Та Роланд несподівано допоміг Ру-пертові — адже він похвалився вже всьому класові, що їде до Москви.
— Ну, то як, їдете? — запитав якось Пол. Руперт кивнув.
— Так, хочу все-таки поглянути на рештки грецьких полісів по узбережжю.
— Там є багато цікавішого,— таємниче натякнув Пол.— Тобі належало б зайти до декого перед від'їздом.
Руперт зрозумів, що має на увазі розвідник, але спершу не надав цьому значення. Зате був йому вельми вдячний, коли той порадив, що брати з собою в дорогу і як одягтися. Як і всі його друзі, Пол не вірив у брехні про неблагопа-дійність Руперта, хоч і знав, що той облишив службу, за віщось там посварившись з начальством. Друзі вважали, що Руперт розумно вчинив. Хто в цьому світі позбавлений недовіри? Навіть прем'єр-міністр, і той... До того ж важко зрозуміти, чому Ройс так довго нудився в метеорологічному управлінні. Філліпс-Джонс давно точив зуб на нього. І Руперт молодець, що кинув йому правду в вічі.
— Я теж не від того,— признався він Рупертові.— Але ж хіба можна дозволити собі щось подібне, не маючи рахунку в банку?..
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ДРУГИЙ
За день до від'їзду його відвідав Пол і, вивівши в садок, почав переконувати:
— У мене є чудова пропозиція! Ось послухай! Якщо ти облишив метеослужбу, то чому б тобі не перейти до пас? Ти нам підходиш. З усіх боків. Не смійся! Почнемо з того, що наші тебе вважають неблагонадійним...— Пол аж захлинався від захоплення.— От чудасія! — вигукував він і взявся дражнити Фіджа, з яким вони заприятелювали,— Це може будь-кого пошити в дурні. Краще й не придумати. Крім того, твій потяг до археології дає можливість...
— Для чого? — поспитав Руперт, котрий давно вже клеїв дурня перед розумником Полом. Той чомусь зважав, що всі мусять бути обізнані з усіма таємницями його таємничої професії.
— Ти зможеш їздити, куди захочеш,— розписував Пол усі переваги.— До того ж у тебе незалежний вигляд — на всіх і на все тобі начхати... Крім того, в тебе гроші, незалежність...
Руперт добре розумів, про що йде мова, і чомусь зовсім не ображався, хоч його неодмінно розлютило б, якби це пропонував хтось інший.
— Навряд чи я здатеа на таке...
— Дурниці! Я подумав про це лише вчора пізно ввечері, їдучи додому в автобусі, і довго лаяв себе, чому раніше не здогадався. Ну, то як, Руперте? Згода?..
Руперт засміявся. Він любив настирливість Пола.
— Ти ж добре знаєш, що за вдачею я вам не підхожу.
— Дурниці! — повторив Пол, адже це був його найпереконливіший доказ у всіх суперечках.— Це ж не розвідка, а морська контррозвідка! Під три чорти отих шпигунів з військового міністерства! Вони мов ті жандарми. Ні. Я цілком серйозно. Ти — колишній моряк, і я вже доповів про тебе Джулі Джонсону. Він "за". Отже, приставай до нас хоч зараз.
— Він що, тепер ваш начальник? — запитав Руперт, бо знав Джулі Джонсона ще з війни. Той із десятком моряків проскочив до Дьєпу, замаскувавши свій катер під французький. Його схопили, Джулі втік і повторив свою витівку під Шербуром, де позбувся одного ока. Тепер носив привабливу чорну пов'язку.
— Так, але не він хоче бачити тебе.
— А хто?
Пол любив несподіванки. Він переможно глянув на Руперта й заявив:
— Твій давній приятель, адмірал Лілл,
— То він ваш шеф?
— Я знав, що здивую тебе. Але май на увазі: це — між нами.
Адмірал Лілл був приятелем його батька, а ще більше — матері. Руперт знав його з малих літ. Це був аж надто соромливий чоловік з світло-блакитними очима, які лагідно кліпали від збентеження. Руперт не раз зустрічався з ним: хлопчиськом, потім юнаком, спочатку в Афінах, а пізніше в Парижі й Лондоні, і на війні. Лілл працював у морському штабі з 1926 року й ставився до Руперта дуже прихильно, хоч вони рідко зустрічалися, й ніколи не допитувались один в одного, хто чим займається.
— Ну, як? — запитав Пол.— Згода?
Руперт розумів, що не зможе одмовитись, до того ж його почала розбирати цікавість. Коли Пол заявив, що їхня машина одвезе його туди й назад, він кивнув.
— Чудово! — вигукнув Пол і погладив Фіджа.— Прекрасний спанієль, Руперте. Хоч у них завжди болять вуха. Скільки йому?
— Чотири роки.
— Гарний пес. І здоровий.
— Щоранку даємо вітаміни.
Руперт пішов попередити Джо, що їде з Полом до адміралтейства і повернеться за дві години.
Вони поїхали не до морського штабу, а до білого будинку по той бік Сент-Джеймського парку, де були розташовані казарми. Пройшовши метрів сто од головної брами, постукали в двері гарненького георгіанського особняка з еркерами. їх упустила покоївка, і вони піднялися мармуровими сходами на другий поверх. В першій кімнаті сидів Джулі Джонсон з чорною пов'язкою на оці, а в другій — власне, то була чудова бібліотека з великим вікном — адмірал Дж. Б. Лілл. Волосся в нього геть побіліло, і весь він ніби зсохся та став менший на зріст; до того ж ще трохи й зіщулився од несподіванки. Потім засміявся й заговорив:
— Привіт, привіт, Руперте!
— Вітаю вас, адмірале!
Вони були раді один одному і тепло поручкалися. Потім Лілл кивнув у бік Джулі й запитав:
— А ти пам'ятаєш Джонсона?
То була щира зустріч давніх друзів.
Крізь напіввідчинені двері Руперт побачив багато молодих жінок, що сиділи за сталево-сірими столами, закиданими книгами. Вони більше нагадували студенток, аніж співробітниць особливого відділу морської розвідки. Стіл адмірала теж тріщав од книжок, карт, швидкозшивачів та паперу. Одну стіну кімнати займали стелажі з підшивками іноземних газет і журналів.
Руперт пригадав, що адмірал знав багато мов та був вельми освічений.
Вони заговорили про те, як давно не бачились: Руперт не зустрічав його сім років, а Джонсона — вісім. Колись Джулі захоплювався полюванням і пропонував Рупертові купити кількох поні — для полювання, а може, й для гри в поло, від чого той чемно одмовився.
— Ну як, купили тоді поні? — спитав він.
— Купив,— одказав Джулі,— хоч вони мене мало не розорили. Купив аж чотирьох, та виявилось, що на мої гроші чорта з два їх прогодуєш. Тоді продав за безцінь, аби позбутися.
Джулі був небагатою людиною, отже, він ніяк не міг простити багатієві, що той не захотів вступити з ним у пай.
— Скажіть, хай нам принесуть чай,— звелів адмірал.— А ви, Поле, оскільки вже Руперт тут, візьміть оцю писанину та вкиньте до пічки. Я погукаю вас, коли закінчимо.
Лілл із Рупертом лишилися самі.
— Як твоя матінка? — спитав адмірал.
— Нібито нічого. Хоч я вже місяців два її не бачив.
— Мабуть, страшенно налякалася, коли ти був на крижині.
— її не так-то легко налякати. І все ж вона приїхала до Джо.
— Знаю. Я хотів її провідати, але саме був у від'їзді, чи то в Монтевідео, чи десь-інде. Коли прочитав про тебе, то знав, що ти видряпаєшся, хоч і не відав достоту, що з тобою скоїлось. І зараз не відаю.
— Навіщо ворушити минуле...— одмахнувся Руперт і запитав Лілла про його соромливу доньку — соромливість була їх родинною рисою.
Він пригадав, що мати розповідала йому про маленьку Джоеліну Лілл і її тихих соромливих дітей. Руперт посміхнувся: всі вони дуже йому подобались.
— Ти сідай,— мовив адмірал,— а я трохи розімнуся. Коли ходжу, легше думається. Я навіть частенько гуляю довкола, бо голова зовсім не варить.
— Вигляд у вас аж надто чиновний,— пожартував Руперт.
— Що ж,— одказав адмірал,— може, ми й робимо щось корисне, а може, й ні. Нам цього не видно.
Руперт засміявся. Він давно звик, що адмірал любить прибіднюватись.
— Та ні. Я кажу серйозно,— дорікнув йому Лілл.— Адже це зовсім нова ланка. Зовсім не схожа на те, що було, і нам трохи важко одразу визначити її завдання.
— Чому? Хіба є якась різниця між вами й іншими подібними закладами?
— Ми ще поговоримо про це.— Адмірал сів на оббитий ситцем ослінчик в еркері, у кожній рамі якого ніби було вправлено частку сонячного парку.— А поки що відносно тебе... знаєш, я був вельми здивований, коли Пол і Джулі прийшли до мене з пропозицією дати тобі завдання. І як я сам до цього не додумався?
— Дякую,— мовив Руперт.
— Не будь таким пісним, хлопче.— Адмірал добре знав Ройса, щоб уловити інтонацію його голосу. Він також знав кожну його позитивну рисочку і ваду.— Я кажу щиро. Ти для нас просто знахідка, і я не можу заспокоїтись, чому досі не подумав про це. Мабуть, тому, що вважав тебе цілком задоволеним своїм покликанням.
— Яке там покликання? Воно вислизнуло у мене з-під п і г.
— Чув, чув,— засміявся адмірал.
— І все ж ви можете пояснити мені, в чім справа? — нетерпеливився Руперт.— Йдеться про якусь таємну ро-. боту?..
— Ти від'їжджаєш завтра до Радянського Союзу?..
— Так, на "Балтиці".
— Чудово! Ти там побачиш багато цікавого. Отож придивляйся щонайпильніше...
— Я їду туди, щоб відшукати грецькі поселення на Чорному морі.
— Знаю. Та це, очевидно, тільки привід. Тобі потрібно побачити все! Адже це дивовижна країна.
— Не знаю, чи вистачить у мене часу. Росія надто велика і надто складна, щоб оцінити все одразу.
Адмірал підскочив.
— Не називай її Росією. Хай буде так, як вони сами себе величають: Радянський Союз, СРСР. Це дуже важливо, Руперте.
Руперт мовчав, знаючи, що адмірал підходить до голов-, ного. Хоч сам він ніяк не міг збагнути, в чім річ. Це один з відділів морської розвідки. Проте він виконував якісь інші функції, і адмірал лише намагався зберегти пристойність.
— Ти нічого не знаєш про нас?
— Ні.
— Тоді я тобі розповім.— Адмірал знову всівся на ослінчик; його короткі ніжки не діставали до підлоги.— Почнемо з того, що ми — військово-морська розвідка. Тобі це відомо. Одначе ти не відаєш, що ми ведемо свою роботу зовсім по-новому. Ми почали ще п'ять років тому, але щойно тепер зрозуміли, як досягти бажаного.
Руперт кивнув, коли той питально глянув на нього.
— Звичайно, ми займаємося й тим, що всі. Розвідуємо, збираємо інформацію. Це легко робиться. Доводиться, щоб якось забезпечити себе, а потім копати вглиб. Тому-то ми й провадимо розвідку грунтовніше, ніж інші. Тобі цікаво?
— Так. Те, що ви кажете, досить несподіване. Проте чим я можу бути для вас корисиий? Адже вам відомо, що мене вважають диваком...
— Це й робить тебе таким підходящим. Кажучи одвер-то, саме тебе нам пе вистачає. Чому? Ти маєш досвід: довго жив за кордоном і можеш зрозуміти ішпу точку зору й чужу для нас психологію. Збагнув?
— Ви маєте на увазі національний психічний склад? — запитав Руперт.— Національний характер?
— Хай так,— погодився адмірал.— Але будемо конкретніші.