Абат Літр покропив їх одне за одним свяченою водою, з приводу чого доктор Онора сказав, що тепер, завдяки хлористому натру вони матимуть нові властивості. Потім усі запрошені пішли до великої читальної зали, де був накритий стіл.
Поль казав Гонтранові:
— Які гарненькі стали дівчата Оріоль!
— Вони просто чарівні.
— Ви не бачили пана голову? — раптом спитав у них наглядач — колишній тюремник.
— Він отам, у кутку.
— Там старий Кловіс збирає юрбу під дверима.
Ще по дорозі до джерел уся процесія пройшла повз старого каліку, що торік одужав, а тепер його знову паралізувало ще дужче, ніж раніш. Він зупиняв приїжджих, переважно новачків, і розповідав їм свою історію:
— Чя вода, бачте, нічого не варта. Вона, правда, виліковує, але потім тебе як шкрутить, то лежиш, наче мертвий. От у мене раніше ноги кепшко ходили, а тепер мені й руки одібрало через те лікування. А ноги штали як чавунні, їх шкоріше жламаєш, ніж жігнеш.
Андермат у розпачі вже не раз хотів було запроторити старого в тюрму, подати на нього в суд за поширення брехливих чуток про монт-оріольську воду та за спробу шантажу. Але не зміг ні добитись його засудження, ні заткнути йому рота.
Як тільки сказали, що старий базікає біля дверей лікарні, він побіг його вгамовувати.
Край битої дороги зібрався натовп і звідти долинали обурені голоси. Люди юрмилися, щоб почути й побачити. Жінки питали: "Що там таке?" Чоловіки відповідали: "Хворого тутешня вода доконала". Дехто думав, що там роздушили дитину. І ще говорили, що в якоїсь бідолашної жінки стався напад чорної хвороби.
Андермат спритно, як це він умів, пробрався крізь натовп, просовуючись круглим, наче куля, черевцем поміж іншими животами. "Він доводить, — казав Гонтран, — перевагу круглих тіл над гострими".
Старий Кловіс, сидячи біля канави, ремствував на своє лихо, сльозливо розповідав про свої муки, а батько й син Оріолі, стоячи перед ним і відтісняючи від нього юрбу, люто лаяли каліку й погрожували йому.
— Бреше він вше! — кричав Колос. — Че дуришвіт, ледащо, браконьєр! Він щоночі бігає по ліші!
Але старого, незважаючи на крики Оріолів, це ніскілечки не бентежило, і він тонким верескливим голосом повторював так, що було добре чути: ' — Вони вбили мене, люди добрі… Вбили швоєю водою. Торік мене шиломічь купали. І ошь до чого довели, до чого!
Андермат припинив гармидер, нахилився до каліки і сказав, пильно зазираючи йому в очі:
— Якщо вам стало гірше, то це ваша вина, чуєте? Але якщо ви мене послухаєте, то я вас вилікую — якихось п’ятнадцять — двадцять ванн і все буде гаразд. Приходьте за годину до мене в лікарню, коли всі розійдуться, і ми, батечку, все владнаємо. А поки що мовчіть.
Старий зрозумів. Він замовк і через якийсь час відповів:
— Ну, що ж, можна ще шпробувати. Побачимо.
Андермат узяв під руки обох Оріолів і швидко вивів їх
з натовпу, а Кловіс лишився край дороги, мружачи очі на сонце, ліг на траві поміж своїми милицями.
Довкола нього товпилася зацікавлена юрба. Дехто почав його розпитувати, проте Кловіс нічого не відповідав, мовби не чув або не розумів; зрештою, йому вже набридла ця тепер уже не потрібна цікавість, і він на все горло заспівав фальшивим пронизливим голосом якусь нескінченну пісню незрозумілою говіркою.
І юрба помалу розійшлася. Лише кілька дітлахів ще довго стояли і, колупаючи в носі, розглядали його.
Христіана дуже стомилась і пішла відпочити; Поль із Гонтраном гуляли в новому парку серед гостей. Раптом вони побачили групу акторів, що теж покинули старе казино, і, сподіваючись на більшу удачу, перейшли до нового, перспективнішого.
Панна Одлен, тепер вельми елегантна, гуляла з матір’ю, яка стала такою поважною. Добродій Птінівель з Водевіля, здавалося, впадав за цими дамами; їх супроводив пан Лапальм з Великого театру в Бордо, а йшли, розмовляючи з ним, музиканти — незмінні маестро Сен-Ландрі, піаніст Жавель, флейтист Нуаро і контрабасист Нікорді.
Побачивши Поля з Гонтраном, Сен-Ландрі кинувся до них. Взимку він написав музичну п’єску, яку поставили в одному маленькому другорядному театрі; але газети відгукнулися про неї досить прихильно, і тепер він згорда говорив про Массне, Рейєра та Гуно.
Він привітно подав молодим людям обидві руки і одразу ж заходився розповідати про свої суперечки з оркестрантами, якими диригував.
— Так, мій любий, прибічникам старої школи кінець, кінець, кінець! Час мелодистів минуц, А цього((даіяк не хочуть зрозуміти.
Музика — мистецтво нове. Мелодія тут — не дитяче белькотіння. Вухо невігласа полюбило ритурнелі. Воно по-дитячому, по-дикунському тішилось ними. Додам, що юрбі, наївній публіці завжди подобатимуться простенькі пісенькі, арії. Це розвага завсідників кафешантанів.
Я зроблю ось таке порівняння, щоб ви краще мене зрозуміли. Око простолюдина приваблюють грубі кольори і яскраві картинки; око освіченого городянина, але не митця, тішать вигадливі тони й солодкі сюжети; а от митець з витонченим зором любить, розуміє, розрізняє невловні відтінки тону, таємничі акорди нюансів, яких інші не бачать.
Те саме в літературі: швейцари люблять пригодницькі романи, буржуа — зворушливі романи, а справжні знавці літератури люблять тільки високохудожні твори, недоступні розумінню звичайних людей.
Коли якийсь буржуа говорить зі мною про музику, мені хочеться його вбити. Якщо це буває в оперному театрі, я питаю його: "Ви можете сказати мені, сфальшувала чи ні третя скрипка в увертюрі третього акту?" — "Ні". — "Тоді мовчіть. У вас немає слуху. Людина, яка не чує одночасно всього оркестру і кожного інструмента окремо, — не музикант, вона не має слуху. От і все! До побачення!"
Він крутнувся на каблуку і вів далі:
— Для митця вся музика — в акорді. Ах, любий, є акорди, від яких я божеволію, вони проймають моє тіло хвилею невимовного щастя. Тепер слух у мене такий тонкий, такий досконалий, що мені вже починають подобатись навіть деякі фальшиві акорди, бо витонченість смаку у знавців інколи доходить до викривлення. Я стаю ніби розпусником, шукаючи незвичайних слухових відчуттів! Так, друзі мої, деякі фальшиві ноти — це втіха! Це насолода! Глибока й порочна насолода! Вони хвилюють, збуджують нерви, лоскочуть вуха… О, це так лоскоче вуха… так лоскоче!..
Захоплено потираючи руки, він заспівав:
— Ви почуєте мою оперу, мою оперу, мою оперу. Ви почуєте мою оперу.
Гонтран спитав:
— Ви пишете оперу?
— Так, уже кінчаю.
Тут пролунав владний голос Петрюса Мартеля:
— Зрозуміли? Отже, домовились: жовта ракета, і ви починаєте!
Він давав накази з приводу фейєрверка. Вони підступили до нього, і Мартель заходився пояснювати диспозицію, вказуючи простягнутою рукою, немовби погрожуючи ворожому флоту, на білі дерев’яні віхи, розставлені на горі, понад ярами, по той бік долини.
— Он звідти пускатимуть. Я велів фейєрверкерові, щоб був на місці о пів на дев’яту. Тільки-но закінчиться вистава, я дам звідси сигнал жовтою ракетою, і він запалить першу фігуру.
Підступив маркіз.
— Піду вип’ю склянку води, — мовив він.
Поль та Гонтран рушили разом з ним униз. Підходячи до лікарні, вони побачили, що туди заходить старий Кловіс; його підтримували двоє Оріолів, позаду йшли Андермат і лікар; страдницьки кривлячись, каліка ледве тягнув ноги.
— Зайдімо, — сказав Гонтран. — Це буде цікаво.
Каліку вмостили в крісло, і Андермат сказав:
— Ось що я пропоную вам, старий шахраю. Ви прийматимете по дві ванни щодня і негайно почнете одужувати. А як тільки підете — одержите двісті франків зразу.
Паралітик застогнав:-
— Мої ноги — як жаліжо, добродію.
Андермат спинив його і озвався знову:
— Слухайте ж… Ви одержуватимете ще по двісті франків щороку, аж до смерті… розумієте — до самої смерті, якщо весь час відчуватимете цілющий вплив нашої води.
Старий вагався. Одужання надовго суперечило всім його життєвим планам.
Він непевно спитав:
— А коли… коли вона буде жачинена… ваша лавочка… а мене жнову шхопить… я ж не жможу… вона ж буде жакрита… ваша вода…
Доктор Латон перервав його, звернувшись до Андермата:
— Чудово!.. Чудово!.. Ми лікуватимем його щороку… Це навіть краще: доказ того, що лікуваться треба щороку, аби хвороба не повернулася. Чудово. Отже, вирішено! *
Але старий знову почав:
— На чей раж трудно буде, дорогі панове. Ноги у мене — як жаліжо, як шправжнє жаліжо…
Докторові майнула нова думка.
— Якщо я проведу з ним кілька сеансів сидячої ходь-
би, — сказав він, — то це дуже підсилить вплив води. Треба спробувати.
— Чудова думка, — відповів Андермат і додав: — А тепер, дядьку Кловісе, ідіть собі й не забувайте наших умов.
Старий подибав, не перестаючи стогнати.
Настав вечір, а всі члени правління Монт-Оріоля пішли обідати, бо о пів на восьму починалась театральна вистава.
Вона мала відбутись у великій залі нового казино, де могло вміститись тисячу чоловік.
Глядачі, які не мали нумерованих місць, почали сходитись уже о сьомій годині.
О пів на восьму в залі було повно людей, і завіса піднялася. Спочатку показали водевіль на дві дії, а потім оперету Сен-Ландрі, яку виконували співаки, запрошені задля цього з Віші.
Христіана, сидячи в першому ряді між батьком та чоловіком, мучилась від духоти і весь час повторювала:
—' Я більше не можу! Не можу!
Коли закінчився водевіль і почалась оперета, вона мало не зомліла й сказала чоловікові:
— Любий Вілю, я піду. Я задихаюсь!
Банкір був просто в відчаї. Йому дуже хотілося, щоб свято з початку й до кінця пройшло без заминки.
Він відповів:
— Доклади всіх сил і потерпи. Благаю тебе!.. Якщо ти підеш, усе буде зіпсовано. Тобі ж доведеться пройти через усю залу.
Але Гонтран, що сидів з Полем за ними, почув її слова. Він нахилився до сестри:
— Тобі душно? — спитав.
— Так, я задихаюсь!
— Гаразд. Почекай. Зараз ти посмієшся.
Неподалік було вікно. Він пробрався туди, став на стілець і вистрибнув надвір, — його майже ніхто й не помітив.
Потім Гонтран зайшов у кафе, де не було ні душі, засунув руку під прилавок, куди, він бачив, Петрюс Мартель сховав сигнальну ракету, витяг її, побіг у гайок і запалив.
Сніп жовтих променів злетів під хмари, описуючи дугу й розбризкуючи по небу краплі вогняного дощу.
Майже одразу ж на сусідній горі пролунав страшенний вибух, і жмут зірок розсипався в темряві ночі.
У залі, де звучали акорди Сен-Ландрі, хтось крикнув:
— Фейєрверк почався!
Всі, хто сидів ближче до дверей, схопились і тихенько вийшли, щоб побачити, чи правда це.