Наше послання було просте й чітке: ось що Потанін робить з нами, і якщо його не зупинити, то настане й ваша черга.
Багато хто почав телефонувати Потаніну, висловлюючи своє невдоволення. Я в цих розмовах участі не брав, але здогадувався, що партнери йому кажуть: таке розмивання власності вплине на вартість їхніх спільних інвестицій, і радили відмовитися в його власних інтересах від цієї шкідливої для нас затії.
Ми чекали на реакцію Потаніна й вважали, що він поступиться. На жаль, він цього не зробив. Навпаки, пішов на загострення. Можливо, він вирішив: "Цей чиказький хам великої думки про себе! Я стільки часу догоджав цим людям, а він намагається мене зганьбити. Та як таке взагалі можливе?"
Гарне запитання. Щоразу, коли в Росії віджимали активи в чергових іноземних інвесторів, ті влаштовували палкі дебати за зачиненими дверима й намагалися виробити план оборони (так само як ми). Але потім приходили юристи та консультанти й заявляли, що чинити опір марно й небезпечно (так само як сказав Едмонд). А після всіх цих розмов та брязкання зброєю інвестори розбігалися геть, як зацьковані звірі.
Але я не хотів бути як усі. Я був найманим працівником, не працював в інвестиційному банку чи промисловій компанії зі списку Fortune 500[10]. Я боровся за власну справу. Потанін не зрозумів, що я не здамся без бою.
Була ще одна людина, яка цього не розуміла, — Сабріна. Вона знала про мої наміри й від початку не схвалювала їх. Я розповів їй про все того ж вечора, коли розмовляв з Едмондом, і вона влаштувала справжню істерику.
— Білле, як ти можеш так чинити з нами? — кричала вона в слухавку.
— Мила, це мій обов'язок. Я не можу лишатися осторонь і спостерігати, як вони безкарно чинять свавілля.
— Як ти можеш таке говорити? Як можна бути таким егоїстом? Ти ж чоловік і батько! Вони ж можуть тебе вбити!
— Сподіваюся, до цього не дійде. Але я маю думати й про людей, які довірили мені свої гроші. Я втягнув їх у цю історію, і тому повинен допомогти їм з неї вибратися.
— Та яка нам до них справа? У тебе сім'я. Я не розумію, чому ти не можеш знайти собі роботу в Лондоні, як усі нормальні люди.
Вона мала рацію, апелюючи до сім'ї, але я був такий злий та обурений вчинком Потаніна, що нічого не хотів чути.
Ми холодно попрощалися того вечора, так і не знайшовши точок дотику. Хай там як, на роздуми про Сабріну часу не залишалося: я готувався до битви.
На жаль, перший раунд закінчився поразкою. Хоча увагу Потаніна він усе ж таки привернув. Ми ніби зачепили стару рану: до кінця тижня мені зателефонував його "ад'ютант" Борис Джордан і показав своє справжнє обличчя. Мабуть, йому чудово дісталося від Потаніна. Телефоном він ледь приховував своє роздратування.
— Б-білле, — сказав він, мимрячи й запинаючись, — якого ч-чорта ти телефонуєш нашим інвесторам?
— Хіба Леонід не доповів про нашу зустріч? — Я намагався говорити незворушним тоном і сподівався, що голос не здригнеться від напруження.
— Так, але я думав, що ти зрозумів, які ставки.
— Які ставки?
— Ти, схоже, не петраєш і граєш не за правилами!
Крізь скляні двері кабінету я глянув на дужого охоронця. Якщо я вирішив оголосити війну цим людям, то до чого тут обачність. Страшно мені чи ні — не має значення.
— Борисе, якщо ви зараз думаєте, що я граю не за правилами, подивимося, що ви скажете, коли я зроблю наступний крок.
Я не став чекати відповіді й поклав слухавку, смакуючи маленьку перемогу.
Другий пункт плану передбачав розголос цієї історії у засобах масової інформації.
У Москві працювало чимало хороших закордонних репортерів, з багатьма я був знайомий, а декого знав досить добре. Серед них була Христя Фріланд, шеф московського бюро газети "Файненшл таймс", молода невисока й приваблива брюнетка. Ця енергійна журналістка з лишком компенсувала малий зріст підходом до життя — жінка-вогонь. Вона часто давала зрозуміти в розмовах, що хоче написати статтю про олігархів, але їй не вдавалося знайти сміливця (або дурня, як на це подивитися), який погодиться говорити відверто.
Я зателефонував їй та домовився зустрітися у своєму улюбленому ресторанчику східної кухні — "Семіраміс". Поки ми замовляли їжу, Христя поставила посередині столу невеликий чорний диктофон. З пресою я раніше не спілкувався, для мене це було щось нове, тож я просто почав розповідати всю історію із самого початку. Офіціанти підносили закуски — хумус, бабагануш — я говорив, а Христя робила замітки. Коли подали шашлик, я продовжував говорити, а вона слухати. Нарешті я закінчив. Її стриманість трохи бентежила. Я засумнівався: а раптом ця історія звучить переконливо лише для мене? За м'ятним чаєм з пахлавою я наважився поставити запитання:
— Отже, що ви думаєте про все це?
Я докладав чимало зусиль, щоб сидіти спокійно й не соватися, дивлячись, як вона задумливо обхопила долонями скляну чашку з чаєм. Христя підвела погляд:
— Білле, це сенсація. Я давно чекала чогось такого.
Наступного дня Христя зателефонувала Потаніну, щоб дізнатися його думку, і він відреагував у типовій новоросійській манері.
Здавалося б, ділова логіка підказує, що тепер саме час відступити. Адже він щойно заробив сотні мільйонів доларів на угоді з "Брітіш Петролеумом", навіщо ризикувати успіхом через кілька відсотків у частці компанії? Але тут, у Росії, правила гри відрізнялися від звичних: набагато важливіше не показувати слабкість.
Це мені стало уроком: у російських олігархів панують порядки, як на тюремному дворі. Усе, що є у в'язниці — це його репутація. Високе становище в загальній ієрархії дається непросто — його щосили намагаються утримати. Не можна спокійно стояти осторонь і чекати удару — треба бути напоготові й дістати супротивника першим, інакше не вцілієш. Щонайменше тебе визнають слабаком, ти втратиш повагу й незабаром станеш чиєюсь "шісткою". Цими поняттями російські олігархи й політики керуються щодня.
Здорова відповідь Потаніна на запитання Христі звучала б так: "Пані Фріланд, вийшло прикре непорозуміння. Пан Браудер бачив чернетки проєктів випуску конвертованих облігацій, які не планували надсилати комісії з цінних паперів. Я вже звільнив секретаря, який припустився цієї помилки. Звісно, умови випуску облігацій будуть однаковими для всіх акціонерів "Сіданко", зокрема для пана Браудера й пана Сафри".
Але ми були в Росії, і Потанін не міг дати задню перед якимось іноземним нікчемою-інвестором. Він не вгамувався й відповів приблизно так: "Білл Браудер — непрофесійний та безвідповідальний інвестиційний менеджер. Якби він як слід виконував свою роботу, то знав, що я вчиню так само й з ним. Інвесторам фонду слід подати на нього до суду та стягнути збитки".
Якщо говорити "за поняттями", це було зізнання в умисній "розводці", причому публічній.
Того ж тижня Христя здала в номер докладну статтю. Новину миттю підхопили інші видання — "Рейтер", "Блумберг", "Волл-стріт джорнал" та московська англомовна газета "Москов таймс". Наступні кілька тижнів у фінансових колах, причетних до російського ринку, активно обговорювали розмивання нашої частки в "Сіданко". Інша популярна тема — скільки я протягну в обставинах, що склалися.
Я припускав, що тепер Потанін дасть задню: скасує нову емісію або внесе нас у список акціонерів, які можуть у ній брати участь. Однак визнати невдачу й перегорнути сторінку він не захотів і далі наполягав: разом з Борисом Джорданом вони провели низку пресконференцій та зустрічей, на яких виправдовували свої дії й намагалися переконати всіх у своїй правоті. Але це лише створило протилежний ефект: усі тільки й говорили про цю історію.
Головний біль полягав у тому, що я відкрито виступив проти олігарха, а це в Росії може спричинити летальні наслідки. Уява жваво малювала різні способи розправи: бомба, підкладена в машину, куля снайпера, отрута... Я відчував себе в безпеці лише під час візитів до Лондона. Становище погіршувалося ще й тому, що недавно стався подібний випадок. Американець Пол Тейтум, який жив у Москві з 1985 року, на якомусь етапі не поділив зі своїм російським партнером московський готель "Редіссон-Слов'янський". Під час конфлікту він опублікував у місцевій газеті статтю на цілу сторінку, де звинуватив партнера в шантажі, що не так сильно відрізнялося від мого звернення в пресу в боротьбі з Потаніним. Невдовзі після цієї публікації, 3 листопада 1996 року, Тейтума розстріляли впритул у підземному переході біля цього самого готелю. Бронежилет йому не допоміг. До відповідальності за його вбивство нікого не притягнули й досі. Тому те, що я міг стати наступним Полом Тейтумом, не було перебільшенням.
Звісно, я вжив запобіжних заходів, та й п'ятнадцять охоронців, яких виділив Сафра, вселяли довіру. Протягом усього конфлікту, куди б я не їхав Москвою, мене супроводжував конвой із чотирьох автомобілів — по одному з кожного боку. Одна машина в авангарді під'їжджала до будинку за кілька хвилин до мене — двоє охоронців перевіряли, чи немає мін та снайперів. Потім біля під'їзду зупинялися решта машин, і мене, оточеного з усіх боків охоронцями, проводжали в будівлю.
Нагорі у квартирі зі мною завжди перебували двоє озброєних охоронців. Вони стерегли мій сон, сидячи поруч на дивані із зарядженими автоматами. Дехто з друзів-американців вважав, що це круто. Але я можу відповідально заявити: коли у твоєму будинку цілодобово сидять озброєні люди, нехай заради твоєї ж безпеки, — це зовсім не круто.
Отже, другий тайм теж не дав результатів, і ми перейшли до третього, останнього етапу плану. З'явилося відчуття приреченості. Якщо він не спрацює, то я не знав, що робити далі та як урятувати свій бізнес.
Останній етап розпочався із зустрічі з Дмитром Васильєвим, головою Федеральної комісії з ринку цінних паперів Росії (ФКЦП). Він прийняв мене у своєму кабінеті, розташованому у великому адміністративному особняку, збудованому в радянську епоху. Це був сухорлявий чоловік із проникливим поглядом, в окулярах зі сталевою оправою. Він уважно вислухав мою розповідь. Я запитав, чи він може допомогти мені. Замість відповіді той поставив просте запитання:
— Вони порушили закон?
— Звісно, так!
Він зняв окуляри й ретельно протер скельця акуратно складеною хустинкою.
— Процедура така.