Раптом я здригнувся, помітивши на поверхні води чиєсь відображення. Цей образ, або радше тінь, раптово з'явився серед стовбурів пальм. Це була вочевидь людська фігура, хоча і збільшена в розмірах… але, поза сумнівом, людська, проте не чоловіча.
Маленька, непокрита голова, витончені плечі, м'які, округлі вигини стану і довгий широкий одяг, що складками спадав на землю, – переді мною стояла жінка. Коли я вперше помітив її, вона йшла між рядами пальм. Незабаром вона зупинилася і кілька секунд стояла нерухомо. Тоді я й помітив, що це жінка. Моїм першим бажанням було повернутися і поглянути на неї. Я був на західному березі озера, і пагорби простягалися позаду мене, тож не міг бачити ні їх вершин, ні пальм. Навіть піднявшись із місця, я все одно нічого не міг помітити, бо величезний дуб, під яким я сидів, усе мені затуляв. Я швидко зробив кілька кроків убік і побачив верхівки пагорбів і пальми. Проте жінка сховалася. Я пильно оглядав пагорби, але там нікого не було. Я бачив лише віялоподібні крони пальм. Потім знову повернувся на своє місце і став дивитися на воду. Пальми так само відбивалися у ній, але відображення жінки зникло.
У цьому не було нічого дивного. Я вирішив, що мені не привиділося. Просто хтось був на пагорбі і зійшов униз, під тінь дерев. Це пояснення мене задовольнило.
Та мовчазний привид усе ж пробудив у мені цікавість, і замість сидіти і розмірковувати, я підвівся, роззираючись навкруги і напружено прислухаючись.
Хто ця жінка? Звичайно, індіанка. Біла жінка не могла опинитися в такому місці в такий час. Та й одягнена вона, як індіанка. Що ж вона робила тут сама, в цьому місці?
На це питання нелегко відповісти. Втім, тут не було нічого дивного. Діти лісів час рахують по іншому, не так, як ми. Ніч, як і день, вони можуть проводити у справах і розвагах. Індіанка могла вночі йти з певною метою. Можливо, їй просто здумалось покупатися… А можливо, це закохана дівчина, яка під покровом усамітненого гаю призначила побачення своєму коханому…
Раптом біль прошив моє серце, мов отруєна стріла: а раптом це Маюмі?
Важко передати словами, як приголомшила мене ця думка. Протягом дня я перебував під враженням страшної підозри, що пробудилася після кількох слів, кинутих при мені одним молодим офіцером. Вони стосувалися вродливої дівчини індіанки, мабуть добре відомої у форту. У тоні молодика я вловив хвалькуватість і торжество. Я уважно прислухався до кожного слова і спостерігав не лише за виразом обличчя мовця, а й за слухачами. Я мав визначити, до якої з двох категорій – хвальків або переможців – слід його зарахувати. Зі слів офіцера, його марнославству було завдано удару, а його слухачі, принаймні більшість із них, вважали, що він зазнав вершини щастя.
Імені дівчини не було названо. Не було явних натяків, але слів "індіанка" і "красуня" вже було достатньо, щоб серце моє тривожно закалатало. Звичайно, я міг би легко заспокоїти себе, поставивши офіцеру просте питання, але мені забракло духу. Весь день мене мучили невідомість і підозри. Тому я вже був підготовлений до болісного здогаду, коли побачив відображення у воді.
Та я недовго мучився. Полегшення настало швидко, майже миттєво. По берегу озера прослизнула темна постать; вона з'явилася в яскравому місячному світлі, за шість кроків од мене. Я досить добре бачив її. Це була жінка індіанка. Але не Маюмі!
Розділ ХХХIII
Гадж Єва
Я побачив перед собою високу жінку середнього віку, яка колись була красунею, а потім зазнала безчестя і наруги. Вона зберегла сліди колишньої вроди, які неможливо було стерти. І статуя грецької богині, розтрощена руками вандалів, навіть в уламках зберігає свою цінність.
Вона ще не зовсім втратила свій шарм. Є люди, які захоплюються зрілою красою, для них вона ще могла бути привабливою. Час пощадив її перса, її повні, округлі руки. Я міг судити про це, бо весь її стан, оголений до пояса, як за часів її дитинства, постав переді мною, залитий яскравим місячним світлом. Тільки розкуйовджене чорне волосся, розсипане по плечах, трохи прикривало її тіло. Час пощадив і його: в розкішних косах, чорних, як вороняче крило, не було жодної срібної нитки. Час не зачепив і її обличчя. Усе збереглося – і овал підборіддя, і повнота губ, і орлиний ніс із витонченим вигином ніздрів, і високе гладке чоло, однак очі… Що це? Чому в них такий неземний блиск? Чому в них такий дикий, безглуздий вираз? Цей погляд! О небо! Ця жінка божевільна!
На жаль, це була правда! Переді мною стояла причинна. Її погляд переконав би навіть випадкового спостерігача, бо в ньому не було розуму. Але мені не треба було дивитися їй в очі – я знав історію всіх її бід. Не раз мені доводилося зустрічатися з Гадж Євою , божевільною королевою племені мікосукі.
Та попри її вроду на голові від жаху коси ставали диба: замість намиста в індіанки на шиї була зелена змія, а за пояс їй правила величезна гримуча змія.
І ці плазуни були живі: голова маленької змії опустилася на груди жінці, а небезпечна гримуча обвилася навколо талії; її хвіст висів збоку, а між пальцями божевільна тримала голову змії, очі якої спалахували, як діаманти.
Голова Гадж Єви була непокрита, та густе чорне волосся захищало її від сонця і зливи. На ногах у неї були мокасини, приховані довгою хуною , що спускалася до землі. Це був єдиний її одяг, вишитий бісером, прикрашений пір'ям зеленого папуги і оторочений пір'ям дикої качки та хутром хижих тварин. Якби я вперше її зустрів, то міг би злякатися. Та раніше я бачив усе це: зелену змію і гримучу змію кроталус, і довгі пасма волосся, і дикий блиск божевільних очей. Усе це не становило загрози – принаймні для мене.
– Гадж Єво! – покликав я, коли вона підійшла.
– Іє їла! – вигукнула вона з подивом. – Молодий Рендольф! Вождь блідолицих! Ти не забув бідолашну Гадж Єву?
– Ні, Єво, не забув. Кого ви тут шукаєте?
– Тебе, мій маленький міко.
– Мене?
– Так, тебе. Не шукаю, а знайшла.
– А що вам від мене треба?
– Тільки врятувати твоє життя, твоє молоде життя, милий міко! Твоє прекрасне життя, твоє дорогоцінне життя… Дорогоцінне для неї, бідної лісової пташки! Ох, хтось був дорогоцінним і для мене давно, давно!
Так, так, так!
На згубу собі блідолицого я покохала.
Так, так, так!
Навіщо із ним я у лісі стояла?
Так, так, так!
Облудним словам я його довіряла…
Так, так, так!
І серце юне слова ті згубили…
Так, так, так!
– Тихіше, чітта міко ! – вигукнула вона, уриваючи пісню і звертаючись до змії, яка, угледівши мене, витягла шию і почала проявляти ознаки люті. – Тихіше, королю змій! Це друг, хоча і в одязі ворога! Тихіше, а то я розтрощу тобі голову!.. Іє їла! – знову вигукнула вона, наче щось пригадала. – Я гаю час на старі пісні! Він зник, він зник, і його не повернеш! А навіщо я прийшла сюди, молодий міко? Навіщо прийшла?
Вона провела рукою по лобі, неначе намагаючись щось пригадати.
– А, згадала! Халвук! Я марно втрачаю час! Тебе можуть убити, молодий міко, тебе можуть убити, і тоді… Іди, біжи, біжи назад у форт і зачинися там, залишайся зі своїми людьми, не йди від своїх синіх солдатів… Не розгулюй по лісах! Тобі загрожує небезпека.
Серйозність її тону вразила мене, і, згадуючи вчорашній замах на моє життя, я відчув незрозумілу тривогу. Я знав, що у божевільної бували моменти просвітління, коли вона думала і діяла цілком розумно і навіть з дивовижною ясністю свідомості. Ймовірно, зараз і була одна з таких митей. Дізнавшись про те, що на мене готується замах, вона прийшла попередити. Але хто міг бути моїм смертельним ворогом і як могла вона дізнатися про його задуми?
Вирішивши з'ясувати це, я сказав їй:
– У мене немає ворогів. Хто може бажати моєї смерті?
– Кажу тобі, мій маленький міко, що в тебе є вороги. Іє їла! Хіба ти не знаєш цього?
– Але я ніколи в житті не заподіяв зла жодному індіанцеві!
– Індіанцеві? Хіба я сказала – індіанцеві? Ні, любий Рендольфе. Жоден червоношкірий у всій країні семінолів не зачепить і волоска на твоїй голові. А якби такий і знайшовся, то що зробив би Сонце, Що Сходить? Він спалив би його, як спалює лісова пожежа. Не бійся червоношкірих. Твої вороги – люди іншого кольору.
– Он воно що! Не червоні? То хто ж тоді?
– Є білі, а є й жовті.
– Що за нісенітниця, Єво! Я не завдав шкоди жодному білому!
– Дитя! Ти ж тільки маленьке оленятко. Видно, мати не розповіла тобі про хижих звірів, які нишпорять лісом. Бувають такі злі люди, що стають твоїми ворогами без усякої причини. Тебе хочуть убити ті, кому ти ніколи в житті не заподіяв зла.
– Але хто вони? І за що?..
– Не питай, дитино! Зараз на це немає часу. Скажу тобі тільки одне: ти власник багатої плантації, де негри роблять для тебе синю фарбу. У тебе гарна сестра, дуже вродлива. Хіба вона не схожа на місячний промінь?
І я колись була красива… так він казав. Ох і погано ж бути вродливою!
Так, так, так!
Облудним словам я його довіряла…
– Халвук! – вигукнула вона і раптом перестала співати. – Я божевільна, але пам'ятаю… Іди, іди! Кажу тобі, йди! Ти ж олень, і мисливці женуться за тобою. Іди у форт, біжи, біжи!
– Я не можу, Єво. У мене тут є справа. Я повинен чекати, поки хтось не прийде сюди.
– Поки хтось не прийде сюди? Погано! Скоро вони сюди прийдуть!
– Хто?
– Твої вороги, що хочуть тебе вбити. А бідна лань помре, її серце стече кров'ю. Вона втратить розум і стане такою ж, як Гадж Єва!
– Про кого ти говориш?
– Тихіше, тихіше! Пізно! Вони йдуть! Вони йдуть! Бачиш їхні тіні на воді?
Я глянув у тому напрямку, куди вказувала Єва. Справді, над озером, там, де я раніше побачив Єву, з'явилися якісь тіні. Це були чоловіки, четверо чоловіків. Вони йшли між пальмами вздовж пагорбів. Тіні зникли. Мабуть, люди спустилися по схилу і ввійшли в ліс.
– Надто пізно! – прошепотіла божевільна, до якої начебто в цю мить остаточно повернулася свідомість. – Тобі не можна виходити на галявину. Вони помітять тебе… Ти повинен сховатися в гущавині… Сюди! – казала вона, хапаючи мене за руку. Потім сильним рухом підштовхнула до стовбура дуба. – Це твоя єдина надія на порятунок. Швидше вгору! Сховайся там! І анічичирк, поки я не повернуся! Хінклас!
По цих словах моя дивна порадниця відступила в тінь дерев, прослизнула в гущавину і зникла з очей.