Метро також вважав, що дослідники перебільшують труднощі виготовлення статуї з м'якої породи, однак гадав, що п'ятнадцять днів усе-таки замало. І Рутледж і Метро, безперечно, допустились такої самої помилки, як і ми, і багато інших, а саме: вони, судили про твердість каменю по поверхні статуй. Ми надто цінували ці пам'ятники, щоб учинити так, як учинили перші іспанці. Вони думали, що статуї зроблені з глини, і щосили вдарили по одній з них киркою. Але з велетня тільки іскри посипались. Насправді фігури зроблені з дуже твердого каменю, котрий з часом зверху вивітрився.
Після трьох днів довговухі зменшили свій темп. Вони прийшли до мене із скорченими, розпухлими пальцями і заявили, що хоч вони й звичні цілий день працювати сокирою і долотом, але все ж таки вони не професіональні моаї — скульптори, які створювали статуї. Тому вони не можуть весь час дотримуватись такого темпу, як їхні предки.
Ми спокійно посідали на траві і почали кожний про себе підраховувати. Бургомістр прийшов до висновку, що на виготовлення статуї середнього розміру потрібно дванадцять місяців, якщо дві зміни робітників працюватимуть протягом цілого дня. Довгов'язий дід вважав, що треба п'ятнадцять місяців. Білл дослідив камінь і погодився з бургомістром: на статую треба згаяти цілий рік і ще додати час на те, щоб її перевезти.
Задля цікавості наші скульптори позначили фігурі пальці й риси обличчя і відполірували її стертою пемзою, яку їхні попередники залишили в каменоломні.
Цього вечора я взяв на плечі Анетту і разом з Івонною вирушив до печери довговухих на протилежному боці Анакени. Остров'яни помітили нас ще здаля. Коли ми наблизилися, вони вже сиділи, посміхаючись, займалися кожен своєю роботою і, ритмічно похитуючись, стиха наспівували пісню про Хоту Матуа. Це була найдавніша й найвідоміша на острові Пасхи пісня. Її мелодія така ж захоплююча, як у наших найпопулярніших пісень. Приємно було слухати її в селищі, але ще приємніше тут, у печері самого Хоту Матуа. Навіть трирічна Анетта вивчила пісню по-полінезійськи. Тепер вона приєдналася до хору й пішла танцювати з двома маленькими гномиками з печери. Ми з Івонною зігнулися, залізли всередину і посідали разом з мешканцями печери на солом'яні мати.
Остров'яни були дуже раді, що ми їх відвідали. Бургомістр сяяв, як сонце, і дякував мені за добру їжу, яку вони щодня дістають від кока, а особливо за сигарети. Бургомістр і ще двоє остров'ян витісували невеликими, схожими на гачки, топірцями традиційні дерев'яні фігурки. Один з них вставляв у химерну бородату голову очі з білого хряща акули і чорного обсидіану. Стара бабуся, яка прислужувала каменярам, плела капелюх, інші сиділи без діла, жували соломинки і дивилися на вечірнє небо. Перед печерою на вогнищі кипів закурений казанок.
— Ти що, ніколи не відпочиваєш? — запитав я бургомістра.
— Ми, довговухі, любимо працювати і завжди щось робимо. Вночі я мало сплю, сеньйоре, — відповів він.
— Добрий вечір! — привітався один з остров'ян, якого ми спочатку не помітили, бо він умостився на маті з папороті у темній ніші в стіні печери. — Затишно в нас тут, еге ж?
У печері справді було затишно, і я здивувався, що вони самі добре це розуміли. Надворі дедалі темнішало, і крізь отвір ми бачили, як по небу плив місяць. Бабуся витягла стару перевернуту бляшанку з заглибиною у дні. В ній був баранячий жир і домотканий гніт. Ця імітація стародавньої кам'яної лампи горіла в печері напрочуд добре. Худий дід пояснив нам, що їхні предки ніколи не світили ввечері, боячись привернути увагу ворога.
— І тому воїни навчились бачити в темряві, — додав бургомістр. — Тепер ми так звикли до ламп, що вночі майже зовсім сліпі.
Один спогад викликав інші.
— В ті часи ніколи не спали так. — Дід простягнувся горілиць, розкинув руки, розкрив рот і захропів, наче мотоцикл. — Тоді спали ось як. — Він згорнувся в клубочок, так що груди лежали на колінах, а голова на кулаках. В руці він тримав гострий камінь. — Так вони могли одразу кинутись на свого ворога і вбити його, — пояснив дід.
І щоб показати, як це робилось, він раптом схопився і стрілою кинувся на мене, ревучи, як канібал. Івонна скрикнула, а в печері весело зареготали. Перелякані діти прибігли глянути, що сталося, але потім знову пішли танцювати навколо вогнища. А довговухі все розповідали про давнину.
— Наші предки їли тоді мало, — мовив старий. — І ніколи не вживали гарячої страви. Вони боялися стати гладкими, адже їм доводилося завжди бути готовими до війни. Це ж була Пора повалення статуй — Хурі-моаї.
— Її тому так назвали, що воїни скидали статуї, — пояснив той, що лежав у ніші.
— З ким же воювали коротковухі? Адже довговухих уже було спалено? — запитав я.
— Коротковухі воювали між собою, — пояснив бургомістр. — Тоді кожна родина мала свою територію. Ті, у кого була велика статуя, пишалися нею, і коли починалась війна, один рід скидав статую іншому тільки для того, щоб дошкулити ворогові. Ми, довговухі, не такі войовничі. У мене є свій девіз, сеньйоре Кон-Тікі: "Не хвилюйся".
Він заспокійливо поклав мені руку на плече, ніби показуючи, як треба втихомирювати запальних.
— А звідки ти знаєш, що ти справді довговухий? — обережно спитав я.
Бургомістр підняв руку і почав рахувати на пальцях:
— Тому, що мій батько Хозе Абраган Атан був сином Тупутахі, довговухого, тому що той був сином Харе Каї Хіва, який був сином Аонгату, сина Ухі, сина Мотуха, сина Пеа, сина Інакі, який був сином Оророїни, єдиного довговухого, що залишився живим після битви біля рову Іко.
— Всього десять поколінь, — сказав я.
— Значить, одне я пропустив, бо ж одинадцяте покоління — я сам, — сказав бургомістр і почав рахувати заново.
— Я теж із одинадцятого покоління, — почувся голос з ніші. — Тільки я наймолодший. Педро — найстарший і знає найбільше, він глава нашої сім'ї.
Бургомістр ткнув себе в лоб і сказав з лукавою посмішкою:
— Педро — хлопець головатий. Тому він глава довговухих і бургомістр усього острова. Я ще не дуже старий, але люблю вважати себе дідом.
— Чому це?
— Тому що старі люди розумніші, тільки вони ще щось знають.
Я спробував розпитати, що ж було до того, як коротковухі знищили довговухих і почалась Пора повалення статуй. Та взнати мені нічого не пощастило. Їхній рід почався з Оророїни, а що було до того, ніхто не знав. Довговухі прийшли сюди разом з Хоту Мату а і відкрили цей острів. Однак, додали вони, коротковухі те саме розповідають про свій рід і хочуть привласнити собі славу створення статуй. Ніхто не знав, чи Хоту Матуа прибув зі сходу чи з заходу.
Той, що лежав у ніші, заявив, що Хоту Матуа прибув з Австрії. Та коли інші не підтримали його, він швидко здався і пояснив, що чув про це на борту якогось корабля. Остров'яни охочіше розповідали про Пору повалення статуй, яка для них була ближчою. Коли бургомістр заговорив про стару жінку з кошиком, яка зрадила його рід, він так захвилювався, що на очах у нього виступили сльози, а в горлі щось застряло. Історія ця, безумовно, житиме дуже довго, передаючись од батька до сина ще протягом одинадцяти поколінь, незважаючи на девіз: "Не хвилюйся".
— Серед наших предків траплялися вродливі люди, — сказав бургомістр. — На цьому острові було два типи людей: одні смугляві, а другі біляві, як ви, з русявим волоссям і білою шкірою. Ці білі люди і є корінними жителями острова. В нашому роду було багато білих яких звали охо — теа, тобто русяві. Моя мати і моя тітка мали рудіше волосся, ніж у сеньйора Кон-Тікі.
— Далеко худіше — обізвався з ніші його брат.
— У нашому роду за весь час його існування було багато світлошкірих. Ми, брати, вже не такі. Але моя дочка, яка втонула, мала білу-білісіньку шкіру і руде волосся; мій дорослий син Хуан теж рудий. Він дванадцятий потомок Оророїни.
Це була правда, і син і дочка бургомістра мали руде волосся, такого кольору, як кам'яні пукао на головах тонкогубих статуй, що колись прикрашали мури другої епохи.
Рід довговухих було спалено на Поїке, а статуї повалено, та історію рудого волосся можна простежити від незграбних кам'яних пукао до живих людей, яких описали перші відвідувачі острова та перші місіонери, і далі аж до останніх потомків Оророїни, найближчих родичів бургомістра.
Ми й самі почували себе майже русявими довговухими, коли виповзли з печери Хоту Матуа і попрямували до огорнутого мороком табору на другому кінці долини. Для Анетти було вже надто пізно.
Через кілька днів я стояв з бургомістром і дивився на повалених гігантів, що лежали на храмовій терасі перед табором. Білл якраз повідомив з Вінапу, що його" землекопи із остров'ян своїм власним способом поставили на місце величезний блок, який випав з муру. Мені спало на думку, що, може, це якось пов'язано із віковою загадкою перевозу та встановлення статуй. Метод робітників у Вінапу був простий і звичний для них. Можливо, цей прийом вони успадкували од своїх предків. Я згадав, що вже колись питав бургомістра, як доставляли статуї з каменоломні. Він відповів так, як усі: статуї рухалися самі. Тепер я вирішив спробувати ще раз.
— Бургомістре, ти ж довговухий, невже ти не знаєш, як піднімали цих велетнів?
— Аякже, сеньйоре, знаю, це діло нехитре.
— Нехитре? Це ж найбільша загадка острова Пасхи!
— А я знаю і можу підняти таку моаї.
— Хто ж тебе цьому навчив?
Бургомістр набундючився і присунувся до мене ще ближче.
— Сеньйоре, коли я був малим, зовсім малим хлопцем, мій дід і його зять, старий Пороту, садовили мене перед собою на долівку і довго навчали, так само, як зараз учать у школі. Вони вчили мене різних речей. Я знаю багато чого. Мені веліли повторювати все по кілька разів, поки я не запам'ятовував усе слово в слово. Мене вчили також і пісень.
Бургомістр говорив так щиро, що я не знав, вірити йому чи ні. Правда, в каменоломні він довів, що вміє не тільки балакати, однак дуже вже він любив вигадувати.
— Коли тобі відомо, як піднімали статуї, чому ж ти не сказав про це тим, хто приїздив сюди раніше? — обережно спитав я.
— Мене вони не питали, — гордо відповів бургомістр. Він явно вважав, що далі пояснювати не варто.
Я не повірив бургомістрові і запропонував йому сто доларів, коли найбільшу статую Анакени буде встановлено на постамент.