[142]
Побачивши його, шакалиха сказала шакалові: "Поглянь, у цього бика відвисають два шматки м'яса, якщо по них ударити, то вони, мабуть, згодом відпадуть. Тобі, любий, треба йти слідом за ним". Чоловік їй на те відповів: "А хто його знає, коли вони відпадуть, а може, й зовсім не відпадуть? Чого ти мене посилаєш на таке нікчемне діло? Сидячи тут, ми наїмося вдосталь мишей, бо поблизу пролягає їхня дорога до водопою, а коли я тебе залишу й піду назирці за тим гостророгим биком, то хтось інший займе наше місце. Не слід цього робити. Сказано ж:
Хто залишить вірне діло й за невірним поженеться,
Той загубить вірне діло, і невірне теж загине".
А шакалиха стояла на своєму: "Ой, який же ти ледачий! Десь крихту чогось роздобудеш і радий. Недарма кажуть:
Наповнить легко річечку, як і мишаче анджалі,-
Нікчему вдовольняє те, що іноді перепада.
Отож завжди треба бути діяльним та моторним. Бо ж кажуть:
Де завзяття і охота, де немає місця ліні,
Де в єднанні глузд і мужність, там живе богиня Щастя.
Покладаючись на долю, рук не опускай у ділі,-
Без зусилля із кунжута ти не вичавиш олії.
А також
Той тупоумний, що в житті задовольняється малим,
Удачі позбавляється і статок свій розгублює.
А чому ти думаєш, що ті два шматки хтозна-коли відпадуть? Сказано ж:
Хвали достойний тільки той, хто краще від життя бере,-
Адже сам Індра горобцю охоче воду подає.
Та й, крім того, мені набридла мишатина, а ті два шматки м'яса таки справді відпадуть. Інакше й бути не може". Після цього вони залишили насиджене місце й почвалали за гострарогим. Справедливо говориться: [143]
Муж лише до того часу сам собі буває паном,
Поки гострих слів стрекалом не шпигне його дружина.
її словами збуджений, не в жарт вважає чоловік
Збагненним незбагненний світ, неїстівне все їстівним.
Довго вони теліпалися слідом за гостророгим, а ті два шматки м'яса так і не відпали, і, коли вже звернуло на п'ятнадцятий рік, шакал сказав своїй жінці:
"Дивлюсь оце вже стільки літ, вони улад гойдаються,
Прив'язані, либонь, як слід, чи ж упадуть колись, чи ні?
Так-от, не відпадуть вони. Повернімось додому". Тому я кажу:
Дивлюсь оце вже стільки літ, вони улад гойдаються,
Прив'язані, либонь, як слід, чи ж упадуть колись чи ні?"
І сказав Сомілаці той чоловік: "Коли так, рушай у Вардгаманапур. Там живуть двоє купецьких синів, одного звуть Гуптадгана, а другого — Упабгуктадгана. Ти розберись у натурі кожного з них, а потім уже проси винагороди. Якщо тобі сподобається збирати гроші й жити ощадливо, то я зроблю тебе Гуптадганою, а коли схочеш тратити гроші на втіху та розваги, то я зроблю тебе Упабгуктадганою". І, сказавши це, він зник.
А Сомілака, до глибини душі здивований, попростував до Вардгаманапура. Вже зовсім посутеніло, коли він, украй стомлений, дістався до того міста і, питаючи дорогою всякого, з ким здибувався, як знайти Гуптадгану, незабаром підійшов до його оселі. Переступивши поріг дому, Сомілака почув, що Гуптадгана свариться з дружиною та синами. А як хазяї посідали вечеряти, то й йому знехотя дали трохи попоїсти. Коли вечеря скінчилася і всі полягали спати, Сомілака знову побачив уві сні тих двох страхопудів, які розмовляли між собою. Ось один і каже: "Слухай, Картаре, навіщо ти змусив Гуптадгану так розщедритися, коли він пригощав Сомілаку? Кепсько ти зробив". Другий на це відповів: "Нема тут мого гріха, Кармлне. Моє діло посилати людині достаток, а як розпоряджатися ним, про це ти маєш дбати".
На другий день прокидається Сомілака, а Гуптадгана страждає від проносу і тому змушений до самого вечора постити. Сомілака удосвіта рушив з його двору — подався [144] до Упабгуктадгани. Той ушанував гостя, як належить, почастував різними наїдками, надарував йому одежі й усякої всячини і поклав спати на розкішному ложі. Серед ночі Сомілака знову побачив уві сні тих самих двох страхопудів, які перемовлялись між собою. Один з них і каже: "Слухай, Картаре, щось надто витратився Упабгуктадгана, приймаючи Сомілаку. Як же він тепер буде розплачуватися з купцем, що в нього понабирав усього в борг?" І той мовив: "Знаєш, Кармане, це моє діло, а що з цього вийде — твоє".
І ось, коли вранці царський слуга приніс Упабгуктадга-ні грошей із царевої казни, Сомілака подумав: "Краще вже жити так, як Упабгуктадгана, а не як той скнара Гуптадгана. Недарма ж кажуть:
За плід пізнання вед для нас —
Вогонь жертовний щоб не гас;
Плодом пізнання шруті є —
Добро, додержання чеснот;
Плодом пізнання жінки є —
Вдоволення жаги і сил;
Плодом нажитого добра —
Жага до втіх і доброта.
Тож нехай творець зробить мене велелюбним і щедрим" а не таким скупієм, як Гуптадгана". І став тоді Сомілака Даттабгуктадганою — щедрим і велелюбним. Ось тому я й кажу:
Буває й так: надбав добра, а втішитись не може ним,
Неначе Сомілака той, який попав у ліс глухий.
Якщо вже той, хто закопав своє добро в дворі — багач,
Тоді і ми ж таки пани — який від того людям зиск?
А також
Найкращий спосіб зберегти своє добро — роздать його,-
Так роблять стік із озера, щоб ряскою не заросло.
Тож грошей суть, аби за них втішаться й роздавати їх,
Дивись-но, як усі беруть те, що назносила бджола. [145]
До того ж
У багатства три дороги — даток, насолода й втрата.
Хто на перші дві не важить, третю їм, вважай, готує.
І, збагнувши це, розсудливий чоловік не повинен добувати багатств задля наживи, що призведе тільки до нещастя. Сказано ж:
Змія повітрям живиться й не немічна,
Слон сіно їсть сухе, а все ж могутній він,
Вживають кращі з мудреців плоди й коріння,-
Вдоволення — то справжній дар людини.
Той, що шукає радощів і спокою душевного,
Чи ж знайде їх, гасаючи, коли сам ласий до багатств?
Велике щастя має той, вдоволення хто спив до дна,
Страшенно нещасливі ті, хто не спізна вдоволення.
Як розум потемніє геть, то й потемніють відчуття,
Заступить сонце хмари тінь, поглине й промені вона.
Нас вчать великі мудреці: умиротворення — це мир;
Добро не вдовольня бажань, вогонь не втишує жаги.
Заради грошей роблять все — засуджують за доброту
І возвеличують за те, за що звеличувать не слід.
Той, хто на віру не дає, ніколи щастя не зазна,-
Вже краще обійти багно, ніж бруд змивати опісля.
Чи є цінніше щось за дарування?
Чи є лютіший ворог за жадібність?
Чи є прикраси ліпші за чесноти?
Чи є достаток вищий за вдоволеність?
Немає гіршої нужди, ніж в власній гідності нужда,-
У Шіви статок — віл один, а саме він верховний бог.
Так-от, утямивши все це, любий Хіраньяко, ти повинен бути вдоволений". Вислухавши Мантхараку, той мовив: "Шановна Мантхарако, у тебе що на думці, те й на язиці. Правду кажуть:[146]
О царю, легко тих знайти, у кого кожне слово — мед,
Та важко розшукати тих, хто скаже й вислуха гірке.
А незрадливий друг лиш той, хто скаже навіть і гірке.
А решта — то ніщо, пусте.у друзях тільки числяться.
Та от, поки вони отак розмовляли, до того озера примчав сполоханий мисливцем рябошкурий олень Чітранга. Побачивши його, Лагхупатанака від несподіванки злетів на дерево, Хіраньяка сховався в густі трави, а Мантхарака пірнула в воду. Потім Лагхупатанака, впізнавши оленя, сказав Мантхараці: "Іди сюди, Мантхарако, це прибіг змучений спрагою олень, і мова в нього не людська". Почувши це, Мантхарака сказала воронові: "О Лагхупа-танако, судячи з його уривчастого віддиху і стривожених очей, він сюди примчав, злякавшись мисливця, а не для того, щоб напитися води. Треба розпитати, чи не йдуть мисливці за ним слідом. Бо ж кажуть:
Із переляку чоловік так часто дихає, як міх,
Не може спокою знайти, куди б він тільки не пішов".
Чітранга, почувши їхню розмову, озвався: "О Мантхарако, ти розгадала причину мого страху: рятуючись від стріл мисливця, я ледве добіг сюди. Покажи мені надійне місце, де можна було б сховатись від мисливців".
Тоді Мантхарака сказала: "Послухай, Чітранго, про що йдеться в "Нітішастрі".
Є два способи для того, щоб з очей сховатись вражих,-
Бути, мов мисливець, спритним чи уміти прудко бігать.
Отож тікай швидше в густий ліс, поки не нагрянули жорстокі мисливці". Тим часом Лагхупатанака стрімко злетів з дерева і сказав: "Слухай, Мантхарако, ті мисливці давно вже розійшлись по своїх домівках, здобувши великі шматки м'яса. Ось тому, Чітранго, краще відпочинь трохи на цьому березі". І вони тепер, учотирьох, сідали опівдні Дружним колом піддеревом і втішали один одного дотепними висловами та вправлялися у красномовстві. Гарно ж сказано:
Коли в розумного від слів встають на тілі волоски,
Він насолоду відчува без спілкування з жінкою.
Той, хто дотепних, мудрих слів поміж народу не збира,
Ані зерняти не внесе до скарбу приязних розмов! [147]
А також
Хто нездатний підхопити влучне слово
Й незугарен відповісти ловко,
Той не має скриньки із багатством.
Де ж йому узять слова-перлини?
Та ось одного разу не прийшов на ту розмову Чітранга, і всі вони стривожено загомоніли: "Чого це сьогодні наш друг не прийшов? Чи не розірвав його лев або ще хтось із хижаків? Може, бідолаху впіймали мисливці? Чи не захопила його лісова пожежа? Чи не звалився він у безодню? А може, допався до молодої трави, а вона йому завадила? Влучно сказано:
За того, хто пішов у сад,
Близькі бояться, щоб чогось не сталось.
А що й казати вже тоді,
Коли блукає він у темній пущі?"
І тоді Мантхарака сказала воронові: "Чуєш, Лагхупа-танако, я і Хіраньяка не можемо піти його шукати, бо ми дуже повільно рухаємось.