Поїдеш і до Спихова, а потім разом з Юрандом на німців, може трапитись, що чимось там йому прислужишся і зовсім його до себе привернеш.
— Я й сам, милостива княгине, думав так зробити, але з вашого дозволу мені буде легше.
Ця розмова дуже підбадьорила Збишка. Проте на першому ж перепочинку старий Мацько так захворів, що треба було спинитися й чекати, поки він хоч трохи піддужає для дальшої подорожі. Добра княгиня Ганна Данута залишила йому всі ліки та зілля, які в неї були, але сама мусила їхати далі, отож обом рицарям з Богданця довелося розлучитись з мазовецьким двором. Збишко спочатку низько вклонився княгині, потім Данусі, ще раз присягнувся їй вірно по-рицарському служити, обіцяв незабаром приїхати до Цеханова або до Варшави, нарешті підхопив її на свої дужі руки і, піднявши вгору, схвильовано став повторювати:
— Пам'ятай же про мене, квіточко моя люба, пам'ятай, рибко моя золота!
А Дануся, обнявши його, як менша сестра обіймає любимого брата, притулила свого кирпатого носика до його щоки і заплакала рясними, як горох, слізьми, повторюючи:
— Не хочу до Цеханова без Збишка, не хочу до Цеханова!
Юранд бачив це, але не розгнівався. Навпаки, він сам зичливо попрощався з юнаком, а коли вже сів на коня, ще раз повернувся до нього і сказав:
— Зоставайся з богом і не сердься на мене.
— Чого б я мав на вас сердитись, коли ви — Данусин батько! — щиро відповів Збишко.
І прихилився Юрандові до стремена, а той потиснув йому руку і сказав:
— Щасти тобі боже в усьому!.. Розумієш?
І поїхав. Але Збишко зрозумів, яка велика зичливість бриніла в його останніх словах, і, повернувшись до воза, на якому лежав Мацько, сказав:
— Знаєте? Він теж хотів би, тільки щось йому перешкоджає. Ви були в Спихові, розум у вас гострий, то поміркуйте, що воно таке.
Але Мацько був занадто хворий. У нього ще зранку була гарячка, а надвечір вона так посилилась, що він почав втрачати притомність, через те, замість відповісти Збишкові, подивився на нього здивовано, а потім спитав:
— Де це дзвонять?
Збишко злякався, бо йому спало на думку, що коли хворому вчувається дзвін, то, мабуть, за ним смерть іде. Подумав також, що старий може померти без ксьондза, без сповіді, а через те якщо не потрапить одразу в пекло, то принаймні довгі віки промучиться в чистилищі, отож вирішив везти його далі, щоб якнайшвидше доїхати до якої-небудь парафії, в якій Мацько міг би прийняти останнє причастя.
З цією метою він вирішив їхати цілу ніч. Збишко сів на вимощений сіном віз, в якому лежав хворий, і доглядав його аж до світанку. Час від часу напував вином, що його їм дав купець Амилей, і спраглий Мацько жадібно пив, від чого йому, видно, ставало легше. Після другої кварти він навіть опритомнів, а після третьої так міцно заснув, що Збишко часом нахилявся над ним, щоб переконатися, чи той не вмер.
І на думку про це його поймав глибокий жаль. До свого ув'язнення в Кракові він навіть не уявляв собі, як сильно любить дядька, який був йому в житті батьком і матір'ю. Але тепер він це добре знав і відчував, що по його смерті залишиться страшенно самотнім — без рідні, крім абата, який держав у заставі Богданець, без друзів і без допомоги. Разом з тим спадало йому на думку, що коли Мацько вмре, то також через німців, через яких він сам мало не наложив головою, через яких загинули всі його предки, Данусина мати і багатобагато невинних людей, яких він знав або про яких чув від знайомих, і його охопило здивування. "Чи є ж,— мовив він до себе, — в усьому королівстві хоч одна людина, яка не зазнала б від них кривди й не прагнула б помсти?" Він пригадав німців, з якими воював під Вїльною, і подумав, що, мабуть, і татари жорстокіше за них не воюють і що навряд чи є ще на світі другий такий народ.
Світанок урвав його міркування. День вставав ясний, але холодний. Мацькові очевидно полегшало, бо дихав він рівніше й спокійніше. Прокинувся, коли сонце вже добре пригріло, розплющив очі й сказав:
— Полегшало мені. А де ми тепер?
Доїжджаємо до Олькуша. Знаєте... де срібло копають і здають в казну.
От якби нам ті скарби, що лежать у землі! Ото б можна було відбудувати Богданець!
Видно, що вам таки полегшало, — сміючись, відповів Збишко. — Ого! Тут вистачило б і на мурований замок! Але заїдемо до приходського костьолу, там нам і пристановисько дадуть і зможете висповідатись. На все божа воля, але однак краще мати чисту совість.
Я чоловік грішний, радий покаятись,— відповів Мацько.— Снилось мені, що з мене чорти чоботи стягають... І по-німецьки між собою геркочуть. Хвалити бога, мені полегшало. А ти спав хоч трохи?
Як би ж я спав, коли пильнував вас?
То ляж трохи та засни. Як доїдемо, я тебе збуджу.
Де там мені до спання!
А що тобі заважає?
Збишко глянув на дядька дитячими очима.
— А що ж, як не кохання? Мене аж кольки в животі від зітхання колють. Сяду на коня, може, полегшає.
І, злізши з воза, він сів на коня, якого йому підвів подарований Завішею турчин. Мацько часом хапався від болю за бік, але, видно, думав про щось інше, а не про свою хворобу, бо хитав головою, цмокав губами і нарешті сказав:
— Дивуюсь я, дивуюсь та й надивуватися не можу, чого ти на те кохання такий охочий, бо ж ні твій батько, ні я такі не були.
Але Збишко, замість відповісти, раптом випростався в сідлі, взявся в боки, задер голову й заспівав щосили:
Плакав цілу нічку, плакав я і зрана, Де ж бо ти поділась, дівчино кохана! Ніщо не поможе, хоч і гірко плачу, Бо тебе дівчино, вже я не побачу.
І те "гей" покотилося по лісі, відбилося від придорожніх стовбурів, потім озвалося далекою луною і вщухло десь в гущавині.
А Мацько знов помацав себе за бік, в якому застрягла німецька стріла, і, постогнуючи, спитав:
— Колись люди були розумніші — знаєш?
Але за хвилину він задумався, наче пригадував якісь давні часи, і додав:
— Хоч декотрі й колись були дурні.
Тимчасом вони виїхали з бору, за яким побачили повітки копалень, а далі зубчасті мури Олькуша, споруджені королем Казіміром, і вежі костьолу, збудованого Владиславом Локєтком.
X
Парафіяльний канонік висповідав Мацька і гостинно залишив їх ночувати, так що вони виїхали аж другого дня вранці. За Олькушем повернули на Шльонськ, уздовж границі якого мали їхати аж до Великопольщі. Дорога йшла переважно густим лісом, в якому при заході сонця лупали громові рики турів та зубрів, а ночами серед густої ліщини світили очима вовки. Але ще більше, ніж від дикої звірини, загрожувала мандрівникам і купцям небезпека від німецьких або понімечених рицарів із Шльонська, невеликі замки яких подекуди височіли понад границею. Правда, під час війни короля Владислава з опольським князем Надерспаном,, якому допомагали його шльонські племінники, більшість тих замків була зруйнована поляками, проте остерігатись тут треба було завжди, а після заходу сонця — не випускати з рук зброї.
Проте їхали спокійно, так що Збишко вже почав нудьгувати, і аж за день їзди до Богданця вони якось уночі почули позад себе пирхання і тупіт коней.
— Якісь люди їдуть за нами,— сказав Збишко, Мацько на той час не спав, він глянув на зірки і,
як чоловік досвідчений, відповів:
— Незабаром світанок. Розбійники не нападали б наприкінці ночі, бо до дня вони мають бути вдома.
Проте Збишко спинив воза, вишикував людей впоперек дороги, лицем до тих, що під'їжджали, а сам виступив наперед і чекав.
Через деякий час він побачив у сутінках кільканадцять вершників. Один з них їхав на кілька кроків поперед інших, але, видно, не мав наміру критися, бо голосно співав. Збишко не міг розібрати слів, але виразно чув веселе "гоп! гоп!", яким незнайомий закінчував кожен куплет пісні.
Наші,— сказав Збишко сам до себе. Проте за хвилину гукнув:
Стій!
А ти сядь! — відповів жартівливий голос.
А що ви за одні?
А ви що за другі?
Чого ви за нами їдете?
А чого ти шлях перегородив?
— Відповідай, бо в нас самостріли наставлені.
А в нас... підставлені,— стріляй!
Відповідай по-людськи, а то біда тобі буде. На це Збишкові відповіла весела пісня:
Одна біда шляхом іде, Другу біду в танець веде...
Гоп! Гоп! Гоп! Ой, чого ж їм танцювати, Коли злиднів повна хата?.
Гоп! Гоп! Гоп!
Збишко здивувався, почувши таку відповідь; а тимчасом пісня Скінчилася, і той самий голос спитав:
— А як там почуває себе старий Мацько? Ще дихає?
Мацько підвівся на возі і сказав:
— Боже мій, це якісь свої!
А Збишко рушив конем вперед:
— Хто питає про Мацька?
— Сусід, Зих із Згожелиць. Вже з тиждень їду за вами та розпитую людей по дорозі.
— Матінко моя! Дядьку! Це Зих із Згожелиць! —
вигукнув Збишко.
І вони радісно привіталися. Зих справді був їхній сусід, до того ж чоловік добрий і всіма любимий за
веселу вдачу.
— Ну, як ся маєте? — спитав він, тиснучи Мацькові
руку. — Ще гоп чи вже не гоп?
— Ой, уже не гоп! — відповів Мацько.— Але радий вас бачити. Боже милий! Це я вже наче в Богданці!
— А що з вами таке, бо я чув, що вас німці підстрелили?
Підстрелили, псявіри! Залізяка у мене між ребрами залишилася...
Бійтесь бога! Ну, і що ж? А пробували ви пити ведмеже сало?
Бачите! — сказав Збишко.— Кожен радить ведмеже сало. Аби нам тільки дістатися до Богданця! Зараз же піду з сокирою під борті.
Може, знайдеться у Ягенки, а як ні, то пошлю питати в інших.
Яка Ягенка? Жінка ж ваша звалася Малгохна?— спитав Мацько.
Ого! Де та Малгохна! На святого Михайла третя осінь минає, як Малгохна дуба врізала. Конозиста була баба, царство їй небесне! А Ягенка в неї вдалася, тільки й того, що молода...
Росте дуб коло садочка, Яка мати, така й дочка....
Гоп! Гоп!
...Казав я Малгохні: не лізь на сосну, коли тобі вже півсотні років. Так ні ж бо! Вилізла. А гілка вломилась, і бух! Скажу вам по правді, аж яму в землі вибила, і за три дні й духу пустилася.
Царство їй небесне! — промовив Мацько.— Пам'ятаю, пам'ятаю... Як візьметься бувало в боки та як почне штукарити, то батраки в сіно ховаються. Але до хазяйства була беручка! І то злетіла з сосни?.. Бачите, яке диво!..
Злетіла, як шишка зимою... От було лихо. Вірите? Я після похорону так з жалю впився, що три дні не могли мене добудитися. Думали, що я теж дуба дав. А що вже потім сліз виплакав, то й відром не винести! Але до хазяйства і Ягенка беручка. Все тепер на її шиї.
Я її ледве пам'ятаю.