О, я знав, чим то пахне. Я втратив усякий інтерес до пояснень. Я навіть не загаявся, щоб підібрати свою дорогоцінну непрочитану книжку. Я повернувся —, й драла звідти. Я ледве тримався на ногах, але біг. І до самого скопу свого кидатимусь я навтіки, щойно бик почне пояснювати кийком.
Та що там казати! Минули роки після того, як я відблукав своє, і, вже бувши студентом Каліфорнійського університету, я пішов одного вечора до цирку. По виставі та концерті я затримався поглянути, як працюють вантажні пристрої великого цирку. Того вечора цирк від'їздив. Біля вогнища я надибав гурт хлоп'ят. Було їх там із двадцятеро, і з їхньої балачки я зрозумів, що вони зібрались тікати з тим цирком. Ну, а циркачам тільки цієї мороки з дітлашнею бракувало, і телефонний дзвінок до поліції "підклав міну" під хлоп'ячий задум. На місце вислано загін з десятка полісменів, щоб поарештовувати хлопців за порушення заборони виходити дітям на вулицю після дев'ятої вечора. Полісмени оточили багаття, і в темряві підповзли мало не до самого вогнища. На команду вони кинулися в атаку і почали хапати хлопчаків, наче в'юнких вугрів у козубі.
Ну, а я про поліцію не знав ані-ні, але щойно вздрів, як гурмом вискочили мідно-угудзяні бики в шоломах і кожен сягав обіруч, усе моє самовладання де й поділося. Лишився один рефлекс — драпати. І я дряпонув. Я не усвідомлював, що біжу. Я нічого не усвідомлював. Я діяв, кажу ж бо, автоматично. Мені не було жодної причини бігти. Я не був ніякий гобо. Я був повноправний член своєї громади. Це було моє рідне місто. Я був богу духа винен. Я був студент. Моє ім'я навіть у газетах згадувалось, і на мені був добрий костюм, в якому ні разу не спалося. А проте я тікав — наосліп, без тями, наче сполоханий олень, відбіг цілий квартал і ще далі. А коли стямився, то помітив, що все ще біжу. Аж довелося таки силою спиняти оті свої ноги.
Ні, довіку мені цього не збутись. Тут нічого не врадиш. Тільки бик до мене — я в ноги. Та й то сказати, мені з лиха везе на хурдигу. Я частіше потрапляв до неї, переставиш бути волоцюгою, аніж коли був ним. їду я, приміром, у неділю з дівчиною прогулятись на велосипедах. Ще не встигли ми виїхати за межі міста, як нас затримують за об'їзд перехожого на тротуарі. Вирішую бути обережнішим. Другим разом їду на велосипеді вже поночі, і мій ацетиленовий ліхтар щось коверзує. Я пильно дбаю хирлявий язичок полум'я, бо є на те постанова. Мені квапно, та однак я повзу, наче равлик, щоб не збити мерехтливого вогника. Виїжджаю за межі міста, я вже поза досягом тої постанови, і починаю гнати, мов ошпарений, щоб надолужити згаяний час. А через півмилі мене "лободає" бик, і, випущений на поруки, я нарано ухиляюсь від приходу в суд. Місто підступно розсунуло свої межі на милю далі, а я того не знав, ото й усе. Я згадую про своє невід'ємне право на свободу слова й мирних зібрань і витереблююсь на ящик з-під мила — на трибуну б то, — похизуватись певного економічною мухою, що саме вкусила мене, а бик стягує мене з того ящика й веде до міської в'язниці, звідки мене випускають на поруки. То вже мені на пропадиме. В Кореї мене заарештовували трохи не щодень. Те саме й у Маньчжурії. За останнього побуту в Японії мене завдали до тюрми під тим приводом, що я російський шпигун. Не моя голова той привід вигадала, та до в'язниці потрапив не хто ж, як саме я. Нема для мене рятунку. На роду мені написано утнути ще колись штуку шільйонського в'язня[19]. Це таке моє пророцтво.
А раз я загіпнотизував бика на Бостонській залізниці. Було це після півночі, і я безнадійно втелющився йому до лап; але скінчилось тим, що я вициганив у нього срібний четвертак; та ще він дав мені адресу нічного ресторану. А був один бик у Брістолі, штат Нью-Джерсі, так той зловив мене й випустив на всі чотири, хоч, їй-богу, я дав йому підстав з подостатком засадити мене до в'язниці. Я стусонув його так, як його зроду не стусали, слово честі. Ось як воно вийшло. Близько півночі я сів на товарняка, що відходив із Філадельфії. Гицлі мене струтили. Поїзд поволі вибирався з плутанки стрілок та колій товарної сортувальні. Я знову почепився, і знову мене струтили. Бачите, мені доводилось чіплятися "позверху", бо товарняк то був наскрізний, і всі двері було позамикано й запломбовано.
За другим разом гицель вичитав мені. Він сказав, що я важу своєю головою, що це швидкий товарняк і пре як скажений. Я відповів, що й сам звик перти як скажений, та тільки з того мені вийшло мале спасибі. Гицель повів, що не попустить мого самогубства, і я зробив скок на пісок. Але таки почепився на той поїзд утретє, на буфери між вагонами. То були наймізерніші буфери, що коли-будь мені траплялись, — я маю на увазі не справжні залізні відпружники на зчепі вагонів, ті, що ляскають і труться один об одного; я кажу про ті виступи, що, наче великі снози, тягнуться поперек усього товарного вагона при його кінцях понад самими відпружниками. "їхати на буферах" — це означає стояти на тих виступах, по одній нозі на виступі кожного вагона, власне ж буфери в тебе між ногами внизу.
Та виступи, на яких я стояв, були не ті широкі, щедрі снози, звичайні за тих часів на товарних вагонах. Вони були страх які вузькі — не більше півтора дюйма завширшки. На них не вміщалось і півпідошви. Та ще й руки не мали за що держатись. Краї вагонів — так то були гладкі, прямовисні стінки. Ні за що вхопитись. Хіба тільки впертися долонями в ті стінки. Але то б іще туди-сюди, якби хоч опора для ніг досить широка.
Щойно виїхавши за Філадельфію, поїзд почав набирати ходи. Аж тут мені свінуло, до чого той гицель казав про самогубство. Товарняк гнав усе швидше й швидше. Це був наскрізний товарняк, і спинятися він не мав по що. В тій частині Пенсільванії пролягли одна попри одну чотири колії, і моєму поїздові, що йшов на схід, не було чого журитися товарняками на захід, ані перепускати здогінні експреси на схід. Він мав собі вільну колію і користав з неї.
Я стояв самими краєчками підошов на куцих виступах, відчайдушно впершись долонями у гладкі прямовисні краї вагонів. А ті вагони скакали гоцки, всяк сам по собі, вгору й униз, вперед і назад. Траплялось вам бачити у цирку, як верхівець гарцює двома кіньми, стоячи врозкрок на їхніх спинах? Ну, то так їхав і я, тільки з деякими відмінами. Вершник тримається за поводи, тоді як мені не було за що; він стоїть на всій підошві, я ж стояв на краєчках; він згинає коліна, і вигин тіла надає поставі твердості, бо центр ваги низько, я ж мусив випростуватись на рівних ногах; він скаче лицем наперед, я ж їхав боком; і нарешті, якби він упав, то відбувся б качанкою в тирсі, мене ж покремсало б на гамуз під колесами.
А товарняк той і справді пер як скажений, з ревом і свистом, осатаніло поколихуючись на поворотах і громохко перелітаючи естакади; і коли край одного вагона підскакував догори, інший скрегітно западав униз або смикався праворуч саме в ту мить, коли перший хнябився ліворуч, а я весь час молив у бога зупинки. Та поїзд не зупинявся. Не було чого. В перший, єдиний і останній раз на дорозі, я відчув, що з мене досить. На превелику силу прихитривсь я перелізти з буферів на бічну драбину; це був добрий шмат роботи. Зроду не попадались мені краї вагонів такі скупі на держиво для рук і ніг, як ті.
До мене долинув паровозів посвист, і я відчув, як він тамує хід. Я знав, що зупинятись поїзд не збирається, та наважився спробувати щастя, якщо він досить сповільниться. Залізнична колія в цьому місці завертала, проходила мостом понад канал і врізалася в містечко Брістоль. Такий збіг примусив уповільнити швидкість. Я прикляк до бічної драбини й чекав. Я не знав, що ми зближаємося до Брістоля, не знав, що спричинило притишення ходу. Я знав тільки одне: доволі з мене тої їзди. Принатуживши поночі зір, я виглядав якогось перехрестя, де б приземлитись. Я був мало не у хвості поїзда, й, поки мій вагон в'їхав у містечко, паровоз уже проминув станцію, і я відчув, як він знову набирає ходи.
Ось і вулиця. Було затемно роздивлятись, яка вона завширшки і що там з другого боку. Я знав, що мені потрібна вся її ширина, аби втриматись на ногах після стрибка. Я сплигнув проти ближнього краю вулиці. На словах воно просто. Та ось що значить те "сплигнув": по-перше, на бічній драбині я вихиляюсь тілом наперед, скільки мога, це щоб мати чим більший замах для ривка назад при стрибку. По тому я відкидаюсь убік і назад, назад — з усієї сили, і пускаюся, водночас вилягаючи на спину, так начеб я збирався гепнутись потилицею об землю. Це робиться для того, щоб по змозі вгамувати розгін тіла за інерцією від руху поїзда. Коли ногами я торкнувся грунту, тіло моє було похилено навспак, під кутом у сорок п'ять градусів. Отже, я дещо послабив свій розгін, бо коли ноги вдарилися об землю, я не заорав носом. Але одразу ж тіло піднеслося навсторчки і почало перехилятись наперед. Тобто мій тулуб ще зберігав розгін, тоді як ноги від зіткнення з землею цей розгін втратили. Ту втрату я мав компенсувати, піднімаючи ноги чимпошвидше й спонукаючи їх до бігу, аби втримати їх під стрімким тілом. Тому ноги мої прудко й лунко залопотіли поперек вулиці. Я не смів спиняти їх. Якби спинив, то одразу заорав би носом. Мені лишалось тільки чесати далі.
Отак я летів стрімголов, тим лишень заклопотаний, щоб по другий бік вулиці не врізатись у кам'яний мур чи телеграфний стовп. І тут я таки на щось напоровся. Леле! Я розгледів аж в останню секунду перед катастрофою: в темряві стояв не хто інший, як бик. Ми обоє покотилися долі один почерез одного; і так цупко вкоренилася в того бідолахи автоматична звичка, що простягти руку в мить зіткнення і вхопивши мене, він тої руки й не розімкнув. Обоє ми були в нокауті, а коли він очутився, то тримав рукою покірного, мов телятко, гобо.
Якщо бик той не був позбавлений уяви, то я йому мав видатись за мандрівника з інших світів, за людину щойно з Марсу, бо в темряві він же не бачив, як я стрибав з поїзда. Та й справді, перші його слова були: "Звідки ти взявся?" Потім, не встиг я ще відповісти, він сказав: "Доведеться, мабуть, тебе запакувати". Ці останні слова, я певен, вимовилося теж автоматично. Бо як направду, бик той мав добре серце; коли я виточив йому "історію" і допоміг обтрусити одяг, він дав мені строку до першого ж товарняка, щоб забратися з міста.