Пилип Захар і Антон Татарчук ішли з іншими, але останній зволікав, ішов ліниво і давав юрбі обігнати себе. З обличчя видно було, що його огортав дедалі більший неспокій. Тим часом перейшли міст через рів, далі увійшли у ворота й опинилися на просторому укріпленому майдані, оточеному тридцятьма вісьмома великими дерев'яними будинками. Це й були курені, а радше, курінні будинки, своєрідні військові казарми, у яких мешкали козаки. Однакової величини і розмірів, курені ці нічим один від одного не відрізнялися, хіба що назвами, узятими від різних українських міст, такими ж назвами іменувалися й полки. В одному з кутків майдану височів будинок ради, у ньому засідали отамани під головуванням кошового. Юрба ж, або так зване товариство, радилася просто неба, час від часу посилаючи депутації до старшини, а іноді силою вдираючись до будинку і накидаючи свою волю раді.
На майдані вже була сила–силенна люду, оскільки на цей час отаманом були стягнуті на Січ усі війська, розпорошені по островах, річках і лугах, від чого й товариство стало численніше, ніж завжди. Сонце хилилося до заходу, тому раніше запалили кільканадцять бочок зі смолою; тут і там стояли також барила з горілкою, які кожен курінь викочував для себе і які чимало енергії додавали нарадам. За порядком у куренях пильнували осавули, озброєні важкими дубовими киями для вгамування тих, що радитимуться, і пістолями для захисту власного життя, яке часто опинялося в небезпеці.
Пилип Захар і Татарчук зайшли просто в дім ради — перший як кантарей, а другий як курінний отаман мали право засідати серед старшини. У приміщенні був тільки один маленький стіл, за яким сидів військовий писар. Курінні отамани і кошовий мали свої місця на шкурах попід стінами. Поки що місця ці були вільні. Кошовий ходив великими кроками по кімнаті, а курінні, стоячи купками, стиха розмовляли, перебиваючи час від часу один одного гучною лайкою. Татарчук завважив, що навіть знайомі й приятелі вдають, ніби не помічають його, тому відразу підійшов до молодого Барабаша, котрий опинився майже в такому самому становищі. Решта поглядала на них спідлоба, що молодого Барабаша особливо не обходило, бо він навіть не розумів, у чому річ. Це був чоловік вельми вродливий і надзвичайно сильний. Саме ця сила й дала йому звання курінного отамана, бо всі на Січі знали, що розуму йому бракувало. Недарма його прозвали Дурним отаманом — кожне його слово викликало сміх у козацької старшини.
— Почекаємо трохи та й, може, підемо з каменем на шиї на дно! — прошепотів йому Татарчук.
— А чого б це? — спитав Барабаш.
— А ти хіба не чув про листи?
— Трясця його матір мордувала! Я що, писав якісь листи?
— Поглянь, як усі дивляться на нас спідлоба.
— Коли б я котрого в лоб, то він би не дивився — враз би очі витекли.
Тим часом із криків зокола стало зрозуміло: там щось сталося. Раптом двері радної кімнати розчинилися навстіж, і зайшли Хмельницький із Тугай–беєм. Це їх вітали так радісно. Ще кілька місяців тому Тугай–бей, найдоблесніший із мурз і пострах низових, був об'єктом страшної ненависті на Січі — тепер товариство, побачивши його, підкидало вгору шапки, вважаючи мурзу добрим приятелем Хмельницького і запорожців.
Тугай–бей увійшов першим, за ним Хмельницький із булавою гетьмана запорозького війська в руці. Звання це він носив відтоді, як повернувся з Криму із виклопотаними у хана підкріпленнями. Юрба тоді понесла його на руках і, відбивши замок на військовій скарбниці, вручила йому булаву, стяг і печатку, які зазвичай виносилися попереду гетьмана. Він неабияк змінився. Видно було, що він тепер уособлює собою страшну силу всього Запорожжя. Це вже був не скривджений Хмельницький, що втік на Січ через Дике поле, а Хмельницький — гетьман, кривавий демон, велетень, котрий помщається мільйонам за свою кривду.
І все–таки ланцюгів він не розірвав, а ще надів на себе нові, важчі. Це було видно з його стосунків із Тугай–беєм. Цей запорозький гетьман у серці Запорожжя посідав друге місце після татарина, покірно терпів його гордовитість і зневажливе понад усяку міру ставлення. Це були стосунки ленника і зверхника. Але так мало бути. Хмельницький усім своїм впливом серед козаків завдячував татарам і хановій ласці, речником якої був дикий і лютий Тугай–бей. Але Хмельницький умів поєднувати свою незмірну гординю зі смиренням так само добре, як відвагу з хитрістю. Це був лев і лис, орел і змія.
Уперше відтоді, як з'явилося козацтво, татарин почував себе як господар у центрі Січі — на жаль, настали й такі часи. Товариство підкидало шапки на честь поганина. От як усе змінилося.
Рада почалася. Тугай–бей усівся посередині на найтовщу купу шкур і, підігнувши ноги, заходився лущити соняшникове насіння, випльовуючи мокре лушпиння поперед себе на середину кімнати. По праву руч від нього сів Хмельницький із булавою, по ліву — кошовий, а отамани і депутація від товариства розташувалися далі попід стінами. Розмови стихли, тільки знадвору долинав гамір і глухий, схожий на шум хвиль, гомін юрби, що зібралася просто неба.
Хмельницький заговорив :
— Милостиві панове! З ласки, благовоління і покровительства його світлості кримського царя, володаря багатьох народів, єдинокровного світилам небесним, із дозволу милостивого короля польського Владислава, державця нашого, і доброю волею відважного Війська Запорозького, упевнені в невинуватості нашій і справедливості божій, ідемо ми помститися за страшні й жахливі кривди наші, які ми із християнською покорою, поки могли, терпіли від нещирих ляхів, комісарів, старост і економів, усієї шляхти і євреїв. Над кривдами тими ви вже, милостиві панове, і все Військо Запорозьке, чимало сліз пролили, а мені тому булаву дали, щоб за невинуватість нашу і всього війська легше мені спитати було. Отож я, милостиві мої добродії, маючи це за велику ласку, його світлість царя про допомогу просити поїхав, яку він нам і подарував. Але, будучи втішений і веселий, я неабияк засмутився, почувши, що можуть бути поміж нами і зрадники, котрі з нещирими ляхами у зговір вступають і про нашу готовність їм доносять, і якщо це справді так, то покарані вони мають бути, милостиві панове, згідно з волею і розумінням вашим. А ми просимо, аби ви листи вислухали, які сюди від недруга нашого, князя Вишневецького, посол привіз, не послом, а шпигуном будучи, і про готовність нашу й добру волю Тугай–бея, приятеля нашого, бажаючи все вивідати і перед ляхами розкрити. А ще вам треба обміркувати, чи має бути й він покараний, як і ті, кому він листи привіз, про які кошовий, як вірний приятель мені, Тугай–бею і всьому війську, негайно ж нас повідомив.
Хмельницький замовк. Гомін за вікнами дедалі посилювався, тому військовий писар підвівся й заходився читати спершу лист князя до кошового отамана, що починався словами: "Ми, божою милостю, князь і пан у Лубнах, Хоролі, Прилуках, Гадячі й таке інше, воєвода руський і таке інше, староста і таке інше". Лист був чисто діловий. Князь, прочувши, що з лугів стягаються війська, питав отамана, чи це правда, і заодно закликав його заради спільного спокою від цього відмовитися. Хмельницького ж, якщо стане Січ підбурювати, щоб комісарам видав, котрі самі теж про це спитають. Другий лист був від пана Гродзицького, теж до великого отамана, третій і четвертий Зацвіліховського і старого черкаського полковника до Татарчука і Барабаша. У всіх не було нічого такого, що могло б дати приключку запідозрити особу, якій лист було адресовано. Зацвіліховський тільки просив Татарчука потурбуватися про подавця листа і допомогти йому у всьому, хоч би про що посол попросив.
Татарчук полегшено зітхнув.
— Що скажете, милостиві панове, про ці листи? — запитав Хмельницький.
Козаки мовчали. Усяка рада, доки горілка не розігріла голів, завжди починалася з того, що жоден із отаманів не хотів першим брати слово. Як люди прості, але хитрі, вони чинили так, боячись вихопитися з чимось, що потім підняло б промовця на сміх або приліпило б до нього на все життя глумливу кличку. Бо так воно повелося на Січі, де при якнайбільшій простакуватості була надзвичайно розвинута пристрасть до висміювання, так само як і побоювання стати посміховиськом.
От тому козаки й мовчали. Хмельницький заговорив знову:
— Кошовий отаман — наш брат і щирий приятель. Я йому так вірю, як собі самому, а якщо хто скаже щось інше, той сам зраду задумує. Отаман — друг давній і вояк надійний.
Сказавши це, він підвівся й поцілував кошового.
— Милостиві панове! — відповів на це кошовий. — Я війська збираю, а гетьман хай веде. Що ж до посла, то раз його послали до мене, отже, він мій, а якщо він мій, то я вам його дарую.
— Ви, милостиві панове–депутація, уклоніться отаманові, — мовив Хмельницький, — бо він чоловік справедливий, і йдіть сказати товариству, що якщо хто і зрадник, так не він зрадник; він перший варту виставив, він сам наказав ловити зрадників, котрі до ляхів ідуть. Ви, панове–депутація, скажіть, що не він зрадник, що він найліпший з усіх нас.
Панове–депутація низько вклонилися спершу Тугай–беєві, котрий увесь цей час із якнайбільшою байдужістю лущив своє насіння, потім Хмельницькому, далі кошовому — і вийшли надвір.
За хвилю радісні вигуки за вікнами дали знати, що депутація наказ виконала.
— Нехай живе наш кошовий! Нехай живе кошовий! — кричали захриплі голоси з такою силою, аж стіни, здавалося, ходили ходором.
Водночас почулися постріли з самопалів і пищалей.
Депутація повернулася і знову всілася у кутку кімнати.
— Милостиві панове! — почав Хмельницький, коли за вікнами трохи стихло. — Ви мудро вже визнали, що кошовий отаман — чоловік справедливий. Але якщо отаман не зрадник, то хто зрадник? Хто має приятелів серед ляхів? Із ким ляхи у таємні зносини входять? До кого листи пишуть? Кому особу посла доручають? Хто ж зрадник?
Кажучи це, Хмельницький дедалі вище підносив голос і зловісно стриг очима в бік Татарчука і молодого Барабаша, ніби хотів указати саме на них. У кімнаті заворушилися, кілька голосів почали волати: "Барабані і Татарчук!" Дехто із курінних підвівся, серед депутації чулися вигуки: "На погибель!"
Татарчук зблід, а молодий Барабаш почав здивовано озиратися на присутніх.