Білий Бім Чорне вухо

Гаврило Троєпольський

Сторінка 24 з 33

Він почав роздивлятися настил на ґанку: сліди вже висохли, але місце, де лежав Чорновух, лишилося помітним. Альоша нахилився і враз із криком кинувся до хати:

Татусю! Кров!

Той вибіг, придивився: там, де лежала голова Чорповуха, зосталися висохлі плямки від слини, змішаної з кров'ю.

Звір! — сказав Хрисан Андрійович. Подумав і застеріг Альошу: — Гляди не зв'язуйся з отим чоловіком — лиха наберешся. Ось що: ходімо-но Чорновуховим шляхом — тільки так він зробить.

Вони дісталися до автобусної зупинки, по дорозі кличучи й вишукуючи Чорновуха, довго там очікували та й повернулися додому. Догадувалися, що коли йшов сюди, то тепер він уже далеко-далеко. Цього дня вони проходили неподалік від стогу, де відлежувався Бім, їхній Чорновух.

Увечері Альоша кілька разів виходив на ґанок, чекав, кликав. А потім повернувся в сіни, сів коло собачої будки, напханої сіном, і заплакав, одверто, по-дитячому, схлипуючи й розмазуючи рукавом песлухняні сльози.

Хрисан Андрійович почув. Вийшов у сіни, ввімкнув світло.

Е, та ти неначе той? — здивувався він.

Той, — відповів Альоша, здригаючись.

Батько провів шкарубкою, дерев'яною долонею по синовому волоссю й промовив:

Це добре, Альошо… Душа в тебе є, хлопчику…

Вийшла й Петрівна.

Шкода Чорновуха? — спитала вона.

Шкода, матусю!.. Шкода…

Ой, горе яке, батьку, — схлипнула вона. — Що ж тепер вдієш, Альошенько… Так тому й бути… Шкода…

…А в цей саме час Бім уже лежав під лавкою павільйончика автобусної зупинки.

Лежав і ждав. Ждав він тільки одного — коли розвидниться.

РОЗДІЛ 13

Лісова лікарня. Тато з мамою. Гроза в лісі

Тільки-но зайнявся світанок, Бім спробував підвестися, але це було нелегко, майже неможливо. Головне, важко розігнутися з бубличка: щось застигло тепер усередині й нібито склеїло там. Сяк-так, не по-собачому, він спочатку витяг одну задню ногу, мов курка з-під крила, потім — другу, вперся обома об стіну й виповз із-під лави. Трохи полежав і поповз із павільйону. Сів. Набряклим ногам полегшало. Терплячи біль і приглушуючи його легеньким скавулінням, якось у собі, він пішов — спочатку важко, черкаючи лапами об землю, потім усе впевненіше й впевненіше.

Спробував потрошку підтюпцем — так біль у грудях менший. І ось він поволі потрюхикав і потрюхикав уперед. Збоку, звичайно, здалося б, що собака і не біжить, і не йде, а перебирає ногами, майже не ворушачи тілом. Так Бімові легше. Він відчув, що йому взагалі полегшало від трав і від руху. І він дріботів та дріботів бровкою шосе.

Ішов лівим узбіччям, навпроти зустрічних автомобілів. Він, безперечно, не знав "Правил вуличного руху на дорогах СРСР", і ніякої логіки чи цілеспрямованості, як могло здатися зустрічним шоферам, у його законному русі не було — просто інстинкт підказував: цим узбіччям мене везли сюди, цим самим узбіччям піду й назад.

Люди, що мигтіли у віконцях автомобілів, неодмінно думали: "Розумний же який собака — додержується правил руху. Але хворий". Насправді ж тут ніякого особливого розуму й не потрібно було, аби підтвердити, що відповідна стаття правил задовольняє вимоги безпеки.

Довго дріботів Бім — може, три, може, чотири години (із зупинками та відлежуваннями — більше, звичайно). Швидкість його не перевищувала швидкості пішохода, можливо, була ледь-ледь навіть більшою. І це вже добре!

Та ось він, несподівано для самого себе, впізнав ту самісіньку автобусну зупинку, на якій вони завжди виходили з Іваном Івановичем перед початком полювання: Впізнав!

Біля павільйону стояли люди, чекаючи автобуса. Бім затримав ходу, не доходячи до них, ї повернув ліворуч, на ту дорогу, якою часто ходив на полювання. Хтось засвистів йому вслід, хтось залюлюкав, хтось гукнув: "Скажений!" Бім не звертав уваги. Він навіть намагався прискорити ходу, пробуючи бігти чвалом, але це йому не вдалося, швидкості не додав, а тільки стало ще важче.

Головне — туди. Туди, де, можливо, був недавно або скоро буде Іван Іванович. Туди, вперед.

Бім трюхикав до лісу. На узліссі він зупинився, оглядівся й пішов у ліс. Недалечко одразу ж знайшов знайому галявинку і став біля пеньочка мов укопаний. Постояв, перевірив носом навкруг, не сходячи з місця, обійшов той пеньочок, обнюхуючи при самій землі. І раптом якось рішуче ліг біля пеньочка на опале листя: тут, ось тут завжди сидів Іван Іванович перед полюванням. Бім витягнув голову і терся, терся нею об жовте листя, на тому місці, де стояли колись ноги його друга, хоча всякі запахи давно вивітрились.

А день той був теплий-теплий!.. * * *

Буває пізньої осені, навіть і після заморозків, повернеться літо й зачепить осінь вогняним хвостиком. І осінь розтане, розніжиться й притихне, мовби ласкавий собака, якого гладить жінка. І тоді ліс запахне прощальним ароматом опалого листя, рубіновими плодами шипшини і бурштином барбарису, терпким і гострим, як перець, копитняком, ніким не займаним білим грибом, який уже розвалився, просочився водою, але все ще запашний і нагадує про минулі погожі дні; і попливе лісом усміхнений добрий дух від сосни до берези, від берези до дуба, а той відповість могутніми пахощами сили, міцності лісової і вічності. У пахощах лісу є щось вічне і невигубне, особливо відчутне у теплі, м'які й лагідні прощальні, останні дні пізньої осені; вона вже пережила нудні дощі, злющі наскоки заморозків і набридливих голок інею, що обгорнули геть-чисто все: це вже відійшло, це вже у минулому. І ніби осінь, засинаючи, бачить сон про літо, а нам показує свої божественні видіння в усій величі одухотвореної краси і в животворних пахощах землі. Благо тому, хто зумів усе це увібрати в себе з дитинства і проніс через життя, не розхлюпавши ні краплини з дарованого природою джерела порятунку душі!

У такі дні в лісі серце стає всепрощенним, але й вимогливим до себе. Умиротворений, ти зливаєшся з природою. У ці урочисті хвилини осінніх сновидінь так хочеться, щоб не було пеправди і зла на землі. І в тиші пізньої осені, овіяний її ніжною дрімотою, в дні недовгого забуття наступної зими, ти починаєш розуміти: тільки правда, тільки честь, тільки чисте сумління, і про все це — слово. Слово до маленьких людей, які будуть потім дорослими, слово до дорослих, які не забули, що були колись дітьми.

Може, тому я й пишу про долю собаки, про його вірність, честь і відданість. Про того самого собаку, який лежав цього теплого-теплого осіннього дня у лісі біля пеньочка. І тужив.

* * *

Отже, одного щасливого дня природи в лісі лежав нещасний собака Бім. А день був — боже ж ти мій! — теплий-теплий!

Проте земля була холодною. Тому Бім згорнувся біля пеньочка, наче біля ніг хазяїна, відпочив трохи та й пішов помалу лісом, щось вишукуючи. Захотілося їсти. Коло недавно спиляного осокора він почав гризти соковиту його кору, смачну, улюблену їжу лосів. Чи догадувався Бім, що й ця кора — цілюща для нього?

А втім, людям, може, й невтямки, що найтонше чуття собак, певно, відрізняє корисні запахи від шкідливих. Адже не захотів же Бім їсти отруйний копитняк, а біля кореня валер'яни зупинився. Чому собаки й коти люблять її запах? Теж невідомо. Але Бім сяк-так длубнув раз і вдруге м'яку, пухово-листяну землю, відгриз корінець і з'їв. І ще з'їв. Корінь валер'яни майже на поверхні — дістати його неважко. З'їв він стільки, скільки треба, анітрохи не більше, покружляв на місці, ніби витоптуючи й готуючи собі ямку для лежання, але місце не сподобалось (теж невідомо чому). Зробив невеличке коло, потім звузив його, натрапив, на старий фронтовий окопчик, засипаний до країв листям, опустився: туди й знову закружляв на місці. Уже він обтоптав собі глибоку й м'яку постіль, але, мабуть, не хотів лягати, мовби перемагаючи сон; однак якось відразу й упав у постіль і тут же, негайно, заснув міцним сном.

Валер'яна взяла своє.. Купирем зветься в Тамбовській області. Але в жодній області і губернії здорові собаки не їли й не їдять корінь купиря, хіба що потреться який мордою об нього, а от хворі їдять. Бім у цьому розумінні був не гірший за інших собак, хоча й інтелігент. От він і з'їв. Отож дуже прошу вас, тихше. Тихше. У цій ямці спить наш добрий Бім.

Уже третю добу нічого не їв Бім, окрім трав, і не спав від болю й настороженості. А зараз він так міцно спав, як взагалі давно вже не спав. У ямці було тепло й тихо. Ліс, по-осінньому примовклий, оберігав спокій хворого Біма, лікував його травами й цілющим повітрям. Спасибі тобі, ліс!

Проснувся Бім уже надвечір. Вийшов нагору. Йти хоч було й важко, та вже легше, значно легше, ніж уранці. Всередині відпустило. Тільки от сили все ще не було. Він сходив до рідного пеньочка, посидів трохи й повернувся до свого лігва. Знов посидів. І знову перевірив нюхом, оглядівся: все було спокійно. І знову влігся у теплу, затишну глибоку ямку. Певно, Бімові снився гарний сон. Навіть безперечно снився, бо легенько, ледь-ледь, він покручував хвостом.

Так він проспав цілу ніч. І не змерз.

На світанку його розбудив тихий шерех, він трохи підвів голову, прислухався: хтось борсається в листі. Виліз Бім, прочитав носом ледь помітні у безвітряній тиші мікроскопічні струмені повітря й визначив точно: вальдшнеп!

Непереборна пристрасть мисливця напружшшла кволе тіло і пригасила давкий біль усередині. Вальдшнеп був десь кроків за п'ять, не більш. Він розгрібав лапками листя, просував носа у м'яку землю, абсолютно точно націлюючи його в отвір ходу черв'яка-росовика, витягав того черв'яка й з'їдав охоче. Крило птаха тяглося по землі (так залишаються поранені птахи від горе-мисливців, живуть до зими, а потім або стають здобиччю лисиці, або гинуть, якщо умудряються вціліти до великих морозів).

Бім переставив лапу — вальдшнеп не почув, захоплепий роботою. Переставив другу — не чує, працює. Вальдшнепові теж не можна втрачати часу: з теплом черв'як підлазить до поверхні або навіть залягає прямо під щільним шаром листя. Бім підкрався ось так, з-за дерева, і завмер у стойці. Ніхто не крикнув йому: "Вперед!", він сам зрушив з місця, хотів стрибнути на птаха й притиснути його лапами, але стрибка не вийшло: просто впав і схопив вальдшнепа зубами. Потримав, лежачи на боці, перевернувся на живіт і… з'їв дичину. Всю. Залишилося саме пір'я. Навіть дзьоб, зовсім м'який, як визначив Бім, теж увесь з'їв.

Як же так сталося, що, дресирований, намуштрований досвідченою рукою мисливця, Бім порушив честь — з'їв дичину? Ото ж бо й воно, я й сам про це думаю.

21 22 23 24 25 26 27

Інші твори цього автора:

На жаль, інші твори поки що відсутні :(