Я рвучко повертаю стерно і підставляю їй корму. Хвиля не накриває човен, а тільки щосили відштовхує нас метрів на десять.
Усі вичерпують воду. Матюрет черпає великою каструлею по п'ятнадцять літрів за раз. Ніхто вже ні на що не звертає уваги, всі стараються робити тільки одне: якнайшвидше вилити воду, бо важкому човну несила боротися з хвилями. Треба сказати, що троє новачків поводяться добре, а бретонець, побачивши, як хвиля знесла з човна коробку, без вагань викидає за борт і бочку з водою, щоб човен став легшим. Через дві години в човні вже сухо, але ми залишилися без ковдр, примуса, грубки, мішків із деревним вугіллям, сулії бензину та бочки з водою.
Ополудні я вирішую надягти інші штани й дізнаюся, що моя валіза теж пішла за хвилями – так само, як і два з трьох прогумованих плащів. На дні човна ми знаходимо дві пляшки рому. Весь тютюн намок, а цигарковий папір зник разом із водонепроникною залізною коробкою.
– Друзі, – кажу я, – спершу вип'ємо по ковтку рому, а потім розпечатаємо запасні ящики й подивимося, на що ми можемо розраховувати. У нас є фруктовий сік, це добре. Питимемо його потроху. Збереглися ще великі бляшанки із сухарями та фасованим маслом. Випорожніть одну бляшанку й зробіть із неї грубку. Наколемо планок від ящиків і розпалимо вогонь. Ми всі пережили великий страх, але небезпека минула. Кожному треба відновити сили й бути готовим до нових випробувань. Тепер ніхто не має права сказати: "Хочу пити", "Я голодний" або "Хочу курити". Згода?
– Так, Метелику, згода!
Всі поводяться добре. Вітер, на щастя, вщухає, і тепер можна зварити суп із тушкованого м'яса. Ми вмочаємо в каструльку, повну супу, солдатські галети й добряче наповнюємо собі животи. Тепер ми не їстимемо аж до завтра. Заварюємо також зелений чай. В уцілілих ящиках знаходимо сигарети. Вони в невеличких коробочках по вісім штук, але є й більші коробки по двадцять сигарет. П'ятеро моїх товаришів ухвалюють, що куритиму тільки я: це допоможе мені боротися зі сном. Клузйо відмовляється навіть прикурювати мені сигарету, але подає вогонь. Завдяки цьому взаєморозумінню між нами не виникає жодного інциденту.
Минуло вже шість днів, відколи ми вирушили в океан, і я весь цей час не висипляюсь. А що цього вечора море тихе, то я сплю без задніх ніг майже п'ять годин. Мене будять
0 десятій вечора. Довкола тиша. Товариші попоїли без мене, а мені залишили в бляшанці щось схоже на кашу з кукурудзяного борошна. Я їм її з кількома копченими ковбасками. Яка смакота! Чай уже майже холодний, та дарма, Я курю й чекаю, коли повіє вітер.
Стоїть чарівна зоряна ніч. Полярна зоря просто палахкотить, і тільки Південний Хрест сяє яскравіше від неї. Добре видно Великий і Малий Вози. Ніде ані хмаринки, повний місяць високо піднявся в зоряне небо. Бретонець тремтить. Він лишився без куртки й тепер сидить у самій сорочці. Я даю йому плащ. Настає сьомий день.
– Хлопці, ми недалеко від Кюрасао. У мене таке враження, що я занадто збочив на північ, тому відтепер беремо курс прямо на захід, щоб не проминути голландських Антільських островів. Це було б дуже небезпечно, адже в нас немає прісної води й дуже мало харчів.
– Ми покладаємося на тебе, Метелику, – каже бретонець.
– Так, ми покладаємося на тебе, – хором повторюють інші. – Роби як знаєш.
– Дякую.
Гадаю, мені більше нічого було сказати. Вітру не було цілу ніч, і тільки о четвертій ранку сильний бриз дозволяє нам поплисти далі. Цей бриз посилюється під полудень і віє тридцять шість годин, і наш човен пливе з неабиякою швидкістю, а невеликі хвилі не розгойдують його.
Кюрасао
Чайки. Спершу ми лише чуємо їхній крик, бо надворі ще темно, потім бачимо, як вони кружляють над човном. Одна з них сідає на щоглу, злітає й знову сідає. Ця гра триває аж до ранку, коли сходить променисте сонце. На обрії нічого не свідчить про те, що десь близько є земля. Звідки ці чайки? Цілий день наші очі марно чогось шукають. Жодної ознаки землі. Повний місяць сходить тієї ж таки хвилини, як сонце сідає за обрій, і цей тропічний місяць такий яскравий, що його віддзеркалення у воді сліпить мені зір. Я лишився без темних окулярів – їх, як і наші кашкети, забрала з собою клята хвиля. О восьмій вечора далеко на обрії помічаємо при місячному сяйві чорну смугу.
– Звісно, це земля! – кажу я перший.
– Так, справді.
Ніхто з нас не має сумніву, що та чорна смуга – земля. Решту ночі я веду човна на цю тінь, що поступово стає виразнішою. Підпливаємо. Віє сильний вітер, одначе небо безхмарне, океаном котяться високі, але довгі й нестрашні Хвилі. Чорна смуга не дуже здіймається над водою, отже, берег не скелястий. Місяць ховається за землю, і тепер я майже нічого не бачу. Розрізняю тільки спершу суцільний, а потім переривчастий разок вогнів над самою водою. Ми все ближче, ближче, і за кілометр до берега я кидаю якір. Рвучкий вітер не стихає, човен кружляє на місці. Вітрила ми, звісно, згорнули. Тут хоч і не дуже приємно, проте досить безпечно, і можна було б зачекати до ранку, та якір, на жаль, раптом послаблюється. Тепер човен не слухається мене, і щоб він знову став керованим, треба пустити його плисти. Підіймаємо клівер і штормовий фок, але якір, дивна річ, не чіпляється за дно. Мої товариші витягують на борт вірьовку. Якоря на ній немає – він відірвався! Незважаючи на всі мої зусилля, хвилі нестримно штовхають нас у бік землі, тому я вирішую напнути вітрило й плисти до берега. Невдовзі човен опиняється між двома скелями й розбивається. Ніхто з нас не кричить "рятуйте!", та коли налітає ще одна хвиля, ми кидаємося на неї, щоб хоч покаліченими, але все ж таки живими вибратися на берег. Найгірше перепало від хвиль Клузйо, чия нога в гіпсі. Його рука й обличчя подряпані і в крові. Ми побили собі тільки коліна, щиколотки та долоні. В мене кривавиться вухо, яким я добряче тернувся об скелю.
Та хоч там що, а ми дістаємося на суходіл живі. Коли починає світати, знаходимо на березі непромокальний плащ. Я повертаюсь до човна, який уже майже розпався. Мені вдається забрати з нього компас, прикріплений до задньої лавки. Ніде довкола ані душі. Я дивлюсь на разок вогнів – то ліхтарі, які правлять за сигнали для рибалок. Пізніше ми дізнаємося, що це місце досить небезпечне. Рушаємо в глиб суходолу. Дорогою нам трапляються лише величезні кактуси та віслюки. Нарешті дістаємося до якоїсь криниці. Всі дуже втомлені, бо мусимо по двоє, взявшись за руки й утворивши щось на зразок крісла, нести Клузйо. Довкола криниці лежать висохлі кістяки віслюків та кіз. Криниця пересохла, крила вітряка, що колись качав воду, обертаються марно. Ніде жодної живої душі, самі тільки віслюки та кози.
Підходимо до якоїсь хатини. Двері відчинені й ніби самі запрошують нас увійти. Гукаємо: "Егей! Егей!" Нікого. На грубці лежить торбинка, зав'язана мотузочком. Я беру її і починаю розв'язувати, але мотузочок рветься. Торбинка наповнена флоринами – голландськими грішми. Отже, ми на Бонейре, Кюрасао або Арубі. Кладемо торбинку на місце, нічого з неї не взявши, знаходимо воду, і кожен напивається з ковшика. Нікого ми не знаходимо ні в хатині, ні біля неї. Рушаємо далі, хоча через Клузйо посуваємось дуже повільно. Нараз перед нами зупиняється старенький "форд".
– Ви французи?
– Так, пане.
– Сідайте в машину.
Ті, що залазять на заднє сидіння, беруть Клузйо собі на коліна, а ми з Матюретом сідаємо поруч із водієм.
– Ваш корабель зазнав аварії?
– Еге ж.
– Хто-небудь потонув?
– Ні.
– Звідки ви пливете?
– З Трінідаду.
– А ще раніше?
– Із Французької Гвіани.
– Каторжани чи засланці?
– Каторжани.
– Я доктор Нааль, власник цього півострова, що належить до Кюрасао. Півострів називають Віслючим. Тут віслюки й кози поїдають кактуси просто з колючками. Ці кактуси місцеві жителі називають "панночками з Кюрасао".
– Для справжніх панночок з Кюрасао це не дуже приємно, – жартую я.
Високий товстий чоловік голосно сміється. "Форд", засапавши, наче астматик, зупиняється. Я кажу, киваючи головою на стадо віслюків.
– Якщо автомобіль поламається, запряжемо віслюків.
– У мене в багажнику лежить сяка-така упряж, але впіймати двох віслюків і запрягти їх не просто.
Здоровань піднімає капот і одразу бачить, що коли автомобіль підстрибнув на вибоїні, обірвався провід від свічок. Перше ніж знову сісти за кермо, він заклопотано озирається довкола. Потім ми рушаємо вибоїстою дорогою далі й нарешті під'їздимо до білого шлагбаума. Здоровань розмовляє по-голландському з охайно одягненим мулатом. Шкіра в того чоловіка досить світла, і він щоразу відповідає: "Так, містере, так, містере". Потім доктор Нааль каже нам:
– Я звелів йому побути з вами, поки я повернусь. Якщо схочете пити, він дасть вам води. Виходьте.
Ми виходимо з автомобіля й сідаємо в затінку на траву. "Форд", почмихавши, рушає. Коли він від їздить метрів на п'ятдесят, слуга повідомляє нам місцевою говіркою, – суміш англійських, голландських, французьких та іспанських слів, – що його хазяїн, доктор Нааль, дуже боїться нас і поїхав привезти поліцію; він, мовляв, ще сказав йому бути обережним з нами, бо ми – злодюги-втікачі. І тепер бідолашний мулат не знає, що діяти, аби не завдати нам шкоди. Потім він варить досить ріденьку каву, яка в цю спеку дає нам полегкість. Ми чекаємо цілу годину, поки нарешті підкочує схожий на кошик для городини фургон із шістьма поліцейськими в німецьких мундирах та відкритий автомобіль з водієм у поліційній формі й трьома панами в цивільному, серед яких і доктор Нааль.
Вони встають, і один з них, найнижчий, із свіжопоголеною головою, наче в священика, каже нам:
– Я начальник безпеки острова Кюрасао. Я мушу вас заарештувати. Ви вчинили яке-небудь правопорушення на острові і яке саме?
– Пане, ми каторжани-втікачі. Ми припливли з Трінідаду, лише кілька годин тому наш човен розбився об скелі. Я в цій невеличкій групі за старшого й можу запевнити, що ніхто з нас не вчинив ні найменшого правопорушення.
Комісар обертається до доктора Нааля й розмовляє з ним по-голландському. Вони сперечаються, аж поки приїздить на велосипеді якийсь чоловік. Він щось голосно каже докторові Наалю й комісарові.
– Пане Нааль, чому ви сказали поліцейським, що ми злодії?
– Цей чоловік розповів мені, що вранці, сховавшись за кактус, бачив, як ви, входили до його хатини й виходили з неї.