Опір путінському режиму

Переслідувач, схоже, відстав, принаймні його не бачив.

Заскочивши в таксі, я крикнув:

— У Мідтаун!

Водій, напівобернувшись до мене:

— Ми в Мідтауні, містере.

— Тоді в "Шератон". — Це перше, що спало мені на думку, хоча я в ньому не зупинявся.

— Добре.

Поки таксі повзло Театральним кварталом, я оглядався через заднє скло, намагаючись зрозуміти, чи не переслідує нас хто. Начебто ні, але машин було так багато, що я не міг сказати напевно.

За п'ятнадцять хвилин ми під'їхали до готелю "Шератон". Я шугнув у бар, де попросив чогось міцніше.

Почекавши пів години та переконавшись, що за мною не стежать, я вийшов надвір і взяв таксі до свого готелю. Там теж було спокійно — жодних підозрілих персон.

Вже з номера я зателефонував Ренді. Він не здивувався: "Я ж казав вам не приїжджати до Нью-Йорка".

— Це вважається, що вручили? Мені здається, той чоловік щось кинув у машину, але точно нічого в руки не передавав.

— Важко сказати. Але виглядає недобре.

Наступного ранку з'ясувалося, що судовий запит Джона Москоу було доставлено до офісу Ренді зі зміненим статусом на "вручено". Звичайно, ми оскаржимо його, але робити це доведеться знову перед суддею Грієса.

Все ж той ранок приніс і деяку втіху. Книга "Червоний циркуляр" увійшла до двадцятки бестселерів "Амазону". Принаймні я досяг своєї головної мети: скоро набагато більше людей дізнаються правду про те, що трапилося із Сергієм Магнітським.

Але це сталося ціною моєї особистої безпеки та безпеки моїх колег. Цю ціну нам доведеться заплатити, чого я тоді ще не усвідомлював.

20. Борис Нємцов

Зима 2015 року

Протягом наступних кількох тижнів "Червоний циркуляр" потрапив до списку бестселерів американського "Нью-Йорк таймс" та англійського "Сандей таймс". Люди купували мою книгу не для того, щоб поставити на полицю та забути. Вони справді читали її, і їм подобалося.

Після книжкового турне Америкою та Англією я вирушив до Європи. Переконати англо-американську ауди­торію в тому, що Путін — погана людина, легко, але Європа — зовсім інша справа. Попри всі наші зусилля, жодна з країн Євросоюзу так і не ухвалила закону Магнітського. І хоча правоохоронні органи порушили низку кримінальних справ щодо незаконної легалізації грошей, зокрема гучну справу у Франції, розслідування велися дуже неквапливо, а деякі взагалі застопорилися. Я сподівався, що книга "Червоний циркуляр", яка виходила у дванадцяти європейських країнах, все змінить.

На відміну від Америки, у Європі основною проблемою були невеликі політичні фракції відверто проросійської спрямованості, які розмивали вщент гострі дискусії у парламентах.

У Франції Марін Ле Пен — лідерка ультраправого руху "Національний фронт" — відкрито брала мільйони євро у пов'язаного з Кремлем банку на фінансування своєї партії, і, як виявилося, в обмін підтримувала більшу частину антизахідної риторики Путіна.

У Німеччині Герхард Шредер, колишній канцлер, майже відразу після звільнення з посади отримав хлібну посаду в дочірній компанії "Газпрому". І дарма, що він довгий час був соціал-демократом, який виступав за свободу та соціальну справедливість, Шредер став одним із найзатятіших прихильників Путіна в Європі.

В Угорщині прем'єр-міністр та автократ Віктор Орбан регулярно каламутив воду в Євросоюзі за Путіна, не приховуючи до нього своїх симпатій.

Але в ЄС таки була країна, яка на той момент ясно усвідомлювала, що таке путінська Росія: Нідерланди.

Влітку 2014 року літак малайзійських авіаліній MH17 рейсу Амстердам — Куала-Лумпур було збито над Східною Україною російською ракетою класу "земля-повітря". Усі 298 людей, які перебували на борту, загинули, серед них діти. 193 із них були голландцями. Кремль намагався зняти з себе провину, але дуже багато доказів доводило причетність Росії до цього злочину[10]. Для Голландії, країни з населенням 17 мільйонів людей, цей теракт дорівнював 11 вересня в Америці. І провина за нього лежала на Путіні.

У зв'язку з цим інтерес ЗМІ до "Червоного циркуляру" в Нідерландах був вищим, ніж у будь-якій іншій європейській країні.

Вранці 26 лютого я прибув у Амстердам та одразу ж вирушив до офісу свого видавця — будівлі XVIII століття на каналі Прінсенграхт. Замість того щоб бігати Амстердамом від однієї медіакомпанії до іншої, як це було в Нью-Йорку, мій видавець влаштував мене в конференц-кімнаті, куди кожні 30 хвилин приходили журналісти з різних видань.

Так тривало два дні. Фіналом мого медіамарафону в Амстердамі було ток-шоу "Джинек", одне з найпопулярніших у Голландії нічних телешоу з мільйонною аудиторією. У Голландії "Джинек" має таку ж силу перетворення книг на бестселери, як "Щоденне шоу" в Америці.

Я приїхав у студію за пів години до початку. Фоє для гостей ток-шоу дуже відрізнялося від тих, де мені вдалося побувати. Воно більш перегукувалося із хіпстерським нічним клубом: гучна музика, бар, офіціанти, що розносять їжу та напої, затишні столики та дивани, натовп модно одягнених молодих людей.

Я поцікавився, чи тут так завжди, і почув: "Не зовсім. Це останнє шоу в сезоні. Тому афтепаті вже розпочалася".

Підійшовши до бару, замовивши напій і озирнувшись, я з подивом виявив, що ліворуч стоїть Марк Рютте — прем'єр-міністр Нідерландів. Останні два дні я був такий зайнятий, що не заглянув до списку запрошених. Очевидно, він був головною окрасою програми.

Ми трохи побалакали. Рютте не належав до моїх улюблених політиків. 2011 року, задовго до катастрофи MH17, парламент Нідерландів одностайно затвердив резолюцію, яка закликає уряд країни ухвалити закон Магнітського, але Марк Рютте його заблокував. Як і багато європейських лідерів, він не хотів засмучувати Путіна. Голландські компанії були одним із головних бенефіціарів будівництва багатомільярдного газопроводу "Північний потік-2", і Рютте не мав бажання зменшувати надходження грошей.

Однак того вечора, можливо, у зв'язку з подіями, Марк Рютте був радий стояти зі мною пліч-о-пліч, посміхаючись і позуючи фотографам з моєю книгою в руках.

Незабаром продюсер запросив нас та інших гостей до студії. Передача йшла у прямому ефірі, сцена знаходилась у центрі зали на круглявій платформі. Атмосфера на шоу панувала така ж невимушена та товариська, як у фоє.

Ведуча шоу, Єва Джинек, блондинка тридцяти років, народилася в Талсі (Оклахома), виросла у Вашингтоні, а в 11 років переїхала з батьками до Нідерландів. Тут вона стала головним інтерв'юером будь-якого американця, який становить інтерес для медіа. Вона сиділа ліворуч від величезного напівкруглого дивана для гостей. Рютте був першим її гостем на дивані, а я зайняв місце у першому ряді глядачів. Оскільки передача йшла голландською мовою, мені надали навушники для синхронного перекладу.

Єва почала з прямого запитання до Рютте про скандал, пов'язаний із нецільовим використанням кількох сотень євро одним із членів його партії. Я був трохи приголомшений запитанням, оскільки, за моїми підрахунками, Путін вкрав у громадян своєї країни мільярди.

Чому кілька сотень євро взагалі заслуговують на згадку, не вкладалося в моїй голові, але Єва продовжувала розпинати Рютте. Мені стало нецікаво, і я почав перевіряти повідомлення на телефоні.

Передивляючись їх, я натрапив на повідомлення, від якого кров застигла в жилах. Воно було від Олени Серветтаз, російсько-французької журналістки та модераторки на Міжнародному французькому радіо у Парижі. "У Москві вбито Нємцова!" — стояло в заголовку.

Я дивився на нього, і мій палець закляк над екраном. Цього не може бути. Прийшовши до тями, я поспішливо набрав "Нємцов" у ґуґлі. Однакові заголовки всіх інформагентств підтверджували, що кілька хвилин тому Бориса Нємцова було застрелено просто поруч із ­Кремлем.

Моє серце билося в шаленому темпі. З моменту зустрічі з Борисом у Гельсінкі він став для мене не лише надійним союзником, а й другом. Що більше я пізнавав його, то більше захоплювався. Як будь-який високопоставлений російський чиновник, він міг залізти в корито корупції та вседозволеності й забути про все інше. Але він відкинув це жадібне і ненаситне плазування. Він вибрав важкий, але праведний шлях — шлях захисту росіян і боротьби зі зловживаннями влади.

Після ухвалення в Америці закону Магнітського його часто запитували: "Хіба це не антиросійський закон?" А він відповідав: "Ні. Це найкращий російській закон, прийнятий у США за всю історію відносин наших країн".

За цю затятість він зазнав остракізму від Кремля. Якось після поїздки до Вашингтона, де він представив американським сенаторам список наближених Путіна для санкцій Магнітського, в аеропорту "Шереметьєво" на нього напали нашисти — члени пропутінської молодіжної організації "НАШІ". Цей напад мене не здивував.

Але вбивство було немислиме.

Емоції били через край, я не міг знайти місця в телестудії. Хотілося втекти. Але в цей момент пролунали оплески. Частина програми із Рютте закінчилася. На екранах з'явилося коротке відео з розповіддю про Сергія та про мене, і я зайняв своє місце на дивані, хоч і був у напівнепритомному стані. Відео закінчилося. Єва Джинек моментально переключилася на ідеальну американську англійську і представила мене аудиторії.

Вона розповідала історію Сергія, а я, намагаючись виглядати залученим, відповідав на її запитання. Але новина про Бориса поглинула мене цілком. Я повинен був знайти спосіб обговорити те, що сталося.

— Ви сидите в студії, всі знають вас в обличчя, — сказала вона до ближче до фіналу. — Це ж небезпечно?

— Це дуже небезпечно. Мені загрожували розправою. Погрожували викраденням. І я повинен сказати, що всього кілька хвилин тому я отримав жахливу новину з Росії. Бориса Нємцова, одного з лідерів опозиції, було щойно вбито на Красній площі.

— Що?! Щойно?

— Буквально кілька хвилин тому.

В аудиторії зависла могильна тиша. За секунду продюсери вивели фото Бориса на всі екрани довкола ­сцени.

— Як ви вважаєте, хто міг це зробити? — спитала Єва, вражена новиною.

— Я встиг прочитати лише заголовок, але не міг не сказати про це тут і зараз, у прямому ефірі.

Інтерв'ю закінчилося за кілька хвилин.