Так швидко, що птахи відстали.
— Ні, це не Аліса, — мовив Полосков, — це пташенята.
І справді, в гнізді сиділо троє вкритих пухом пташенят. Побачивши нас вони широко порозтуляли гачкуваті дзьоби. Один із птахів спікірував повз нас, опустився на гніздо й прикрив його крилами.
— Бери вище, — порадив я Полоскову.
Тут ми побачили ще одного птаха. Він підлетів до гори, несучи в дзьобі велику рибину.
— За ним! — вигукнув я.
Птах нас не помітив. Він спустився до найдальшого гнізда, в тому гнізді між двома пташенятами сиділа Аліса. Вона здалеку теж видалася мені пташеням — винуватий у цьому був її жовтий пуховий комбінезон.
Пташенята, побачивши матір, порозтуляли дзьоби, але птах підніс рибину до Аліси і спробував заштовхнути здобич Алісі в рот. Аліса пручалася, але птах був настирливий.
Полосков розреготався.
— Що з тобою? — спитав я, не відриваючи очей від дивного видовиська.
— Нічого Алісці не загрожує, — сміявся Полосков. — Її прийняли за пташеня і прописали посилене харчування.
Полосков не помилявся. Алісу врятував пуховий комбінезон.
Ми зависли над гніздом, Полосков спустив трап, і Аліса піднялася в катер, поки я відлякував птахів сонними гранатами і хлопавками.
— Може, прихопимо пташенят? — запитав Полосков, досі ще усміхаючись.
— Іншим разом, — відповів я. — Як ти почуваєшся, Алісо?
— Непогано, — сказала Аліса.
Вона була вимащена риб'ячою лускою, а в усьому іншому цілісінька й здорова.
— Я лише спочатку злякалася, — розповідала вона. — А потім, коли мене принесли в гніздо, мені було навіть затишно. Ми з пташе нятами грілися вкупі. От тільки великий птах неодмінно хотів, щоб я їла. Ну чисто як бабуся: "З'їж ложечку манної кашки".
Полосков веселився, розпитував Алісу, чи не навчилася вона літати або, може, хоче повернутися до нових батьків.
— А чого ти взагалі пішла з корабля? — спитав я суворо, після того, як трохи заспокоївся.
— Я пішла шукати Другого капітана.
— Як так?
— Я чула, що в Полоскова розвідник погано працює. І взагалі два тижні чекати неможливо. І тоді я подумала, що говорун, можливо, пам'ятає дорогу до того місця, де він чув голос Другого капітана. Я попросила його показати мені дорогу, і він полетів.
— А чому ж ти не спитала дозволу?
— Ти б дозволив?
— Ні, звичайно. І ніякого Другого капітана тут нема. Забудь про нього.
— Нема? — перепитала Аліса. — Він тут. Тільки шкода, що говорун полетів. А то б ми його враз знайшли.
— Що ти ще придумала?
— А ось що я знайшла в гнізді, — відповіла Аліса, дістаючи з кишені уламок порцелянового блюдця з написом золотом: "…ня чайка". — "Синя чайка", правда? — спитала вона. — Чи ти не віриш?
— Ану лиш, покажи, — благально мовив Полосков. — Ну й щастить же тобі!
— Не скажи, — заперечила Аліса. — Заради цього осколка мені довелося політати у пазурах птаха Крока. Ти літав коли-небудь у такий спосіб?
— Ні, — посміхнувся Полосков.
— А осколок він мені сам дав. Певно, він у них у гнізді забавка для пташенят. От він мені його і дав погратися.
Я задумався. Аліса мала рацію. Схоже, що "Синя чайка" і справді на цій планеті. Але як її знайти?
— Що сталося з металорозвідником? — спитав я Полоскова. — Ти ще не перевіряв?
— Дивно, але хтось розбив у ньому індикатор металошукача.
— Розбив?
— Сам розбитись не міг — індикаторний механізм знаходиться аж у центрі розвідника.
— Що ж робити? — роздумував я вголос.
Ми опустилися перед "Пегасом" і вийшли на галявину, поглядаючи на небо — чи не летить птах Крок.
— А ось і говорун, — сказала Аліса.
І тут я помітив, що перед самісіньким моїм носом до землі спускається тоненький ланцюжок.
Із дерева злетів говорун і кружляв над нами, ніби запрошуючи йти за ним шукати капітана.
Розділ 16
ДЗЕРКАЛЬНІ КВІТИ
Аліса схопила ланцюжок, на якому був прив'язаний говорун. Птах не чинив опору, не перечив, наче розумів, чого від нього хочуть. Він поволі летів над кущами, і, якщо ми відставали, він здіймався трохи вище і ширяв у повітрі, очікуючи нас. Іти було нелегко, бо стежок на цій планеті ніхто для нас не протоптував. Доводилося перелазити через перегнилі стовбури, продиратися крізь ліани й шпичаки, переходити через бистрі ручаї. Жовті ящірки на високих довгих ногах вискакували з-під пеньків і з виском розбігалися, попереджаючи лісових мешканців, що йдуть чужі.
Потім ми опинилися на галявині, де росло безліч білих хижих квітів. Квіти голосно плямкали, пожираючи метеликів і бджіл, і тяглися до нас, хапали пелюстками за ноги. Але прокусити черевиків вони не могли і через те злилися і навіть ричали. За переліском відкрилася ще одна галявина. Квіти на ній були червоного кольору. Вони виявилися дуже допитливими: тільки-но ми виткнулися з-за дерев, усі пелюстки повернулися в наш бік, ніби за нами стежили й принюхувались. Над галявиною чувся шепіт.
— Вони великі пліткарі, — сказала Аліса, — і тепер до вечора обговорюватимуть, у що ми були вдягнені та як ішли.
Ще довго нам чувся шепіт і бурмотіння допитливих квітів.
Це була квіткова планета. Того дня ми натрапили ще на квіти, які билися між собою, квіти, які, побачивши нас, ховалися під землю, квіти, що стрибали з місця на місце, теліпаючи в повітрі довгим корінням, і безліч просто квітів, синіх, червоних, зелених, білих, жовтих, коричневих і крапчастих. Деякі росли на землі, деякі на деревах чи кущах, інші на скелях, у воді або повільно ширяли в повітрі.
Години зо дві ми бігли за говоруном. Нарешті страшенно втомилися.
— Постривай! — крикнув я говоруну. — Треба відпочити.
Ми сховалися під великим деревом, аби нас не побачив птах Крок, що кружляв над нами, і влаштувалися в холодку. Говорун усівся на гілці над нами і, як завжди, задрімав. Він був лінивим птахом і, коли не говорив або не працював, завжди дрімав.
Полосков сів, прихилився спиною до стовбура і спитав із сумнівом:
— А що як говорун просто вирішив погуляти?
— І не думай так! — обурилась Аліса. — Якщо так думати, то вже краще повернути назад.
Несподівано сонце зайшло за вершину дерев, і настала коротка ніч. Ураз на небі висипали зорі.
— Поглянь, — мовила Аліса, — одна зірка рухається.
— Це, напевно, астероїд, — висловив я здогад.
— А може, корабель, — сказала Аліса.
— Та звідкіля тут узятися кораблю?
Зірка закотилася за дерева. Ще хвилин через п'ять зажеврів світанок. Цього разу аж три сонця викотилися на небо, і стало дуже світло й спекотно. Довкола загули бджоли і зацвірчали коники.
— Пора вставати, — озвався Полосков, підводячись, — говорун кличе нас далі.
— Вперед! — крикнув говорун голосом Першого капітана. — Вперед, а там розберемося. — Потім додав зовсім іншим голосом: — "Боротись і шукати, знайти і не здаватись", як казав славетний капітан Скотт.
— Бачиш, тату, — мовила Аліса, — він нас підбадьорює. Ми скоро прийдемо.
Я не поділяв Алісиного захоплення. Я знав, що ми побачимо, коли говорун і справді веде нас до місця посадки Другого капітана. Ми побачимо обплутані ліанами і зарослі квітами уламки "Синьої чайки". Від самого капітана, напевно, й сліду не лишилося. Але я йшов за Полосковим.
Ми продиралися крізь хащі ще години півтори, і раптом говорун шугнув угору, наче перевіряв, чи не порветься ланцюжок.
— Запам'ятай це місце! — крикнув він зверху. — Запам'ятай це місце, капітане!
Потім голос змінився, і з висоти до нас долинули слова:
— Тримайте птаха! Хапайте птаха! Не випускайте його живцем!
— Кого він удає? — спитала Аліса.
— Не знаю, — відповів Полосков. — Може, Верховцева?
Говорун щось шукав.
— Відпусти ланцюжок, — сказав я Алісі.
Вона послухала. Говорун піднявся ще вище, перетворився на цятку серед хмар і відразу ж каменем кинувся вниз.
— Знайшов, — зрадів Полосков.
Але тут ми побачили, що за говоруном женеться птах Крок. Він наздоганяв його.
— Стріляй! — крикнув я Полоскову.
Наш капітан вихопив пістолет і не цілячись вистрілив. Птах Крок, який уже майже догнав говоруна, голосно пугукнув. Здавалося, що він утратить рівновагу і впаде, та птах утримався й поволі полетів над лісом.
Ми побігли туди, де зник говорун. За заростями кущів відкривалася зелена галявина її обступали круті пагорби, порослі пузатими деревами. Говоруна ніде не було видно.
Ми зупинилися край галявини. Вона поросла невисокою шовковистою травою, а по берегах її, неначе зумисне посаджені кимось, росли незвичайні квіти. Короткі, широкі, металевого кольору пелюстки огортали серединку квітки завбільшки як велика тарілка. Серединка була дзеркальна, дзеркала квітів були трохи опуклими, і в кожній квітці відбивалася вся галявина.
Квітки сиділи на коротких товстих стеблах без листя.
— Не підходь, Алісо, — попередив я. — Раптом вони отруйні?
— Ні, — відповіла Аліса, — я не думаю. Дивися.
І ми побачили, як із кущів вискочив звірок, схожий на зайця. Звірок підскочив до квітки і поглянув у дзеркало. Потім так само спокійно, ніби нас тут і не було, знову зник у кущах.
— Якась помилка, — мовив Полосков. — Ніяких слідів корабля. Напевно, говорун помилився.
— Або ми помилилися, побігли за ним, як маленькі, — додав я.
Я подумав про те, як далеко нам вертатися до корабля. Можна було б, звичайно, викликати Зеленого з катером чи всюдиходом, та мені не хотілося залишати корабля без охорони.
Аліса вийшла на середину галявини, огледілася, підійшла якнайближче до квітки. Квітка трішки повернула дзеркало, наче хотіла, Щоб Аліса в нього подивилася.
— Візьмемо їх із собою, — сказала Аліса.
— Добре, — відповів я.
Полосков дістав із кишені портативний металошукач і обійшов із ним усю галявину.
Металошукач ні разу не пискнув.
— Тут корабля нема і не було, — мовив Полосков нарешті. — Тре ба повертатися.
Ми зрізали букет дзеркальних квітів. Букет був важкий, наче квіти були витесані з каменю. Ми несли букет по черзі, і я хотів було викинути частину квітів, та Аліса ні за що не згоджувалася.
До корабля ми дісталися ледь живі. На щастя, поки нас не було, нічого там не трапилося.
— Ну як? — спитав Зелений. — Невдача, звичайно?
— Повна невдача, — відповів Полосков, скидаючи черевики і витягуючись на дивані в кают-компанії.
Аліса притягла тим часом два великих горщики і налила в них води, щоб дзеркальні квіти не засохли.
— Так, — притакнув я, — корабля там немає. До того ж ми втратили говоруна. Можливо, він попав у пазурі птахові Кроку.
— Нічого, — сказав Полосков, лежачи на дивані. — Завтра зранку я почну ремонтувати металорозвідник, і ми не полетимо з цієї планети, поки не знайдемо капітана.
Щось боляче вдарило мене по нозі.