У французів часто зустрічаються зображення письменників з половиною сигарети в куточку рота й стрічечкою диму, який примушує примружувати очі, від чого обличчя складається в гримасу, іноді іронічну, іноді скорботну. Так полюбляють зніматися запеклі курці. Про декотрих із них ходять легенди, як, скажімо, про Поля Валері, що лякав своїх слуг густими клубами диму, які випливали з-під дверей його кабінету, або про Леона Поля Фарга, якого ніхто ніколи не бачив без сигарети.
У царстві тютюну дві великі династії борються між собою за першість: тютюн турецький і вірджинський. Останній підкорив англосаксів, а перший — Європейський континент і узбережжя Середземного моря. Тільки французи всупереч усякій очевидності розхвалюють свій tabac noir — чорний тютюн і нічого не визнають, крім своїх "капоралів". Куртелін, зацікавившись гумором англійців, подолав властиву йому відразу до подорожей і вирушив у Лондон, збираючись пробути там місяць. Виїхав він рано-вранці, а ввечері вже сидів у своїй кав'ярні за партією в доміно. "Жахливе місто,— пояснював він своє швидке повернення здивованим друзям,— уявіть собі, там неможливо дістати "капоралів"!" Так Куртелінові не довелося ознайомитися з англійським гумором і освіжити ним свої комедії.
Тютюн став одним з наймогутніших демонів у житті письменника. Хто раз йому віддався, вже не зможе написати жодної фрази, якщо не затягнеться димом, якщо немає під рукою тютюну й сірників. І, як кожний демон, тютюн діє таємниче, вміє добре панувати в наших думках — ніхто не буде заперечувати, що саме в блакитних змійках тютюнового диму приходили до нього жадані слова, яких він марно очікував у суворій чистоті легенів і повітря.
Одначе найсильнішим наркотиком є все-таки захоплююча тема, бурхлива думка, розпалена уява — стан найвищого творчого піднесення, коли здається, ніби виходиш з підземелля на сліпуче яскраве світло, зіткане із самих несподіванок і водночас таке знайоме, неначе воно було створене давним-давно спеціально для нас і лише очікувало, щоб постати перед нами.
СЛОВО
Слово — велика таємниця. Всі релігії вважали здатність мови в усьому потенційному багатстві звуків, форм, правил даром божим, що його одержує людина разом з життям. Народи змагались один з одним за право вважати себе спадкоємцями першої людської мови, кожен наводив свої докази, часом вдаючись до дуже примітивних,— про один з них розповідає Геродот в оповіді про дітей, які виросли оддалік від людей. Єврейська мова протягом багатьох століть, зловживаючи авторитетом книг Мойсея, нав'язала решті народів переконання, нібито саме нею були вимовлені перші слова при створенні світу і що нею нарекла людина все суще: "А ім'я, дане Адамом кожній тварині, є її правильне ім'я".
Ми вже давно дивимося на будь-яке явище, лише беручи його в розвитку. Сотні гіпотез, наївних або глибокодумних (а останні з часом теж ставали наївними), намагалися розкрити таємницю походження мови. Допускалося, що це похідне інстинкту, що мова могла виникнути з наслідування звуків природи, могла з'явитися з вигуків чи ономатолеї. Марно шукати вказівок у безмовній пітьмі, скупо освітленій еолітами, камінням світанку людства — першими слідами роботи людських рук. Дослідники з напруженою, болісною увагою схиляються над черепом первісної людини, вишукуючи місця, де міг би міститись центр мови, і над щелепами, з яких вийшли перші звуки.
Як вони звучали? На це відповіді немає. Можливо, як перші звуки немовляти, якими воно відгукується на довколишній світ, можливо, окремими голосними, що йдуть від простих реакцій, які нам відомі й зараз, коли людина наслідує голоси тварин, шум природи, повторюючи найдавніші рухи гортані, язика й губів, котрі невтомно вдосконалюють мову. Мене зворушує, тому я й сам це поділяю, нетерплячість письменників, котрих уява переносить у незайманий світ раннього кам'яного віку; неспроможні дочекатися відкриттів науки, вони самі обережно й побожно намагаються створити досі не відгадані звуки першої людської мови. Та зате в мені нічого не викликають, крім зневаги, вбогі вигадники, що подають цілі слова й навіть фрази, посилаючись на "езотеричну традицію", зневажаю їх за те, що своїм блазнюванням вони порушують урочисту тишу над колискою слова.
Декотрі дослідники стараються вирвати бодай малу часточку з цих таємниць і підносять нам з багатьма застереженнями кілька складів з епохи кам'яного віку. До числа таких складів належать: "хам" або "кам" — корінь, що означає поняття "камінь". Якщо так воно і є, то даний корінь є найблагороднішим з дорогоцінних каменів нашої мови; ступаючи по темних хідниках свєнтокшиських Кам'янок, ми ніби чуємо його звучання в такт нашій ході. Але й цей склад, якщо вірити психологам мови, належав до пізнішого періоду, коли словами вже позначалися предмети. А попервах слово відбивало лише ритми голоду, страху, насолоди. Мені думається, що відкриття кількох десятків хімічних елементів, з яких складається Всесвіт, дає підставу вважати, що такої ж малої кількості звуків вистачило б на створення всесвіту слова. На жаль, у нас немає можливості розкласти елементи цієї звукової матерії, як це було зроблено стосовно складних речовин,— розкласти кожне слово, кожну форму, ніякому Менделєєву таблиці таких елементів не створити.
Число мов дуже велике, як показала сучасна наука, значно більше, ніж могло снитися тим, хто колись замислювався над падінням Вавілонської вежі. Мови наповнені страхітливими, зловісними звуками, замість слів у них іноді чується гарчання, рохкання, цмокання, а коли по радіо лунає анамітська мова, то здається, ніби в ящику заговорили ляльки та іграшки. Можна було 6 припустити, що всі звуки, які лише здатен відтворити оркестр гортані, язика, піднебіння, зубів і губів, включаючи й різні зітхання, на які тільки здатне людське горло,— що все це використовується до останку. Це глибока помилка: фонетичний лад людської мови в принципі один, незважаючи на всі уявні відмінності. Тільки Геродот міг стверджувати, нібито мова печерних ефіопів схожа на "щебетання кажанів". Кому, цікаво, доводилося чути, як щебечуть кажани? Жодна людська мова не здатна обійтися без двох елементів: голосних і приголосних, хоча деякі і відмовилися від значної кількості останніх. Полякам потрібно дві дюжини приголосних, комусь іншому вистачає половини цієї кількості, існують мови, де число приголосних доведено до семи. Але вони від цього не стали вбогими й менш гармонійними.
Декарт прийняв би останнє твердження з недовірою. Переконаний, що розум є річ, найрівномірніше розподілена серед усього людського роду, він вважав би такі мови або вигадкою, або забавою безвідповідальних за свої вчинки істот. Та коли навіть погодитися з Декартом, що нібито розум є громадянином усіх країн, народів і рас, не слід впадати в помилку й думати, що точнісінько так само скрізь має силу й зобов'язує та логіка, якою нас подбали озброїти Платон і Арістотель. Можна інакше мислити, а також можна інакше говорити, якщо не знаєш правил флексій та синтаксису нашої мови. А ми зі своєю граматикою опиняємося серед мов світу в меншості. Тому що існують мови, де відсутні роди, відмінки, числа, дієслівні часи й види, де навіть не існує відмінності між іменником і дієсловом, а з другого боку, є мови, які застосовують невідоме нам розрізнення між родами живими й неживими або, як у мові народу масаї, що живе в Африці, існує один рід для позначення великого й могутнього, а інший — для малого й слабого. І хто знає, можливо, це логічніше за наш середній рід, такий вередливий і примхливий.
Індіанці, якби вони займались мовознавством, мали б право дорікнути індоєвропейським мовам за брак точності. Нас задовольняє форма: "ми", а у них є спеціальні особові займенники для таких комбінацій, як: "я і ти", "я і ви", "я і ви двоє", "я і він", "я і вони", "ми двоє і ти" і так далі. Просту фразу "Чоловік убив зайця" індіанець з племені понка розгортає в мальовничу оповідь: "Чоловік, він, один, живий, стоячи, вбив зумисне, випустивши стрілу, зайця, його, одного, живого, що сидів". Цього вимагає сама їхня граматика, а дивні визначення "стоячи" і "що сидів" — це не що інше, як наш підмет і пряме доповнення, називний і знахідний.
Подекуди збереглося ще, повністю або частково, подвійне число — dualis, Його наші вчителі грецької мови, хто був ліберальніший, дозволяли "опускати". Важко додуматись, якій практичній необхідності відповідало це число. Один лінгвіст дуже ним обурювався і стверджував, що набагато кориснішим для нас було б число, яке розрізняє поняття частини й цілого, але тут уже нічого не вдієш. Мова дозволяє себе спрощувати, як, приміром, англійська, що втратила впродовж століть більшу частину своїх граматичних форм, проте мову не можна збагатити введенням у неї нової дієвідміни чи нового відмінка. То було привілеєм часів давніх, коли можна було творити все: богів, релігії, звичаї, а також і закони мови.
У словах, у граматичних формах, у синтаксисі відбиває свій образ душа даного народу; як сліди на скам'янілих пісках від хвиль давно не існуючих морів, закріплені в них прагнення, схильності, неприязні, вірування, забобони, первісні знання про світ і людину. Саме в цю міфотворчу добу були надані чоловічий і жіночий рід небу, зорям, землі, річкам, неживим предметам, і принципи, якими керувалися ті, хто проводив родове розрізнення, тепер так само неможливо розгадати, як і саме походження слова.
Ніщо так не дивувало греків, як те, що в єгиптян небо було жінкою, а земля чоловіком. Одночасно в тривалих і важких переселеннях, нашестях і завоюваннях мови приймали в себе чужі елементи, в інших умовах мінялися звичаї, позначалися вплив клімату, якість грунту, форми побуту. Особливості мови — наголос, придих — залежали від змішування різних етнічних груп.
Цілі народи, цілі культури переставали існувати, лишаючи після себе тільки жменьку слів — гіацинт і м'ята зберегли вірність своїм першим садоводам з егейської епохи, які їх так назвали.
Від самого початку слово було знаряддям людської діяльності і водночас чимось таємничим, що вимагало пієтету й обережності. Завжди існували слова священні й прокляття, яких не можна було вимовляти.