Я бачу гостроносий профіль Прюдана Дюбера, його важке підборіддя, він видивляється крізь верхи сосен небесні дороги, на яких мають потягтися летючі зграї, якщо тільки вони з'являться. Лунає свист, до Прюдана підходить якийсь орендар, питає:
— Passat Palumbes?
— Nade! Nade Ч
Під могутніми окорінкуватими дубами, що накрили нашу халупу, я завжди цілою своєю істотою відчуваю вічність, так само як на берегах Юра, проймаюся свідомістю тлінності нашого буття. Людина — це навіть не мисляча тростина 2, а мисляча мошка, але і в ті небагато хвилин, відпущених їй на життя, вона знаходить час на парування — ось що жахливо. З усього сподіяного я спробую записати дещо таке, про що, мені здається, можна сказати.
Я не відвідував міської бібліотеки зовсім не тому, що майже щовечора ходив на вулицю Егліз-Сен-Серен. З Марі я сходився тільки після робочого дня й легко примирив вимоги роботи над дисертацією з вимогами своєї жаги. Але в ці важкі тягучі денні години в отупілому від спеки місті, я здатний був лише чекати... Що ж тут такого? В чому, властиво, драма? Така історія всіх і кожного в певному віці, в певний момент життя. Певне, треба бути християнином, як я, чи бути ним бодай у минулому, як Марі, щоб думати, ніби йдеться про щось більше, ніж наша земна доля, коли ми поступаємось інстинктові розмноження, властивому всім видам живих істот. Або, точніше, треба належати до того виду нетерпимих християн, до яких належу я: піддавшись на поступку, вони шукають собі виправдання. Якщо судилося їм загинути, вони гинуть з піднесеною головою.
В одному я більше не мав сумніву — в щирості Марі того дня, коли вона казала про своє побоювання відірвати мене від Бога, а я запідозрив, що вона "прикидається". Вона відкинула Бога для себе, але не для мене. Вона запевняла, що мене створено зі сплаву, де злилося те, що йде від Христа і від Кібели...3 Але якщо послухати її, в мені
1 — Летять припутні? — Ні! Ні! (Діал.)
переважає християнська сторона. "Я не хочу занапащати тебе",— казала вона. Я заперечував, нагадуючи їй нашу ніч у Мальтаверні. Чому, питали ми себе, вона більше не повторилася? Чому мало не щовечора я принижено повертався на вулицю Егліз-Сен-Серен, хоча, розлучаючись напередодні, ми одностайно вирішували, що це востаннє? Чому ці повторні падіння так мало скидалися на той наш сон літньої ночі, коли все щастя світу відкрилося мені якоїсь миті, ніби наші душі віднайшли того вечора, на один-єдиний вечір право поєднатися тієї самої миті, як і наші тіла? І ось я знову приречений на огиду. Хто вдихнув у мене цю огиду?
"Чого ти домагаєшся?" — як сказала б моя бідолашна мама. Марі не скидалася ні на яку іншу жінку, можливо, тому, що була колись набожною дівчиною. І в цьому теж не було брехні: її мука безмірно перевищувала мою. Ця мука старила її, скоріше, зраджувала її справжній вік, тоді як я, за її словами, зберігав свою ангельську подобу, "навіть крильця не пом'ялися",— казала вена з насмішкою й тугою.
На вулиці Шеврюс, мама, очікуючи мене, сновигала кімнатами з трагічним виразом на обличчі, який з'являвся в неї особливо в поважних випадках. Я скільки міг зволікав час під приводом необхідності читання в міській бібліотеці. Нарешті вона зажадала, щоб я бодай призначив дату нашого від'їзду. Я відмовився назвати будь-яку дату. Наприкінці тижня вона вже ні про що не питала, і було ясно, що більше вона дурити себе не дасть. Вона знала, звідки я повертаюся щовечора, і знала, що я про це знаю. Вона обіймала мене лише, щоб обнюхати, але вона була сліпа й не бачила того, що сповнило б її радістю, якби вона зрозуміла це: вона вважала, що я заплутався в павутинні, і це справді було так, точніше, павутиння обплутувало моє тіло в години чекання, а потім — ще кілька хвилин. Але про те, що ні Марі, ні я більше й не думали поєднатися навіки, моя мати й не здогадувалася: з мого тимчасового поневолення вона виснувала, що мене поневолено назавжди.
Вечорами по обіді я йшов з дому, ситий і втомлений. Мама знала: цього разу я виходжу на те, щоб творити зло, я завжди пропонував їй прогулятися разом. Вона відмовлялася, вона була спокійна. Іноді я повертався за годину, іноді трохи пізніше, якщо слухав музику на майдані Кенконс, де влітку влаштовувалися відкриті концерти. Але найчастіше я вдовольнявся морозивом у кав'ярні на майдані Комедія
або, незважаючи на москітів, блукав алеями Ботанічного саду, далі від юрми, що оточувала духовий оркестр 57-го полку.
Я був певен, що тепер, наприкінці серпня, нікого тут не зустріну. Але того вечора на лаві в далекому куточку тераси сидів якийсь молодик і смалив люльку. Я присів на краю тієї лави, не дивлячись у його бік. Він насмішкувато запитав:
— Серпень, а ти в Бордо? Чому не в Аркашоні, або Понтайяку, або Люшоні?
Я впізнав студента останнього курсу на прізвище Келлер, одного з тих християн, котрі "йдуть у народ", "сівача" одного з тих хлопців, котрих я дратував, ще перш ніж розтулював рота.
— Мабуть, тому,— сказав я з притиском,— що тут у мене є справи веселіші.
Він буркнув:
— Чого ще від тебе чекати?
Коли ми з ним познайомилися на факультеті два роки тому, цей апостол, уподобавши мене, заходився проповідувати. Але тоді книжка Барреса "Під поглядом варварів" 2 давала мені відповідь на все, постачала мене формулами для оборони від товаришів "з ущипливим розкотистим сміхом". Від усіх інших я відгородився "гладенькою поверхнею". Я не забув ужити цієї зброї і проти Келлера, котрий скоро визначив мене як найнікчемнішу істоту в світі: заможний великий буржуа.
— Що ти знаєш про мене? — заперечив я.— Тільки те, що я сам дозволив тобі побачити, щоб ти дав мені спокій, і все це скінчилося. З таким самим успіхом я міг би устругнути штуку в твоєму дусі, в жанрі "високої душі".
— І що ж криється під кожною з цих личин? Гадаю, щось не дуже привабливе...
— Але ж я не прошу тебе дивитися!
Мій тон, очевидно, вразив цього християнина, і він поквапився додати:
— Вибач, будь ласка. Признаюся, я не мав права поставитися до цього так зверхньо. Всі ми однаково нещасливі.
1 Один з молодиків, що групувалися навколо журналу "Сівба", заснованого в Парижі 1899 року, 3 1902 року з суто літературного журналу "Сівба" перетворилася в орган християнської демократії; 1910 р. був заборонений папою Пієм X.
— Так, Келлере, але є різниця між таким нещасливим, як я, розпещеним, пересиченим, заклопотаним тільки самим собою і таким нещасливим, як ти, спраглим справедливості.
— О! Але ти знаєш, попри все, я шукаю радості... Ми повинні знову побачитися,— провадив він піднесено,— я не читатиму тобі проповідей.
Я відчув бажання розповісти йому про все, звіритися йому. Я задихався. Я сказав:
— Залюбки, але зараз я переживаю тяжкий час. Бог покинув мене.
Він узяв мене за руку і ненадовго затримав у своїй.
— "Коли ви думаєте, що далеко від мене, тоді я найближче до вас". Знаєш ці слова з "Наслідування"? 1
— Але річ не просто в холодності, в зашкарублості. Я творю зло.
— Ти твориш зло?
— Так, і та, з ким я творю його, не менше за мене бажає, щоб ми зреклися зла... Але щодня настає час, коли це не залежить ні від неї, ні від мене...
— Так, я розумію,— сказав Келлер проникливо.— Я молитимусь за тебе. Я близько знайомий з настоятелькою монастиря візитандинок 2.
— О ні,— заперечив я.— Не варто. Це такі дрібниці, менше, ніж дрібниці...
— Ти називаєш це дрібницями?
Я підвівся, я знову забалакав тим тоном, що свого часу доводив Келлера до розпачу.
— Так, я сповнений смирення, у смиренні я не знаю тобі рівні, я гадаю, жоден мій учинок нічогісінько не важить.
— А проте від найменшого нашого вчинку залежить наше вічне спасіння. Ти в це не віриш?
— Ні, вірю... Але від одного вчинку не більше, ніж від іншого. Найгірше в мені, Келлере,— це, бачиш, не мої діла, це навіть не мої думки. Найгірше в мені — байдужість, брак тієї пристрасті, якою опанований і ти, християнин, і всі молоді войовники — соціалісти, анархісти... Найгірше в мені те, що я байдужий до страждання інших і охоче мирюся зі своїм привілейованим становищем...
— Ти — буржуа, великий буржуа, його треба убити в тобі. Ми уб'ємо його, ось побачиш.
1 "Наслідування Христа" — духовний твір, приписуваний ченцеві Фомі Кемпійському (1380—1471).
2 Орден візитандинок заснований 1610 року.
— У буржуазії міцний хребет. Я родом із тих селян, мешканців ланд, котрі змушують старих батьків працювати, поки ті не здохнуть, а якщо беруть прислужницею якусь маленьку дівчинку, дівку, як вони кажуть, то витримує вона тільки тому, що цей вік усе стерпить...
Я замовк, засоромившись, що звірився цій випадково зустрінутій високій душі, і підвівся:
— Прощавай, Келлере. Не ходи зі мною. Забудь усе, що я сказав. Забудь про мене.
— Невже ти думаєш, що я про тебе забуду? Ми побачимося, коли почнеться навчання? Обіцяй мені...
Бідолашний Келлер! Він молитиметься, страждатиме через мене, змусить молитися і страждати святих сестер. Яке безглуздя! А проте ніщо на світі не хвилює мене дужче, ніж це єднання святих душ, їхня взаємодія: моє роздратування проти Келлера викликане тим, що він торкнувся найзаповітніших моїх таємниць, але я сумнівався в його владі впливати на мої діла і спрямовувати їх по іншому річищу. Ні, я не думаю, що події другого дня були пов'язані з цією зустріччю в Ботанічному саду. Все, що сталося, було звичайною річчю і навіть неминучою: мама не могла більше терпіти цю непевність і неспокій, час ішов, пора їй було втрутитися.
Назавтра, ледь я розплющив очі, як уже знав, що в звичайну годину мені вже не доведеться дзвонити на вулиці Егліз-Сен-Серен, що Марі чекатиме на мене за дверима. Дощу не було, але десь він, певне, пройшов, дихалося, в кожному разі, легко. Я міг цілий день, наче заблудлий пес, копотіти набережними. Я дійшов аж до доків. Назад приїхав трамваєм, стоячи на задній площадці, затиснутий у юрбі докерів. Я поблукав ще трохи. Все, що я робив до жаданої хвилини, ваги не мало. О пів на сьому Марі за дверима не виявилось, я подзвонив, але марно. Очевидно, її затримали. Я вирішив пройтися вулицями, чекати було несила. Хвилин за десять я поринув у темні надра церкви Сен-Серен, найпохмурішої в усьому місті, потім вернувся до дому Марі.