась, підійшла до мене, постояла усміхаючись переді мною в темному коридорі й, не давши мені зайти до кімнати, зупинила мене.
— Кажуть,— промовила вона привітно,— що чоловік вас остаточно покинув. Це правда?
— Правда,— сказала я тихо,— він мене покинув.
І я здивувалася, що більш не відчуваю до неї зненависті.
— І він п'є, це правда? — Вона зашпилила вуаль на своїй пишній шиї.
— І п'є,— насилу вимовила я.
Запала майже цілковита тиша, тільки з кімнати долинало ніжне белькотання мого малюка, який розмовляв зі своїми кубиками, а потім пролунав голос диктора, який п'ять, шість, ні, сім разів підряд — серед тиші я добре розчула — промовив: "Сім годин тридцять дев'ять хвилин...