Дійшовши до того місця, колоністи повернули назад і до ночі добулися до Комина, [115] але не лягали спати, аж поки остаточно вирішили питання, чи можуть вони думати про спробу залишити свій острів.
Від архіпелагу Туамоту їх відокремлювала значна відстань — тисяча двісті миль. Жодне суденце не допомогло б подолати таку відстань, особливо напередодні осінньої негоди. Про це категорично заявив Пенкроф. Крім того, спорудження найзвичайнісінького човна, навіть якби були всі необхідні інструменти, — надзвичайно складна справа, а оскільки колоністи їх не мали, то потрібно було починати з виготовлення молотків, сокир, тесел, пилок, свердел, стругів і такого іншого, що потребуватиме значного часу. Тож колоністи ухвалили зимувати на острові Лінкольна і для цього підшукати зручніше житло, аніж Комин.
Перш за все йшлося про використання залізної руди, поклади якої інженер помітив у північно-західній частині острова, і виплавку з неї чи то заліза, чи то сталі.
Як правило, в руді не буває металів у чистому вигляді. Переважно знаходять їхні хімічні сполуки з киснем або із сіркою. І саме ті два зразки, які знайшов Сайрес Сміт, належали до таких сполук: один — магнітний залізняк без домішок вуглеводів, а другий — пірит, іншими словами — залізний колчедан. Найбільше підходила перша руда, окис заліза, з якої за допомогою кам'яного вугілля можна було добути чистий метал шляхом її розпікання, аби видалити з неї кисень. Для видалення кисню руду й вугілля доводять до високої температури або досить простим каталонським способом, котрий потребує тільки одного процесу для отримання заліза, або використовуючи доменні печі, в яких із руди виплавляють чавун, а потім, видаляючи з чавуну три-чоти-ри відсотки вуглецю, що входили до нього, отримують залізо.
Яку ж найнагальнішу потребу мав Сайрес Сміт? Передусім він мав потребу в залізі, а не в чавуні й мусив знайти найшвидший спосіб його виплавлення. Слід зазначити, що знайдений мінерал був дуже чистий і дуже багатий на цей метал. Це був окис заліза — руда, що зустрічається розсипчастими покладами темно-сірого кольору, дає чорнуватий порох, кристалізується з розчинів правильними восьмикутниками й утворює іноді природні магніти; в Європі вона служить сировиною для випалювання найвищих гатунків сталі, якою славляться Швеція і Норвегія. Неподалік від її покладів перебували і поклади кам'яного вугілля, яким уже користувалися колоністи. А завдяки тому, що всі елементи, необхідні для виробництва, були зосереджені поблизу, обробка руди дуже полегшувалась. Подібні обставини ефективно використовуються в Об'єднаному Королівстві, де кам'яне вугілля служить для виплавлення металу, добутого в тій самій, місцевості, що й вугілля.
— То що, пане Сайресе, — запитав Пенкроф, — почнемо виплавляти залізо?
— Так, друже мій, — відповів інженер. — А для цього — сподіваюсь, вам це сподобається, — спочатку вирушимо на острівець Порятунку і пополюємо там на тюленів.
— На тюленів?! — радісно вигукнув моряк, обертаючись до Гедеона Спілета. — А хіба для обробки руди потрібні тюлені?
— Якщо так вважає Сайрес, то потрібні! — відповів журналіст.
Але інженер уже вийшов із Комина, і Пенкроф почав готуватися до полювання на тюленів, не діставши ясної відповіді.
Незабаром Сайрес Сміт, Герберт, Гедеон Спілет, Наб і моряк зібралися на березі протоки між островами в тому місці, де її легко перейти бродом під час відпливу. Саме на той час вода була на найнижчому рівні, й мисливці перебрели через протоку, не замочивши ніг вище колін.
Отож Сайрес Сміт уперше ступив на острівець, а його супутники — вдруге, оскільки саме сюди їх викинула повітряна куля.
Коли вони вийшли на берег, сотні пінгвінів дивилися на них довірливими очима. Озброєні важкими кийками, колоністи легко могли б забити багатьох із них, та вони не мали наміру здійснювати таке подвійно марне винищення, адже, крім усього іншого, важливо було не налякати земноводних, що лежали на піску за кілька кабельтових від колоністів. Пришельці не зачепили невинних тварин із куцими обрубками замість крил, більше схожих на риб'ячі плавці з рідким лускоподібним пір'ячком.
Колоністи обережно йшли до північного кінця острова, ступаючи по землі, всіяній ямками, де гніздилися морські птахи. На краю острівця, у морі, перед очима колоністів з'явилися великі темні точки, що плавали на поверхні води і скидалися на рухливі маківки підводного каміння.
То були саме ті амфібії, що їх хотіли вполювати колоністи. Але треба було зачекати, поки вони виповзуть на бе-Р(1)". — завдяки вузькій, веретеноподібній формі тіла та густій короткій вовні тюлені чудово плавають, і піймати їх у морі дуже важко, а на суші вони здатні лише повільно плазувати на своїх коротких ластах. [117]
Знаючи їхні звички, Пенкроф порадив зачекати, поки вони виберуться на пісок і, зігріті сонячним промінням, позасинають глибоким сном. Тоді потрібно буде їх відрізати від моря і бити кийками по переніссі.
Отож мисливці поховалися за прибережні скелі й зачаїлися в чеканні.
Минула ціла година, поки тюлені повдягалися на піску. їх нарахували з півдюжини. Тоді Пенкроф і Герберт вийшли з-за скель і крадькома пішли край берега, аби відрізати тюленям шлях до відступу. Тим часом Сайрес Сміт, Гедеон Спілет і Наб поповзом скрадалися за скелями до майбутнього театру бойових дій.
Раптом на березі підвелася висока постать моряка. Пенкроф заклично крикнув. Інженер і двоє його товаришів щодуху кинулися напереріз тюленям, аби не допустити їх до моря. Двох толенів було забито, і вони лишилися лежати на піску, а іншим пощастило доповзти до води, і вони зникли в морі.
— Ось вам і замовлені тюлені, пане Сайресе! — сказав моряк, підходячи до інженера.
— Чудово! — відповів Сайрес Сміт. — Ми з них зробимо ковальські міхи!
— Ковальські міхи? — вигукнув Пенкроф. — От пощастило нашим тюленям!
Інженер і справді сподівався зробити з тюленячих шкур міхи, конче потрібні для роздмухування вогню під час виплавлення металу.
Туші були середньої величини — їхня довжина не перевищувала шести футів, а голови чимось скидалися на собачі.
Нести на плечах важезні туші двох тварин було марною роботою, тому вирішили зняти з них шкури на місці, а тим часом Сайрес Сміт і журналіст пішли обстежувати далі острів.
Моряк і негр спритно впорались із завданням, і через три години Сайрес Сміт мав до своїх послуг дві тюленячі шкури, які вирішив використовувати, не вичиняючи.
Колоністи дочекалися, поки спаде вода, і, перебрівши через протоку, повернулись до Комина.
Натягти шкури на квадратні рами, щоб висушити і зшити .їх за допомогою волокон так, аби з них не виривалося в дірки повітря, виявилося непростою справою. Довелось кілька разів переробляти цю роботу. Сайрес Сміт мав тільки двоє стальних лез, зроблених із Топового нашийника, проте, як з'ясувалося, він мав іще й золоті руки, а товариші так [118] старанно й мудро йому в усьому допомагали, що за три дні їхня невеличка колонія поповнилась ще одним інструментом — ковальським міхом.
Двадцятого квітня вранці в колоністів почався "металургійний період", як його назвав журналіст у своїх записах. Як нам відомо, інженер вирішив провадити роботи на місці покладів вугілля і залізної руди. За його спостереженнями, ці поклади перебували біля північно-східних відрогів гори Франкліна, тобто за шість миль від Комина. Нічого було й думати про те, щоб кожен день вертатися на ніч до Комина, і тому домовилися надалі жити в курені з гілок, аби початі вкрай важливі роботи тривали день і ніч.
Вирішивши так, колоністи рано-вранці вирушили в дорогу. Наб і Пенкроф несли на плетених ношах ковальський міх і певну кількість провіанту — рослинну їжу й м'ясо, маючи, до речі, на думці дорогою його поповнити.
Шлях пролягав через ліс Жакамара, і колоністи перетнули його навскоси з південного сходу на північний захід крізь найбільші зарості. Отож доводилося прокладати дорогу, що мала стати у майбутньому найкоротшою стежиною між плоскогір'ям Широкий Обрій і горою Франкліна. Тут росли величні красені дерева, які вже зустрічалися колоністам на острові. Та Герберт виявив між ними і нові, ще не бачені породи, а серед них і драгоцену, котру Пенкроф прозвав "хвальком-пореєм", бо, незважаючи на розміри, вона належала до тієї самої родини лілейних, що й цибуля, шар-лот і спаржа. Варто зауважити, що волокнисті корені цих рослин, коли їх проварити, мають чудовий смак, а перебродивши у відварі, дають вельми приємний п'янкий напій. Тож колоністи запаслися і цим корінням.
Лісом ішли довго. Похід тривав від ранку до вечора, зате колоністи дістали змогу ще раз дослідити острівну фауну і флору. Топ, якому доручили вивчати перш за все фауну, нишпорив у травах і чагарниках, піднімаючи всіляку здобич. Герберт і Гедеон Спілет підстрелили з луків двох кенгуру та ще якусь тварину, що скидалась водночас на їжака і мурахоїда: на першого тим, що згорталася в клубок, наїжачуючи голки, а на другого — кігтями землерийки, вузьким писком, що кінчався чимось схожим на дзьоб, і тонким довгим язиком із маленькими колючками, призначеними для полювання на комах.
— А коли зварити з неї юшку, — цілком природно запитав Пенкроф, — на що вона скидатиметься?
— На шмат смачної яловичини, — відповів Герберт.
— Більшого від неї нам і не треба, — сказав моряк. [119]
Під час експедиції колоністи помічали диких кабанів, які не мали жодних намірів напасти на їхній невеличкий загін, і прихідцям уже здавалося, що на острові немає небезпечних хижаків, коли в густих хащах за кілька кроків від себе журналіст побачив на нижніх гілках дерева якогось звіра, що нагадував ведмедя, і відразу став його замальовувати. На превелике щастя для Гедеона Спілета, згадана тварина не належала до грізної родини стопохідних. Це виявився звичайнісінький коала, більше відомий під назгіою "лінивець", — звір завбільшки як великий кошлатий брудний собака, з довгими міцними кігтями на лапах, завдяки яким він міг лазити по стовбурах дерев і харчуватися листям. Коли було встановлено, який саме звір слугує за натуру Ге-деонові Спілету, котрий і далі ретельно малював його на папері, художник стер зроблений під малюнком напис "Ведмідь" і натомість написав "Коала", після чого експедиція рушила далі...
О п'ятій вечора Сайрес Сміт запропонував зупинитися на відпочинок.