Королева Марго

Александр Дюма

Сторінка 24 з 104

Такі буде.

— Дякую, — сказала Маргарита, стискуючи руку подруги.

— Ну, пані, тут ви знову стаєте вашою величністю, — сказала герцогиня де Невер. — Дозвольте мені вітати вас в палаці де Гіза з почестями, що належать королеві Наварській.

І герцогиня, вийшовши з ношів, зігнула коліно майже до землі, допомагаючи Маргариті вийти; потім, показавши рукою на двері палацу, де стояло двоє вартових з аркебузами, пішла за кілька кроків позад королеви, що велично виступала попереду герцогині, яка зберігала шанобливий вигляд, поки вони були перед сторонніми очима. Зайшовши до своєї кімнати, герцогиня замкнула двері, і, покликавши камеристку, метку сицілійку, спитала у неї по-італійському:

— Міка, як почуває себе пан граф?

— Значно краще, — відповіла Міка.

— Що він робить?

— Зараз, пані, він, мабуть, їсть.

— Гаразд, — сказала Маргарита, — це добрий знак, коли апетит вернув я.

— Ах, так, я забула, що ти учениця Амбруаза Паре. Можете йти, Міка.

— Ти відсилаєш її?

— Так, щоб вона охороняла нас.

Міка вийшла.

— Тепер, — сказала герцогиня, — як ти хочеш — чи сама зайти до нього, чи покликати його сюди?

— Ні те, ні друге; я хотіла б побачити його так, щоб він мене не бачив.

— Яке це має значення, коли ти в масці?

— Він може вгадати мене по волоссю, руках, прикрасах.

— О, яка стала розсудлива моя прекрасна королева, коли вийшла заміж!

Маргарита усміхнулась.

— Ну, це можна зробити тільки одним способом, — продовжувала герцогиня.

— Яким?

— Подивитись на нього у замкову щілину.

— Хай так! Проведи мене.

Герцогиня взяла Маргариту за руку, підвела до завішених килимом дверей, стала навколішки і зазирнула в замкову щілину.

— Справді, — сказала вона, — він сидить за столом, обличчям до нас. Глянь.

Королева Маргарита заступила подругу і теж наблизила око до щілини. Коконна, як сказала герцогиня, сидів за чудово сервірованим столом і, не зважаючи на рани, їв з апетитом.

— Ах, боже мій! — скрикнула Маргарита, відкидаючись назад.

— Що таке? — здивовано спитала герцогиня.

— Не може бути! Ні! Так! О, душею присягаюсь, він!

— Хто він?

— Цс! — сказала Маргарита, встаючи з колін і хапаючи герцогиню за руку. — Той, що хотів убити мого гугенота, гнався за ним аж до мене в опочивальню, ударив його шпагою в моїх руках. О, Генрієтта, яке щастя, що він не бачив мене!

— Ну, якщо ти бачила його в бою, скажи, хіба не прекрасний він?

— Не знаю, — сказала Маргарита, — я дивилась на того, за ким він гнався.

— А як ім'я того, за ким він гнався?

— Ти йому не скажеш?

— Ні, обіцяю тобі.

— Лерак де Ла Моль.

— А як він тобі подобається?

— Пан де Ла Моль?

— Ні, пан де Коконна.

— Слово честі, — сказала Маргарита, — признаюсь, що він...

Вона не договорила.

— Ну, ну, — сказала герцогиня, — бачу, що ти не можеш простити йому ран твого гугенота.

— Але, здається, — відповіла, сміючись, Маргарита, — і мій гугенот добре його почастував, і той шрам, що підкреслив йому око...

— Значить, вони поквитались, і ми можемо помирити їх. Присилай мені твого пораненого.

— Ні, не тепер, згодом.

— Коли?

— Коли ти переведеш свого до другої кімнати.

— До якої?

Маргарита подивилась на подругу, а та, помовчавши з хвилину, подивилась на неї і розсміялась.

— Так, так! — сказала герцогиня. — Отже, союз міцніший, ніж колись.

— Щира приязнь навіки, — відповіла королева.

— А пароль, знак, по якому ми пізнаємо друга, якщо нам треба буде допомоги?

— Потрійне ім'я твого потрійного бога: Eros — Cupido — Amor.

І, поцілувавшись удруге і в двадцятий раз стиснувши руки, вони розстались.


ХIII. Про ключі, що відмикають не ті двері, для яких призначені

Вернувшись у Лувр, королева Наварська застала Жільйону в великому збентеженні. Коли королеви не було, приходила пані де Сов і принесла ключ, присланий їй королевою-матір'ю. Це був ключ від кімнати, де замкнули Генріха. Ясно, що королеві-матері треба було для чогось, щоб беарнець провів цю ніч у пані де Сов.

Маргарита взяла ключ і почала з усіх боків розглядати його. Вона звеліла переказати усе до дрібниць, що говорила пані де Сов, зважила все в своєму умі, і, здалось їй, зрозуміла замисел Катерини.

Вона взяла перо та чорнило і написала записку:

"Замість іти сьогодні вночі до пані де Сов, прийдіть до королеви Наварської.

Маргарита".

Скрутивши папірець, вона засунула його в дірочку ключа і звеліла Жільйоні, як тільки настане ніч, просунути ключ під двері до ув'язненого.

Покінчивши з головною справою, Маргарита згадала про пораненого; позамикала всі двері, пішла в кабінет і, на великий подив, побачила, що Ла Моль вдягнутий у свою подерту, всю в кривавих плямах, Одежу.

Побачивши її, він спробував устати, але не мав сили втриматись на ногах, поточився і знов упав на канапу, де йому зробили постіль.

— Що трапилось, пане? — спитала Маргарита. — І чому ви так погано виконуєте накази свого лікаря? Я приписала вам спокій, а ви, замість того, щоб слухатись мене, робите все наперекір моєму наказові.

— О, пані, — сказала Жільйона, — я не винна. Я просила, благала пана графа не робити цього безглуздя, але він сказав, що більш ніщо не затримає його в Луврі.

— Піти з Лувра! — сказала Маргарита, здивовано дивлячись на молодого чоловіка, що потупив очі. — Це неможливо. Ви не маєте сили ходити, ви блідий і безсилий, коліна тремтять. З рани в плечі ще сьогодні вранці йшла кров.

— Пані, — відповів молодий чоловік, — наскільки я вдячний був вашій величності, що ви дали мені притулок учора вночі, настільки благаю сьогодні дозволити мені піти звідси.

— Але, — сказала здивовано Маргарита, — я не знаю, що й сказати про таке божевільне рішення: це гірше невдячності.

— О, пані! — скрикнув Ла Моль, зчіплюючи руки, — повірте, я не невдячний; в серці моєму на все життя лишиться найкраще почуття до вас.

— Ну, то воно недовго проживе! — сказала Маргарита, зворушена тоном, який не лишав сумніву в щирості слів молодого чоловіка. — Або рани ваші відкриються і ви вмрете від утрати крові, або в вас пізнають гугенота, і ви не зробите сотні кроків по вулиці, як вас докінчать.

— А проте, я мушу піти з Лувра, — мурмотів Ла Моль.

— Мушу! — сказала Маргарита, впинаючись в нього своїм ясним і глибоким поглядом, і потім, бліднучи, додала: — Ах! Так! Розумію! Пробачте, пане! За стінами Лувра, певне, є хтось, кому відсутність ваша завдає жорстокої тривоги. Правда, пане де Ла Моль, це цілком природно, я розумію. Чому ви не сказали зразу або, краще, чому я не подумала про це сама! Коли даєш кому притулок, мусиш дбати про почуття свого гостя так само, як про перев'язування його ран, піклуватися його душею, як піклуєшся тілом.

— Ні, пані, — відповів Ла Моль, — ви якось дивно помиляєтесь. Я майже самотній на світі і зовсім самотній в Парижі, де ніхто мене не знає. Мій убивця був першою людиною, з якою я розмовляв у цьому місті, а ваша величність — першою жінкою, що звернулася до мене з словами.

— Тоді, — сказала з подивом Маргарита, — чому хочете ви піти звідси?

— Тому, — сказав Ла Моль, — що минулої ночі ваша величність не мали спокою, а цю ніч...

Маргарита почервоніла.

— Жільйона, — сказала вона, — вже ніч: гадаю, час уже віднести ключі.

Жільйона усміхнулась і вийшла.

— Але, — говорила далі Маргарита, — коли ви в Парижі самі, без друзів, що маєте робити ви?

— Пані, у мене їх буде багато. Коли за мною гнались, я подумав про свою матір, що була католичкою; мені здалося, що я бачу, як вона летить попереду мене дорогою до Лувра, з хрестом у руці, і я дав обітницю перейти в віру моєї матері, коли бог урятує мені життя. Бог не тільки урятував мені життя, він зробив більше: він послав мені одного з своїх ангелів, щоб я любив його.

— Але ви не можете ходити; ви не зробите й ста кроків, як упадете без сил.

— Пані, сьогодні я спробував ходити по кабінету; правда, я ходжу помалу і почуваю біль; але мені аби тільки дійти до Луврської площі, а там що буде, те буде.

Маргарита сперлася головою на руку в глибокій задумі.

— А король Наварський, — сказала Маргарита, навмисне згадуючи це ім'я, — ви не говорите більше про нього? Чи, міняючи віру, ви втратили бажання вступити до нього на службу?

— Пані, — відповів Ла Моль, бліднучи, — ви згадали справжню причину мого виходу з Лувра. Я знаю, що король Наварський у величезній небезпеці, і всього значення вашої величності, як принцеси французької, ледве вистачить, щоб урятувати його голову.

— Як, пане! — спитала Маргарита. — Що хочете ви сказати і про яку небезпеку згадуєте?

— Пані, — відповів нерішуче Ла Моль, — з кабінету, де ви влаштували мене, все чути.

— Правда, — прошептала про себе Маргарита, — пан де Гіз казав мені це.

Потім спитала вголос:

— І що ж ви чули?

— Перш за все, розмову вашої величності з братом.

— З Франсуа? — скрикнула Маргарита, червоніючи.

— З герцогом д'Алансоном, пані; потім, коли ви поїхали, розмову панни Жільйони з пані де Сов.

— І через ці дві розмови?..

— Так, пані. Ви ледве тиждень, як вийшли заміж, і кохаєте вашого мужа. Ваш муж прийде, як приходили герцог д'Алансон і пані де Сов. Він звірятиме вам свої секрети. Я не повинен їх чути, це була б нескромність... І я не можу... я не повинен... найголовніше ж — не хочу!

З тону, яким Ла Моль вимовив останні слова, з хвилювання в голосі, з замішання його Маргарита враз зрозуміла все.

— Ах, — сказала вона, — ви чули з кабінету все, що говорилось у цій кімнаті до останньої хвилини?

— Так, пані.

Слова ці він ледве видихнув.

— І ви хочете піти звідси цієї ночі, цього вечора, щоб не чути більше?

— Цієї ж хвилини, пані, якщо ваша величність зводять дозволити мені це.

— Бідненький! — сказала Маргарита голосом, повним лагідності й дивного жалю.

Здивований такою лагідною відповіддю замість гострої відсічі, яку він сподівався почути, Ла Моль підвів несміливо голову; погляд його зустрівся з поглядом Маргарити і завмер, прикутий мов магнетичною силою до повних ясного й глибокого виразу очей королеви.

— Ви почуваєте, що нездатні уберегти таємницю, пане де Ла Моль? — сказала лагідно Маргарита, що сиділа напівсхована в тіні густої завіси, відкинувшись на спинку крісла, і втішалася щастям вільно читати в його душі, тим часом як сама вона лишалась неприступною для нього.

— Пані, — сказав Ла Моль, — я людина нікчемна, я не вірю сам в себе, і щастя іншого болить мені.

— Чиє щастя? — сказала Маргарита, усміхаючись.

21 22 23 24 25 26 27