Піт заливав йому лице. Він нервово кусав собі вуса, губи, гриз олівця і дивився на цифри з таким жахом, наче то була якась мара. А тоді хапливо і розлютовано зім'яв у руці пописаний папірець, шпурнув його додолу й розтоптав ногою. Містер Коніг зловтішно осміхнувся, а капітан, прихилившись до каюти з півгодини й словом не озивався. Він зосереджено й безнадійно вдивлявся в завітряний бік.
— Містере Маккою, — нарешті урвав він мовчанку. — Миль за сорок звідси, на норд чи на норд-норд-вест на карті зазначено групу островів, острови Актеон. Які вони з себе?
— Їх там чотири, всі низько над водою, — відказав Маккой. — Перший, Матуері,— на південному сході, безлюдний, входу до лагуни немає. Далі Тенарунга. Там колись була жменя мешканців. Тепер, певне, всі вони відтіля вибрались. У кожному разі, шхуна там не пройде, хіба що човен — усього сажень глибини. Решта два — Вегауга та Теуа-Раро. Мешканців немає, береги дуже низькі, входу немає. Там шхуні годі пристати — запевна погибель.
— Що за морока! — в нестямі вигукнув капітан Девенпорт. — І людей немає, і входу нема! На якого ж чорта існують ці острови? Ну, гаразд, — гаркнув він, як роздрочений тер'єр. — На карті є ще ціла купа островів на норд-вест. Що про них скажете? Чи хоч один з них має вхід до лагуни?
Маккой спокійно обмірковував відповідь. На карту він і не глянув. Усі ті острови, рифи, мілини, лагуни, протоки і відстані між ними він знав напам'ять. Він знав їх так, як городянин знає будинки, вулиці, завулки в рідному місті.
— Папакена та Ванавана лежать на захід чи, радше, на північний захід, на відстані миль сто або, може, трохи більше звідсіль, — сказав він. — Один безлюдний, а з другого, я чув, мешканці перебралися на острів Кадмус. Та все одно, до жодного причалити не можна. Далі є Агунуї, ще за сто миль на північний захід. Там теж немає входу, ані людей.
— Гаразд, а ще два острови за сорок миль від них? — допитувався капітан, підводячи голову від карти.
Маккой похитав головою.
— Парос і Манугунгі — не мають ані входу в лагуну, ані мешканців. Ненго-Ненго[36] лежить за ними на відстані сорока миль і теж не має ні входу, ні мешканців. Але от острів Гао — це якраз те, що нам потрібне. Лагуна тридцять миль завдовжки і п'ять завширшки. Людей там досить. Звичайно, й вода є. Пропливти туди протокою може й найбільша шхуна.
Маккой замовк і співчутливо глянув на капітана. Той, тримаючи в руках циркуля, знову схилився над картою, і важко зітхнув.
— А може, є ще де-небудь така лагуна, що в неї можна зайти, ближче за Гао?
— Ні, капітане, ця найближча.
— Але ж до неї триста сорок миль. — Капітан Девенпорт говорив поволі, проте рішуче. — Я відповідаю за життя цих людей і не можу наражати їх на таку небезпеку. Хай краще розіб'ється шхуна біля Актеону. А чудове з неї судно! — додав він скрушно, коли змінив курс шхуни, цього разу більше накидаючи на західну течію.
Минула година, і небо облягли хмари. Південно-східний пасат ще якось держався, але океан подібний був тепер до шахівниці, що на ній вели свою гру шквали.
— Ми будемо там о першій годині,— впевнено оповістив капітан Девенпорт. — Щонайгірше, о другій. А ви, Маккою, вже підведете шхуну до найближчого острова, де є людність.
Сонце більше не з'являлося на небі. І о першій не було ніякого знаку землі. Капітан Девенпорт понуро глянув на слід за шхуною і помітив, що він випинається дугою.
— Боже милосердний! — скрикнув він. — Східна течія! Гляньте-но!
Містер Коніг не йняв віри, а Маккой не квапився з відповіддю, але завважив, що в Паумоту може трапитись і східна течія. За кілька хвилин налетів шквал, вітрила на "Піренеях" обвисли, і шхуна пірнула в провалля між двома валами.
Де лот? Гей ви там! — Капітан Девенпорт тримав мотузку від лота і стежив, як вона одхилялася на північний схід. — Та подивіться-бо! Подержте лота самі!
Маккой і помічник подержали й собі мотузка й відчули, II к він дрижить, підхоплений дужою течією.
— Швидкість течії чотири вузли, — мовив містер Коніг.
І вона східна замість західної,— додав капітан Девенпорт, кидаючи докірливий погляд на Маккоя, ніби то була його вина.
— От вам одна з причин, капітане, чому в цих водах за страхування беруть вісімнадцять відсотків, — жваво відказав Маккой. — Ніколи не відомо, що тебе чекає. Напрямок течії тут безнастанно міняється. Був тут один чоловік, що писав книжки, — от не пам'ятаю його прізвища, — плавав на яхті "Каско". Якось він на тридцять миль проминув Такароа і опинився на Тікеї, і все через те, що напрямок течії мінявся. Ми тепер пливемо за вітром, і краще було б повернути стерно на кілька румбів.
— Але на скільки ж саме знесла пас течія? — роздратовано запитав капітан. — Звідки мені відомо, на скільки румбів повернути?
— Я, капітане, теж не знаю, — дуже ввічливо відказав Маккой.
Вітер знов ожив, і шхуна рвучко повернула в бейдевінд, а палуба її курилася та мерехтіла в світлі сірого дня. Потім шхуну кинуло назад, повертаючи то в один бік, то в другий; перетявши свій слід, вона збурювала морську поверхню, добуваючись до островів Актеону, що їх і досі дозорці на щоглах не могли побачити.
Капітан Девенпорт аж нетямився. Гнів його виливався в понуре мовчання, і від самого полудня він або ходив по кормі, або стояв непорушно, прихилившись до вантів. Коли настала ніч, він, навіть не порадившись з Маккоєм, повернув шхуну на північний захід. І містер Коніг, що крадькома глянув на карту та нактоуз[37], і Маккой, що глянув на карту не криючись, — обидва вони знали, що пливуть до острова Гао. Опівночі вітрюга ущухла, і висипали зорі. Все віщувало ясну днину, капітан Девенпорт підбадьорився.
— Рано я вирахую, де ми, — сказав він Маккоєві.— Хоч на якій ми широті, не можу собі навіть уявити. Але я вдамся до Самнерового способу[38]. Ви знаєте, що таке Самнерова лінія?
І він докладно пояснив усе це Маккоєві.
Настав справді ясний, погожий день. Пасат розмірено віяв зі сходу, і так само розмірено бігли "Піренеї" зі швидкістю дев'ять вузлів. Капітан з помічником заходилися визначати Самнеровим способом довготу та широту. Обрахунки їхні збіглися, і опівдні теж, коли вони перевірили вранішні спостереження.
— Ще двадцять чотири години, і ми будемо коло Гао, — запевнив капітан Маккоя. — Це просто чудо, що палуба пічної старенької ще держиться. Але недовго вже, недовго. Ви тільки гляньте, як куриться — щодень усе більше. А яка ж це була міцна палуба! Недавно перешпакльована у Фріско. Я аж остовпів, коли вперше пробився вогонь і довелося задраїти люки, аби… А гляньте-но!
Він раптом урвав мову і, роззявивши рота, втупився в хмарку диму, що вилася з завітряного боку бізань-щогли, на двадцять футів над палубою.
— Звідки він там узявся? — обурився капітан.
Внизу диму не було. Очевидно, просмикуючись із шпарок, він знайшов собі затишок під щоглою, а тоді, ніби з якої примхи, шугнув угору — і всі його побачили. Аж ось дим, звиваючись, відійшов від щогли, і на мент завис над капітановою головою, неначе щось страшне віщуючи. Годі вітер його розвіяв, а капітан стулив рота.
— Отже, коли ми вперше задраїли люки, я здивувався. Така міцна палуба, а пропускала дим, як решето. Відтоді ми знай тільки шпаклювали щілини. Мабуть, там унизу страшенний тиск, коли пробивається стільки диму.
Надвечір небо захмарилось, повіяв вітер, став накрапати дощ. Вітер водно мінявся: то закидав з південного сходу, то з північного сходу, а опівночі "Піренеї" зненацька підхопив дужий південно-західний шквал. Відтоді вітер уже не стихав.
— Ми будемо на Гао не раніше десятої чи одинадцятої години, — бідкався капітан Девенпорт о сьомій ранку, коли надію, що на хвильку була з'явилась разом із сонцем, погасили чорні хмари, насунувши зі сходу. А знов за хвилину він уже питав жалісним голосом: — Що ж це діється з течією?
Дозорці на щоглах не давали ніякої звістки про землю, і цілий день то накрапав дощик, то налітав дужий вітрюга. Напала ніч, з заходу почали находити важкі бурхливі хвилі. Барометр упав до 29,50. Вітру не було, а зловісні хвилі дедалі більшали. Невдовзі шхуна вже шалено гойдалася на страховинних валах, що без кінця валкою виринали з темряви на заході. Матроси з обох вахт мерщій кинулися прибирати вітрила. Коли цю роботу скінчено, з їхнього стомленого натовпу почулися незадоволені голоси, що в темряві здавалися особливо грізними. А як вахтових покликали на корму примоцьовувати снасті, вони почали відверто виявляти свою злість і вельми неохоче стали до праці. В кожному длявому русі матросів вчувалася загроза. Повітря стало вогке й ніби липке. В безвітряній задусі матроси дихали уривчасто, натужно, ніби їм бракувало повітря. На обличчях і на голих руках проступав піт. А на капітановому обличчі, ще дужче змарнілому й змученому, в його скам'янілому погляді проступили тривога й передчуття неминучої біди.
— Гураган промчить далі на захід, — казав Маккой, намагаючись додати йому духу. — В найгіршому разі нас тільки зачепить.
Та капітан Девенпорт нічого не слухав. При світлі лампи він перечитував розділ у "Короткому довіднику", де писалося, що має чинити капітан під час циклону. Мовчанку раптом порушив приглушений голос юнги, що захлипав десь на середині корабля.
— Тихо там! — ревнув капітан так гучно, аж усі здригнулися, а зляканий юнга ще дужче заскімлив.
— Містере Конігу, — сказав капітан тремтячим з люті голосом, — зробіть таку ласку, заткайте помелом горлянку тому шмаркачеві.
Але туди пішов Маккой, і за кілька хвилин заспокоєний хлопчина заснув.
Перед самим світом нарешті подихнув південно-східний вітер, що швидко набрав сили і перейшов у міцний, рівний бриз. Уся команда тривожно чекала, що буде далі.
— Тепер усе гаразд, капітане, — сказав Маккой, ставши з Девенпортом поруч. — Гураган іде на захід, а ми од нього на південь. Цей бриз тільки його відгомін. Він не дужчатиме. Можна напнути вітрила.
— А навіщо, коли я не знаю, куди плисти? Вже другий день шхуна блукає в морі. Ми повинні були побачити Гао вчора зранку. Куди мені завернути? На північ, південь чи захід? Скажіть, і я вмент напну вітрила.
— Я не моряк, капітане, — відказав Маккой своїм лагідним голосом.
— Досі я мав себе за моряка, — сказав капітан, — аж поки трапив на Паумоту.
Опівдні дозорець зі Щогли гукнув:
— Попереду буруни!
Стерно крутнули вбік і почали спускати одне по одному вітрила.