г
"Джон"—думала мадам, перевіряючи свою роботу, і Не зводила очей з чужинця. — "Стривай ще трохи, а я виплету ще й Барсад перш, ніж ти підеш".
— Ви заміжня, мадам?
— Так.
— І маєте дітей?
— Дітей немає.
— А справа, здається, негаразд іде?
— Справа дуже кепська; люди такі бідні.
— Ох, нещасний, бідний народ! І такий пригнічений... як ви кажете.
— Як в и кажете,—відповіла рона, виправляючи його, і майстерно вплела до його імення такий додаток, що не обіцяв йому нічого доброго.
— Вибачайте, — справді це я казав, однак ви, розуміється, так думаєте.
— Я думаю? — відповіла вона піднесеним голосом. — У нас з чоловіком досить роботи з цією винарнею й без думання. Ми думаємо про те, як би прожити. Ось про що м и думаємо, і з ранку до вечора нам досить цієї думки, щоб ще обтяжувати свої голови думками за інших. Я думаю за інших? Ні, ні.
Шпигун, що прийшов сюди збирати всяку крихту, яку міг знайти або вигадати, не виявив ні найменшої досади на своєму лиховісному лиці; спираючись ліктями на маленьку конторку мадам Дефарж, він стояв з балакучим залицянням і час від часу сьорбав свій коньяк.
— А погана справа, мадам, ця Гаспарова страта. Ох, бідний Гаспар! — і він зідхнув з великим співчуттям.
— Далебі, — байдуже відповіла мадам, — коли хто вживав ножа для таких цілей, то мусить і відпокутувати за це. Він наперед знав, чого коштуватиме така розкіш,—він і заплатив її ціну.
— Я гадаю, — сказав шпигун, так знизивши свій м'який голос, що наче викликав на довірливу розмову, і виявляючи в кожнім мускулі свого хитрого лиця ображене революційне почуття, — я гадаю, що тут, у цьому передмісті велике обурення і співчуття до цього нещасного товариша? Між нами.
— Невже? — спитала байдуже мадам.
— А хіба ні?
— А ось і мій чоловік, — сказала мадам Дефарж.
Коли хазяїн винарні ввійшов у двері, шпигун привітав його, доторкнувшися до капелюха, і сказав з надто ввічливою усмішкою: "Добридень, Жаку!" Дефарж спинився й здивовано витріщив на нього очі.
— Добридень, Жаку! — знову сказав шпигун, уже не так упевнено чи принаймні не з такою легкою усмішкою під його пильним поглядом.
— Ви помиляєтесь, месье — відповів хазяїн винарні. — Ви вважаєте мене за когось іншого. Мене зовуть не так. Я Ернест Дефарж.
— Ну, та однаково, — сказав весело шпигун, проте очевидячки збентежений. — Добридень.
_ Добридень, — сухо відповів Дефарж.
_ Я кажу вашій дружині, з якою мав честь розмовляти, коли ви увійшли, що, як чутно, —та це й не дивно, — в передмісті св. Антона велике обурення і співчуття з приводу нещасної долі бідного ґаспара.
_ Ніхто не говорив мені цього, — сказав Дефарж, хитаючи головою. — Я нічого не знаю про це.
Сказавши це, він пройшов за прилавок і став, спираючи руки на спинку крісла своєї дружини; з-за цієї перепони він дивився на супротивника, якого кожен з них застрелив би з великим задоволенням.
Шпигун, дуже вправний у своєму ділі, не змінив своєї невимушеної пози, тільки допив коньяк, запив водою й попросив ще одну шклянку коньяку.
— Наша приємна розмова з вами, месьє Дефарж, нагадує мені, — сказав шпигун, — що з вашим іменням у мене зв'язані ці— Справді? — сказав зовсім байдуже Дефарж.
— Дійсно. Коли звільнено було доктора Манетта, то ви, його давній служник, взяли його до себе. Його передали вам. Як бачите, мені відомі всі ці обставини.
— Так, це факт, дійсно,—сказав Дефарж.
— До вас приїздила й донька його, — сказав шпигун,—рд — Ви тепер часто чуєте про них? — спитав шпигун.
— Ні, — сказав Дефарж.
— Справді, — завважила мадам, поглянувши від своєї роботи.— Ми ніколи не чуємо про них. Ми дістали від них звістку, що вони щасливо приїхали, іще один чи два листи; від того часу вони потроху пішли в житті своєю дорогою, а ми своєю і не підтримуємо ніяких зносин. '
Достеменно так, мадам, — відповів шпигун. — Вона мас одружитися. — О! Ви знаєте, що я англієць?
— З вашої мови, — відповіла мадам, — а яка мова, такий, я гадаю, і чоловік.
Він не міг визнати цього зауваження за комплімент, проте визнав за краще обернути на жарт. Допивши коньяк, він додав:
— Так, міс Манетт має одружитися. Однак не з англійцем; той, що подобався їй, з походження француз. І кажучи про Ґаспара (ох, бідний Ґаспар! це так жорстоко, так жорстоко!), цікаво зазначити, що вона має одружитися з племінником месьє маркіза, за якого Ґаспара повісили так високо; інакше кажучи... з теперішнім маркізом. Однак, він живе в Англії безвісно, — він там не маркіз, — він м-р Чарлз Дарней. Д'Ольне — родинне ім'я його матері.
Мадам Дефарж плела спокійно, а на чоловіка ця звістка зробила помітне враження. Що він не робив за конторкою, чи кресав огонь, чи запалював свою люльку, він був сам не свій, і рука йому не була твердою. — Шпигун не був би шпигуном, коли б не завважив цього і не запам'ятав.
Він досяг принаймні цього, хоч яке б могло бути його значення. Відвідувачів більше не було, щоб допомогти йому в чому іншому, тому м-р Барсад заплатив за те, що випив, і залишив їх. Виходячи, він сказав якнайчемніше, що сподівається й далі бачитися з месьє і мадам Дефарж. Кілька хвилин після того, як він вийшов, чоловік і жінка залишалися в тій самій позі на випадок, якби він повернувся.
— Чи то може бути правдою, — сказав Дефарж тихим голосом, подивившися вниз на жінку, бо він ще стояв за її кріслом, поклавши руку на спинку, — те, що він сказав про мамзель Манетт.
— Коли він сказав це, — відповіла мадам, підводячи трохи брови, — то мабуть це брехня. А втім може бути й правда.
— А коли це так... —почав Дефарж і спинився.
— Ну, що ж, коли це так? — повторила його дружина.
— Якщо станеться так, що ми доживемо до тріюмфу... то сподіваюся, задля неї, що доля триматиме її чоловіка поза межами Франції.
— Доля її чоловіка,—сказала мадам Дефарж спокійно як і звичайно,—приведе його туди, куди йому судиться прийти, і до такого кінця, який йому призначено. От усе, що я знаю.
— Однак дуже дивно... принаймні чи не дуже дивно тепер,— сказав Дефарж, немов виправдуючися перед своєю жінкою, щоб схилити її погодитися на це, що після всього нашого співчуття до її батька й до неї, ім'я її чоловіка засуджено під твоєю рукою поруч із тим проклятим собакою, що оце зараз, покинув нас.
— Ще дивніші речі, ніж це, трапляться, коли прийде час,— відповіла мадам.—Тут вони в мене обидва, це напевне, ñ обидва заслуговують на це, цього досить. — Сказавши це, вона згорнула своє плетіння і вийняла троянду з хустки, що її обвито було навколо голови. Чи св. Антоній інстинктивно відчув, що неприємна йому прикраса зникла, чи св. Антоній сторожив, коли вона зникне, — хоч як би було, св. Антоній підбадьорився і майже зараз після цього почав потроху заглядати: шиночок набув свого звичайного вигляду.
Увечері в передмісті св. Антона хто сидів на східцях коло дверей, хто на вікнах, хто стояв на рогах і перехрестях брудних вулиць, щоб подихати свіжим повітрям. Тоді й мадам Дефарж, як і звичайно з своєю роботою в руках, переходила з місця на місце й від гуртка до гуртка. Вона була, так би мовити, місіонерка, і таких було багато за тих часів. Жінки сиділи й плели. Сам Дефарж палив коло своїх дверей і з захопленням слідкував очима за своєю дружиною. "Велика жінка,— сказав він, — сильна жінка, велична жінка, страшно велична жінка". Темрява почала оповивати все навкруги; задзвонили церковні дзвони, десь далеко забили барабани королівської Гвардії; а жінки сиділи, плели й плели. Темрява зовсім налягла на них. Певне надійде інша темрява, коли церковні дзвони, що тепер так весело дзвонять на повітряних шпилях по всій Франції, перетоплено буде на пушки; коли барабани заглушать, нещасні голоси тих, що тепер всемогутні як голоси влади, роз-. кошів, свободи й життя.
Розділ XVII.
ОДНА НІЧ.
Ніколи ще сонце не заходило так пишно над тихим закутком у Соґо, як того пам'ятного вечора, коли доктор та його донька сиділи вдвох під явором. Ніколи місяць не сходив з таким ніжним сяйвом над великим Лондоном, як тієї ночі, коли він застав їх, як вони ще сиділи під деревом, крізь листя освітливши їхні лиця.
Люесі завтра мала одружитися. Вона зберегла цей останній вечір для свого батька, і вони сиділи самі під явором.
— Ви щасливі, мій любий батьку?
— Цілком щасливий, моя дитино.
Вони мало говорили, хоч і давно вже сиділи отак удвох Багато, багато разів вечорами, коли ще було видно, вона або робила свою роботу, сидячи поруч із батьком, або читала йому— однак сьогодні був час, зовсім непохожий на інший і вона ні* чого такого не робила. ' *
— 1 я дуже щаслива цього вечора, любий батьку Я боко щаслива тією любов'ю, що небо благословило, моєю. бов ю до Чарлза і Чарлзовою любов'ю до мене. Проте, коли б моє життя не було присвячене вам, як до цього часу, коли б моє заміжжя розділило нас хоч на декілька цих вулиць, я була б нещасливіша й більш докоряла б собі, ніж це я можу висловити вам. Навіть і тепер...
Навіть і тепер вона не могла володіти своїм голосом.
При сумному місячному світлі вона обвила йому шию й поклала своє лице на його груди.
Мій найлюбіший! Чи можете ви сказати мені в останній раз, що ви цілком, цілком певні того, що ніякі мої нові почуття й ніякі мої нові обов'язки ніколи не стануть між нами? Я це добре знаю, а чи знаєте це ви? У вашому власному серці ви почуваєте цілковиту певність?
Батько відповідав з таким бадьорим і твердим переконанням, що навряд чи воно було фалшивим.
— Цілком певний, моя кохана! Більш, — додав він, ніжно поцілувавши її, — моє майбутнє, Люесі, я уявляю собі значно яснішим через твоє заміжжя, ніж воно могло би бути... ніж воно було б колинебудь... без нього.
— Коли б я могла сподіватись, що це так, мій батьку!..
— Вір цьому, моя люба! Справді, це так. Розміркуй, як природно та як ясно, моє серденько, що так повинно бути. Ти, така віддана й молода, не можеш навіть зрозуміти як слід тієї тривоги, що я відчував, щоб твоє життя не пропало...
Вона простягла свою руку до його губів, однак він узяв її руку в свою й повторив слово.
— ...